У політиці всі зайняті власним піаром, а реальний стан справ усім байдужий
Таке враження, що українське суспільство інтенсивно випаровує власні гріхи. Вони здіймаються до самого неба, згущуються там і зависають угорі густою хмарою. Вона діє, як лінза: концентрує сонячні промені і спрямовує їх на землю, випалює тут усе живе, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Нагрішили ми за три десятиліття чимало, бо так звана розбудова держави була насправді тільки розвалом усього і вся. Менш зрозуміло, чому страждають зовсім малі діти. Дощу чекаєш як манни небесної. Проте він швидко минає, і знову те саме. Здається, ніби після дощу спека стає ще безнадійнішою і всеохопнішою. Принаймні, переносиш її значно гірше. Вона проникає тобі просто у мозок, плавить його, виганяє звідти усі позитивні думки. Здається, що жара струменить зсередини тебе, випалює нутро, змінює твою особистість.
У політиці всі зайняті виключно власним піаром, натомість реальний стан справ усім байдужий. Наші політики і чиновники давно живуть у власному паралельному світі, який не перетинається з дійсністю рядових громадян. Вони там обговорюють якісь високі абстракції, а те, що відбувається унизу, їх абсолютно не цікавить. При цьому громадські активісти заявляють, що постійні учасники телевізійних ток-шоу навіть це роблять якось неправильно і злочинно. От коли в екрани залізуть ці самі активісти, тоді у нас все буде нормально. Дуже хочеться у це вірити, проте капосна скептична натура чомусь пручається. Знаєш, що все буде так, як завжди.
Закарпаття живе різноманітними фестивалями та аваріями, причому перше плавно перетікає у друге і навпаки. Фестивалі більш одноманітні і прогнозовані, зате аварії просто вражають своєю вигадливістю: комунальна сфера, шляхово-транспортні пригоди, стихійні лиха… Це все іде конвеєром і давно вже не дивує. Не встигаєш сприйняти одне лихо, як за ним слідує уже друге, відтак – третє, і їх теж просто перестаєш сприймати як щось екстремальне. Вони перетворюються на норму життя. Вчишся жити на пороховій бочці, яка до того ж щомиті заново вибухає.
Ужгород готується поринути у традиційну літню сплячку, з якої виходить тільки перед самим 24 серпня. Завершуються іспити у вузах, студентська молодь потихеньку зникає з випаленого спекою міста. Закриваються сезони у різних культурних закладах. Не сказати, що вони були дуже насичені. Липень обіцяє бути цілком мертвим. Саме тому на нього призначили парламентські вибори, а тепер десь нагорі і самі злякалися, що вони накоїли. Але пізно: виборчий процес у нас безперервний – якщо вже сказали А, то мусять дійти до самого Я. Політичні діти вступають у все гостріший конфлікт зі своїми політичними батьками, чиїм породженням вони і є. За дітей – їхня наївність. Вони щиро вірять, ніби здатні щось кардинально змінити. Вони хміліють від цієї віри і прагнуть заразити нею усіх нас.
Американці зняли міні-серіал «Чорнобиль» до 33-ї річниці трагедії. Зараз він вийшов і на наші телеекрани. Сприймається не як історичне кіно, а ніби репортаж із сучасної України, певна притча про сьогодення. Жменька науковців-атомників намагається щось пояснити тупим номенклатурникам. Аби лихо не розросталося ще більше, постійно хтось жертвує собою, але масштаб жертв все одно тільки зростає. Щодо деталей серіалу – усе страшенно наївно, американці геть не розуміють колишньої радянської дійсності. Зате як алегорія про сучасну Україну – один до одного.
За цього пекла працездатними лишаються тільки кілька годин на світанку, їх Ужгород традиційно просипає, а прокидається тільки коли вже починає припікати. У місті відчутно поменшало дерев, а отже, і тіні. Місто страшенно запилюжене у спеку, і просто брудне у дощі. Усе життя концентрується передусім навколо базарів, які відзначаються рекордно високими цінами, але це вже навіть не дивує. Ми навчилися їсти те, що не перетравив би жоден європеєць.
Життя триває попри усе. Хоча процеси стають усе менш керованими, це якось не лякає. Коли вони були керованими, нічого доброго від цього все одно не було. Команда Володимира Зеленського успішно доводить, що Україною можна взагалі не керувати – вона якось все одно житиме. Поганенько, але житиме. Тим більше, що закарпатці і за попередніх режимів звикли розраховувати виключно на самих себе.
Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
