Чому на Закарпатті при покійниках грають у карти та цілуються
Смерть по-закарпатськи, або Життя продовжується
Найперше, що я пригадую із свого геть раннього дитинства – це смерть. Було мені тоді трохи більше двох років.
Мама була зі мною в декретній відпустці тільки два тижні – тоді такі були закони. Тодішня держава дбала не про людину, а про будівництво комунізму і виконання планів п’ятирічок, які затверджувалися на чергових з’їздах КПРС. Але тоді я про ті з’їзди ще нічого не знав і не був таким ярим антикомуністом, як нині. Був маленьким чемним хлопчиком, якого мама лишала у будні зі своєю мамою – моєю бабусею, а сама бігла на роботу, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
У той день бабуся клала дрова на вгинь у шпорі, відкрила дверцята і впала на підлогу. Той вогонь, та картина зі світлотінями та відблисками полум’я на стінах та обличчі бабусі, на її розплющених очах, ті відчуття, коли я намагався підняти бабусю, коли просив її встати, коли плакав і цілував її холодні руки, закарбувалися у моїй пам’яті на все життя.
Я плакав тоді від холоду і безпомічності. Я хотів гратися, а бабуся не хотіла. Я хотів говорити з нею, а вона мовчала… Але жодного страху у мене тоді не було. Та і не могло бути, бо страх приходить від усвідомлення неминучості та безпорадності перед невідомістю. А для дитини то категорії занадто складні.
Мушу зізнатися, що і всі наступні приходи смерті до сусідів і родичів сприймалися мною та моїми ровесниками без страху і не як трагедія, а, скоріше, як свято. У день смерті люди сходилися на подвір’я покійного допомагати. Зносили до хати столи, приносили невідомо звідки лавки, клейонки, щоб накрити столи, посуд… Жінки починали варити їсти у великих каструлях-горницях. Чоловіки організовували попа і церківника, щоб той подзвонив і сповістив світові про смерть, замовляли на лісокомбінаті труну, а на машинобудівному заводі чи у ковалів – хрест. Робота кипіла: хтось підмітав, хтось тріпав покрівці, хтось ховав непотрібний у таких ситуаціях інвентар, хтось кормив худобу… А діти збиралися на подвір’я покійного гратися. Увечері, після відповідних молитов, після того як усіх присутніх годували смачними пісними стравами (то була дзьобачка, руслики, голубці, вар, завиванець, інколи нам перепадало і по цукерці «Дюшес»), і починалося справжнє свято для дітей. Можна було бігати і гратися цілу ніч, бо саме цілу ніч батьки говорили та грали у карти біля тіла померлого, а матері тихенько перемовлялися про свої справи, згадуючи якісь, досить часто кумедні історії, пов’язані із небіжчиком.
Мене дивувало тоді, та і тепер дивує не менше, як то люди зовсім у іншому кінці села, почувши церковні дзвони, знали, хто саме помер. Якось я повертався додому із школи, був тоді у шостому, здається, класі, і саме під час звучання цих дзвонів почув від дорослих, що йшли поруч: «Старый Пітій умер». Пітій – то була сільська кличка-називка мого сусіда, бо людей із його прізвищем у селі багато, то, щоб не плутатися, вигадували називки: Креміньчин, Богач, Рижий, Жилізний…У називці Пітій букви «і» вимовлялися твердо, але як передати правильне звучання на письмі – не знаю. Але то не головне. Пітія ми, діти, дуже добре знали з двох причин. Дуже часто ми його бачили, як він п’яним плентався додому, а інколи навіть валявся брудний і вонючий у ярку. Крім того, сільські батьки виховували своїх дітей на негативному прикладі Пітія. Казали: «Палинку пити не мож, бо будеш, як старий Пітій, по ярках ся валяти!»
Той чоловік, по-правді кажучи, палинку не пив, бо то дорого. Пив «бормотуху» – якесь дешеве кріплене вино, яке у нас ще називали «кріпаком» або «чорнилом». Так от, коли у нього не стало друзів – усі соромилися сідати з ним за стіл – він навчив пити свого когута. Приходив із ним до магазину «Супутник», що поруч із школою, купував пляшку, прямо на сходах сідав, наливав когутові у горнятко, яке носив у кишені піджака постійно, цокався з ним пляшкою (самий пив із горла) і звертався до півня: «Єден ти у ня цімбор ся впстав. Давай, за тебе!». Ну і…Потім старий ішов, шпортаючись, додому, а півень волочив крила по землі ідучи за ним.
Допився. Увечері на подвір’ї його старенької хати з турназом зібралися люди. Малі діти гралися на куканку (у хованки), на ціцу (у доганялки) та інші рухливі ігри. Оскільки я був уже і не дитиною, але ще і не дорослим, то такі ігри мене не приваблювали. Більшість молоді гралася у «плесканки», то я стояв поруч і спостерігав за ними. Старші хлопці запросили до гри і мене, бо дівчат було значно більше, а мало бути приблизно порівну. Суть гри полягала у тому, що один ведучий сідав на стілець посеред кола, у якому стояли усі інші. Серед них ведучий вибирав першу «жертву». Той ставав навпроти ведучого, згинався, клав голову тому на коліна, а той затискав руками йому очі – щоб нічого не бачив. Хтось із кола підходив ззаду і від душі «плескав того, хто стояв, як тепер кажуть, раком, по гузици». Для тих, хто не в курсі, гузиця – то дупа. Завдання «жертви» – відгадати хто його плеснув. Якщо не відгадав – стає у позу знову, а якщо вгадав – тут найцікавіше – його місце має зайняти той, хто плескав. Але перед тим вони мають поцілуватися у губи. Хлопців плескали по попі дівчата і навпаки. Але час-від-часу, щоб було ще цікавіше, бо гра тривала безмежно довго, гендерне правило не дотримувалося. Уявіть собі скільки було сміху, коли цілуватися у губи випадало хлопцям. Дівчачі поцілунки і тоді чомусь викликали не сміх, а захоплення.
Наступного дня ми йшли до школи хоч і з болючими гузицями, але щасливі. Саме тоді, у день смерті сусіда Пітія, я вперше цілувався не з мамою.
Із тих «смертних» традицій до сьогоднішнього дня залишилося тільки дещо. Діти вже не бігають, не граються і не кричать у дворі, молодь не цілується при тілі покійного (у нас кажуть просто: при тілі) – цілуються у іншому місці. А от дорослі люди ідуть «сидіти» (так це і зараз називається) на цілу ніч. Чоловіки, як і сто років тому, як і двісті років тому грають у карти. Грати джокера (жолія) я навчився саме в такій ситуації. І граю тільки тоді, коли хтось помре. Бо зібрати шість чоловік для того, щоб провести вечір у інтелектуальній грі у нинішні часи, то велика розкіш. Ми постійно кудись поспішаємо, постійно маємо справи… А коли хтось помре – час ніби зупиняється. Тоді у розмовах біля покійного люди торкаються і тем вічних, про які треба згадувати не тільки біля труни близької людини, що вже не чує файних слів на свою адресу. І нічого вже не чує.
До речі, грають чоловіки у таких ситуаціях не тільки джокера. Шашки – вважається, що то таке, не серйозне. Шахи – то для обраних, для еліти.Дурень або підкидний – теж таке, другорядне. А от джокер – то престижно. Хто грає в джокера – мають зазвичай вищий статус у сільській ієрархії.
Коли я подорослішав і почав мислити глобально, то якось спитав у батька: а для чого то таке «неподобство» робиться при покійному? А батько у мене мудрий. Він знає все. То він відповів, що у цьому всьому дійстві прихована вікова народна мудрість. Для того, щоб не лишати родину наодинці з покійним, щоб відволікти близьких від горя розмовами та дитячими іграми, щоб добрим словом згадати про небіжчика, бо коли ще? Та і щоб переконатися самим, що життя продовжується.
Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
