Закарпатський кіт загубився в лісі за 10 кілометрів від домівки, але повернувся
Шнурок цілих два місяці блукав горами
Домашні улюбленці стають для нас повноправними членами родини. Ми їх любимо, оберігаємо, наче дітей, беремо їх з собою у подорожі, непокоїмось, коли з ними щось не так. Тож закарпатці охоче надсилають до редакції газети «Неділя Закарпатські новини історії про своїх чотирилапих. Поділилася розповіддю про свого кота і ужгородка Катерина Тимчик, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
У дитинстві я росла з котами. У нас їх завжди було по 4-5. Батьки дуже любили цих милих пухнастих створінь, а я без них навіть не уявляла свого життя. Але після заміжжя все змінилося. Котів чоловік не міг терпіти. Тож наша квартира здавалась мені порожньою та некомфортною. Коли народився Артем, лише почав ходити і трохи говорити, одразу почав просити кота. Він бачив їх біля будинку і весь час намагався бодай одного затягнути до помешкання. Але Василь розлючено щоразу проганяв пухнастих гостей, не дозволяв сину побавитись із ними у квартирі навіть 15 хвилин.
Коли син пішов до школи, якось притяг додому маленьке брудне сіре кошеня. І йому, і мені було дуже шкода тваринку, яку викинули посеред зими просто на вулицю. Ми довго обмірковували, як скажемо про котика Василю, як будемо умовляти залишити його бодай на декілька днів, поки я знайду для нього родину.
Кошенятко було дуже милим, жадібно випило з миски молочка і одразу почало ходити за мною по п’ятам. Я помила його, висушила феном і загорнула в рушник. Воно одразу задрімало в мене на колінах. Спало так солодко, що, спостерігаючи за ним, Артем заплакав. Він дуже хотів залишити це чарівне створіння собі. Навіть ім’я для нього придумав – Шнурок, бо такий же сірий, як шнурки на його черевиках і так само плентався за ногами.
Василь прийшов додому не в настрої, і в нас із сином стислося серце. На кошеня він зреагував агресивно, казав, що уночі все одно викине його на вулицю. Я обіцяла, що Шнурок залишиться в нас усього на день-два, поки я прилаштую його. Одразу ж взялася обдзвонювати подруг і пропонувати їм маленьке пухнасте щастячко. Але, на жаль, ніхто його не хотів взяти собі.
Уночі Василь слово таки дотримав. Вранці ми з Артемом прокинулись і виявили, що Шнурка у квартирі немає. Чоловік таки викинув нещасного котика. На роботу він ішов завжди на годину раніше за всіх нас. Тож яким було наше здивування, коли раптом він повернувся і приніс із вулиці в руках кошеня.
«Я виніс його, а коли йшов на роботу, він прибіг і почав тертися мені в ноги та нявчати. Я пошкодував. Ви перемогли. Хай залишається», – розчулено сказав він і пішов.
Син стрибав від радості, а я мало не кричала від емоцій, які переповнювали мене. Це вперше за 10 років спільного життя він погодився на те, щоб у нас оселилося маленьке диво.
Із того часу Шнурок став повноправним членом родини. Василь не раз навіть приходив додому з гостинцями для нього. Приносив то рибу, то м’ясо, то котячий корм. Коли ми їхали відпочивати кудись на природу, Шнурка неодмінно брали з собою. У нього в машині було навіть своє місце на задньому сидінні.
Та одного разу під час мандрівки Шнурок загубився. Ми не догледіли за ним у лісі а він не міг знайти дорогу. Зазвичай він ходив за нами, як собака. А того разу чи то побіг вперед, чи відстав – незрозуміло. Ми шукали його до ночі, але так і не знайшли. Артем дуже плакав, я нервувала, навіть Василь поводився стривожено. Йому також було шкода, що Шнурка немає. Ми не знали, де він, чи виживе, чи знайде собі якийсь притулок. Наступного дня ми повернулися на те ж місце і знову шукали нашого котика. Але знову марно. Через тиждень пошуки повторили. Проте й того разу безрезультатно.
Василь, бачачи, як ми з сином побиваємось, пропонував купити нам породистого гарного кота, але ні Артему, ні мені цього не хотілося. Нам потрібен був тільки Шнурок.
Так минуло кілька тижнів, а нам все було тривожно. Кота дуже не вистачало.
Та одного разу увечері ми вчили з Артемом уроки, а чоловік затримався на роботі. І раптом він залетів до квартири, наче ошпарений і закричав: «Танцюйте!»
Ми не зрозуміли, в чому справа, але одразу ж вибігли в коридор. Там стояв Василь і тримав на руках сіре пухнасте створіння. Воно було досить великим і здавалося дуже рідним.
«Шнурок!» – вмить гучно вигукнув син. І кіт вислизнув із Василевих рук та кинувся до Артема.
Це був справді він, наш маленький милий котик, який настільки за два місяці відсутності підріс, що ми його навіть не впізнали.
Нашому щастю не було меж. Як він знайшов дорогу – для нас досі залишається загадкою, адже загубився він десь за кілометрів десять від Ужгорода.
Із того часу гуляє наш красень тільки на повідку. Він, як і раніше, супроводжує нас всюди, але тепер ми робимо все для того, аби більше ніколи не було з ним вимушених розлук.
Зараз Шнурку вже вісім років. Він став великим гарним котом. Живе він у нас, наче справжній король. Єдине, що йому не вистачає – це спілкування із собі подібними. Тож зараз чоловік пропонує завести нашому Шнурку ще й подругу.
Оксана ПРИЙМАК, газета «Неділя Закарпатські новини», екслюзивно для zakarpatpost.net
