Молодий священик настільки подобався жінкам, що до церкви почали ходити всі
Жила я тоді у Рахівському районі. Село в нас було досить велике, але усі один-одного знали. Навіть у радянський час більшість односельців ходили до церкви, тож коли захворів старий священик, люди зажурилися – що буде… а коли він помер – плакали від малого до великого. Старі люди казали, що церкву закриють і більше не буде де молитися, уже обговорювали, коли в кого в хаті збиратимуться, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Але, на подив, цього не сталося, усе обійшлося навіть краще, ніж хтось міг подумати. Нам дали молодого та симпатичного духівника, та ще й такого розумного, що коли він говорив, усі відкривали роти. А гарним яким він був… Навіть слова важко дібрати, щоб описати його вроду.
Високий, стрункий, із чорним волоссям та блакитними, як небо очима. Його погляд пронизував усе… здавалося, що заглядає прямо в душі людей. Коли йшов, здавалося, що він летить повітрям. Хода в нього була легка і граційна. А голос… наче в ангела – гучний, дзвінкий, ніжний і мелодійний.
Після його появи в селі сталося справжнє диво. До церкви почали ходити навіть молоді дівчата, які не ходили ніколи…. А ще й із сусідніх сіл молодиці почали приїжджати. Стільки народу в нашому невеликому храмі не було ніколи.
Та не лише служба Божа цікавила жінок. Їм дуже подобався священик. Церковний хор почали відвідувати навіть ті, хто не вмів співати. Те, що репетиції проходили допізна, матушку, яка теж була молодою та гарною, досить дратувало. Та вона мовчала, що могла зробити. Жінки духівнику приносили і їсти, і прибирали в нього вдома, і город засаджували, і урожай збирали, і траву косили. Кожна намагалася чимось прислужитися, побути з ним довше, поговорити після служіння. Сповідатися ходили мало не щотижня.
Він же з усіма поводився однаково, був ввічливим, люб’язним, але стриманим, зайвого не дозволяв собі ні з ким.
Утім посиденьки в церкві вечорами не давали священику бувати з родиною. Не міг же він вигнати нікого з храму, а коли говорив натяками, їх жінки або не розуміли, або не хотіли розуміти.
Врешті-решт матушці це все набридло. Особливо після того, як вона народила сина. Жінка добре розуміла, що насправді у мешканок нашого села був інтерес не до релігії, а до її чоловіка. Тож вона, а була вона з Хуста, написала листа церковному керівництву з проханням перевести отця Михайла служити в її рідне місто… мовляв, через сімейні обставини.
Справді життя в селі було для Марії тягарем. Почувалась вона в нас незатишно, друзів не мала, а ще й атака на чоловіка з боку жінок явно їй не була до душі.
Коли молодиці дізналися про її наміри, почали всіляко умовляти написати іншого листа, просили залишитись, дехто навіть сварився і називав невдячною, мовляв, за неї роблять усю хатню і городню роботу, а їй ще щось і не подобається.
На відповідь із єпархії усі чекали з великим нетерпінням… і вона прийшла. Невдовзі отця Михайла з нашого села справді направили на іншу службу.
Але сталося так, що не до Хуста, а в Тячівський район – туди, звідки він сам був родом.
Тепер уже матушка воліла залишитися в нас, дуже їй не хотілося змінювати місце проживання на ще менше село, ніж наше.
Довго жінки побивалися за священиком і довго не могли його забути. Нам після нього дали іншого… також молодого, але вже не настільки вродливого. Тож до церкви знову почало ходити менше людей, більше з сусідніх сіл ніхто не приїжджав.
Олена ЯЦОЛА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
