Кращий за собаку. Вовк випасав отару закарпатця
Ми з чоловіком були міськими людьми. І це одразу впадало в око в селі. Як ми не любили землю, але нам було потрібно ще дуже багато порад – скажімо, що та коли сіяти, як за тим усім ходити. Не кажучи вже про те, як доглядати за худобою. Бо ж селянин удома мусить і ветеринаром бути для худоби, і з півслова її розуміти. Воно ж насправді тобі й слова не скаже, що йому болить та чому це з ним сталося. Тому не дивно, що з нами сталося те, що сталося. Жили ми на околиці села. У місті нам уже не було чим платити за найману квартиру, а тут померла самотня тітка Івана, тож ми хотіли цю хату продати. Але за таку хатину в горах мало хто й хотів дати якісь гроші. А ми потроху стали й самі звикати до цього бідного, але такого милого обійстя, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
Одного разу до нас прибився поранений собака. Видно було, хтось по ньому стріляв, але лише поранив пса. Це для нашого села не дивина. Адже в нас багато мисливців тут ходить. Навіть чужих багато. То ми того собаку принесли на простирадлі додому. І виходжували, наче то була наша дитина.
Він ледве дихав. Але ми його вперто годували з ложечки. Обробляли ту його рану. Занесли до себе в теплу літню кухню, бо це вже був листопад, почалися морози. І він потроху став і справді приходити до тями.
Аж поки зовсім не став схожим на безтурботного домашнього собаку. Його інтерес до життя зростав усе більше. Став він бігати за нами по п’ятах. А ще став вірно сторожити наш будинок. Ми назвали його Найдою, бо знайшли біля нашого будинку.
Дивно було, що часто до нашої хати почали приходити й інші собаки. Здавалося, що вони кличуть Найду погуляти. Чесне слово, ніби собака був якимсь там хлопчаком, якого інші сусідські діти кличуть погратися на дворі.
– То йди, Найдо, йди, – казали ми йому.
І пес щасливо біг із своїми приятелями. А повертався тільки пізно ввечері. Його очі блищали від радості. І, здається, він хотів компенсувати свою відсутність ще більшою любов*ю. Коли б ми знали тоді, що це до нього насправді приходили вовки, то з жаху б, мабуть, зомліли.
До нас мало хто заходив, бо жили ми трохи віддалік від села. Та й ще через річку. Та й про Найду ми нікому й не казали. Хіба мало в селі своїх собак, щоб ще про нашого комусь розказувати? Адже якщо б це був чийсь пес, то нас би вже про це спитали. Ми вирішили, що він – із тих собак, яких привозять сюди міські помирати.
Уявіть собі, щоб тут багато є таких от здичавілих псів. У місті люди що роблять? Потішаться собакою. А коли він вже не подобається хазяїну або захворіє, його вивозять десь у глухе село. Мовляв, як Бог дасть – може люди її колись і підберуть. А може в лісі щось собі та й знайде. Адже це краще, ніж брати собі гріх на душу і убивати тварину – мабуть, десь так вважають вони.
Тому декотрі селяни таких диких собак трохи підгодовують. А годують на своїх земельних ділянках – у горах. То виходить, що такий пес трохи й стереже їхню землю. Тож ніхто б і не здивувався, коли б дізнався, що ми підібрали такого пса.
А потім мій Іван пішов вівчарити. Бо в селі – такому, як наше, особливо й роботи путньої собі не знайдеш. А жити якось було треба. І взяв він із собою Найду. Зазвичай пса треба привчити до того, щоб випасати стадо. А цей одразу чомусь зрозумів – що й до чого. Здавалося, що вівці відчувають до нього якийсь священний трепет. Варто було йому загарчати, як вівця, що відбилася від гурту, одразу поверталася в отару.
Але якось на полонину навідався старий чоловік. Він хотів привезти додому бодай трохи дровцят. То він сів відпочити біля мого Івана. І вони розговорилися. Іван розповів йому про вірного пса, який відмінно справляється із своїми обов’язками. Бо Іван ще тільки надумає рахувати овець, а Найда вже завертає тут вівцю, що відбилася, і скубе собі травичку десь у поточині.
– Ану, Найдо, сюди! – скомандував він, щоб похвалитися своїм мудрим кудлатим приятелем.
Найда стрілою помчала до нього. Стала ластитися до нього, радісно стрибати. А потім лягла біля його ніг.
А старий дідок дивився на все те із роззявленим ротом і навіть із жахом.
– Ну що, казав я, що мій пес – дуже розумний, – запишався Іван.
– Та то не собака! – вирячив очі дід. – То є вовк!
– Як то вовк? – здивувався Іван.
І чоловік став розповідати про прикмети, яким вовк відрізняється від собаки.
– І хвіст у нього не бубликом, як у інших псів, а прямий, – каже гість.
– Ну ніби все сходиться, – погодився Іван. – А чому він потім від нас у ліс не втік, якшо він і справді вовк? – все ж засумнівався він.
– Та тому й не втік, що вовк, який живе між людей, вже не зможе туди повернутися, – відказав старий.
Дідок пішов свою дорогою. А Івану стало тривожно на душі. Якщо це правда, то чи не загризе колись Найда овець? Та потім в такі борги перед людьми залізеш, що вік не викрутишся. А ще накличе сюди інших вовків – тоді взагалі кінець усій отарі.
Але чомусь вовки якраз і оминали це стадо. Чи то Найда їм наказала не чіпати овець, чи то просто був такий щасливий збіг обставин?
Іван вже ніби трохи й заспокоюватися став. Але тут сталася дуже тривожна подія. На полонину на джипах прикотили якісь молодики. Найда почула їх ще за кілька кілометрів. Побігла їм назустріч – у долину.
А потім почала несамовито вити. Вона так вила, що в Івана аж мороз поза шкірою пішов. Але ще більш моторошно йому стало, коли він зрозумів, що ті хлопці хочуть робити. Ні, вони не прийшли вполювати косулю чи дикого кабана. Вони почали виходити із своїх джипів, а один почав цілитися… у вівцю.
Так, це звична розвага для таких покидьків – забити людську вівцю і пустити її на шашлик. Іван почав кричати, щоб вони це не сміли робити, бо Бог їх покарає. Хоч і розумів, що йому було б краще взагалі десь сховатися, бо кулю тепер міг би отримати і він. Хоч все ж, мабуть, цим негідникам вистачало розуму подумати, що людину вбити – це тобі не вівцю застрелити.
Її хтось чекає, хтось усе це може помітити. Та що там помітити! Вони їхали на полонину з таким галасом і з такою помпою, як урядовий кортеж.
Тому той, що цілився у вівцю, поки опустив зброю. І розсміявся у вічі пастуху. Інші його підтримали своїм реготом. Іван розумів, що може лише потягнути час. Але навряд чи це його врятує. Бо це тобі не міська вулиця, коли ось-ось приїде поліція або бодай збереться натовп і це відлякає злочинців. Поліція сюди б і носа не показала. А якщо якийсь випадковий грибник це і побачить, то волітиме одразу ж шугнути у кущі.
Але раптом замовкли всі – і непрохані гості, і пастух. На полонину бігли… вовки. Сумніву бути не могло. Їх очі дуже люто блищали. І бігли вони сюди із шаленою швидкістю. Їх було десь дванадцять.
Вони оточили джипи і почали хижо гарчати на цих усіх молодиків із зброєю. Ті боялися і крок ступити. А коли один націлив на вовка зброю, звірі збили його з ніг. Тим часом інші шугнули в машину, скориставшись такою несподіваною і моторошною можливістю. Вони не забрали свого товариша.
А Іван тільки побачив, як за ними пилюка здійнялася. Хоч знали ті підлотники, що їх друга вовки можуть зараз розідрати на шматки.
– Найдо, до мене! – з переляку вигукнув Іван. І не знати, чи в його словах тепер було більше страху за себе, чи за цього покидька, який зараз міг перетворитися на криваве болото.
Але після цього вовки підвели голови і втупилися в Івана. Найда підійшла до тіла, яке корчилося на землі, і вовки почали перед Найдою розступатися. Вона поклала лапу на обличчя кривдника, який вже, мабуть, там помирав від жаху.
І хто його там знає, що це могло означати. Може, серед вовків є своя мова жестів і рухів, яка набагато древніша за нашу мову. Але вовки повільно стали відступати від жертви. А потім пішли в ліс, не озираючись.
Тому чоловікові Іван допоміг піднятися. Виявилося, що великих ран він не зазнав. Вовки спочатку тільки гралися зі своєю жертвою – перед тим, як роздерти її. Але страху той молодик набрався – повні штани.
Ну, а Найда і далі допомагала Івану пасти отару. І про більш вірного помічника годі було й мріяти. А ви кажете – вовки, вовки… Та вони, напевно, якраз зневажають нас, людей. Тільки розповісти про це нам вони не можуть.
Василь КОНДОР, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
