Яка ужгородська вулиця має італійське коріння
Раніше там було багато різних крамниць, у яких місцеві могли придбати останні модні новинки і задовольнити свої найсміливіші фантазії, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Кожна з ужгородських вулиць має свою історію, а деякі з них – просто унікальні. Чим старіша вулиця, тим більше в неї було назв і тим цікавіші історичні періоди вона пережила.
Старовинна вулиця Корзо, незважаючи на те, що Закарпаття ніколи не входило до складу Італії чи Римської імперії, має італійську назву, а в перекладі з мови оригіналу означає місце для прогулянок. Скоріш за все, так у народі її називали ще за Другетів, які мали італійські корені. Утім вперше в письмових джерелах вона згадується під іншою назвою.
Великомостова, Казіні, Суворова
Корзо входила до числа 10 найдавніших вулиць міста. Історик Роман Офіцинський у книжці «Екскурсії Ужгородом» пише про неї: «Дехто відносить її до часів Другетів, скоріше за все, тоді вона вживалася як побутова (назва вулиці). За Другетів вулицю офіційно називали Мостовою (згодом – Великомостовою), бо вела до головного мосту. У найдавнішому описі міста 1691 року, крім цієї вулиці згадується ще 10, які формували тогочасний Ужгород. Назва Корзо стала офіційною тільки після здобуття Україною незалежності».
Точно досі невідомо, коли сформувалася вулиця. На сьогодні тільки знаємо, що на ній переважно жили ремісники, що працювали на володарів Ужгородського замку.
А ось як описує її Йосип Кобаль у книжці «Ужгород відомий та невідомий»:
«Тут проживали переважно ремісники, які працювали на володаря Ужгородського замку. На початку 1860-х років частину вулиці, яка тягнеться від площі Корятовича до сучасної вулиці Волошина, назвали Казіні (на честь Ференца Казіні, відомого угорського письменника), тоді як інша її частина (від вулиці Волошина до мосту через Уж) уже з ХVІІІ століття називалась Великомостова. Цей поділ у назвах зберігся до наших часів з тією різницею, що у міжвоєнний період вулиця Великомостова була перейменована на Рашина (Алоїз Рашин був міністром Чехословаччини, який став жертвою терористичного нападу у 1923 році). Після Другої світової війни, коли більшість вулиць було перейменовано, вона отримала нову назву – Суворова. Після здобуття Україною незалежності відбувся наступний етап перейменувань, тоді колишня вулиця Мостова стала вулицею Корзо – так ужгородці неофіційно називали улюблене місце для прогулянок», – пише дослідник.
Отже, до сучасної назви Корзо вулиця пройшла довгий шлях. Скільки ж подій відбувалося на ній! Скільки всього могли б сказати німі стіни будівель, що були свідками тих часів. Щоправда, більшості з них уже немає.
«З архітектурної точки зору вулиця сформувалася у кінці ХІХ – на початку ХХ століття, – наголошує Йосип Кобаль. – На жаль, «оновлення» центральної частини міста, яке проводиться в останні роки, завдало значної шкоди окремим спорудам і порушило цілісність переважно сеценсійного історико-архітектурного ансамблю».
Тож що було колись на Корзо? Що там продавали? Що можна було купити? Як засвідчують історичні джерела, раніше там було багато різних крамниць, у яких місцеві могли придбати останні модні новинки і задовольнити свої найсміливіші фантазії.
«У довоєнний період, як, власне, і тепер, визначальною рисою вулиці біли численні великі і дрібні крамниці, магазини, власниками яких у переважній більшості були єврейські торговці. Їх домінація була такою значною, що цю частину міста умовно можна було назвати «єврейським кварталом», – стверджує відомий ужгородський дослідник минувшини.
«Білий корабель» був «серцем» Корзо
Але на Корзо були не тільки єврейські крамнички. Там знаходилося багато цікавих архітектурних пам’яток. Зокрема, «Білий корабель».
«Окрім колишнього дому «Легіон» з його знаменитою «Пурмовою кав’ярнею» заслуговує уваги місце з лівого боку вулиці, де тепер знаходиться будинок католицької місії. Колись ще на початку ХVІІ століття Другети заснували там найдавнішу лікарню міста. Далі, на розі з вулицею Волошина, наш погляд привертає велика триповерхова будівля, зведена із характерної для Ужгорода початку ХХ століття білої (силікатної) цегли. Це – «Білий корабель». Свою назву він отримав звичайно не від кольору цегли, з якої збудований, і не від імені архітектора М. Фегера (із угорської мови його прізвище перекладається як «білий»), який спроектував будівлю (будівництво велося протягом 1902-1903 років), а від казенної корчми, що стояла на цьому місці до весни 1902 року.
Тож що це була за корча, і чому вона мала для міста важливе значення? Справа в тому, що в Ужгороді в ті часи процвітало виноробство і в місті продавали вино, горілку, пиво, мед.
«Торгівлю алкогольними напоями суворо регламентували спочатку власники міста Другети, а потім – казна та міська управа, – йдеться у книжці «Ужгород відомий та невідомий». – Від дня святого Юрія до Михайла продажем вина, горілки, пива займався лише пан, в інший же час це могли робити усі містяни. Уже в ХVІІ столітті Другети на території Ужгорода мали дві корчми, одна з них – найдавніша – саме знаходилася на місці згаданого будинку. У 1780 році казна збудувала тут із каменю готель з корчмою, який складався з шести кімнат і кухні. Готель служив переважно для гостей міста, але заходили туди й ужгордці. Поряд знаходилися крита стайня для коней і місце для фіакрів. Казна саме й здавала в готелі корчму, яка називалася «Білий корабель», в оренду, переважно євреям. На середину ХІХ століття в Ужгороді було вже близько двадцяти офіційно зареєстрованих корчм і велика кількість нелегальних. Деякі з них мали власні назви, як от «Руська», «Велика», «Мала», «Червона», «Зірка», «Чорний орел», «Золотий ключ», «Королівський підвал», «Ведмежа» тощо. Вечорами, особливо у вихідні й у святкові дні, гуляки часто турбували жителів своїм галасом, співом.
Казенна домінія і місто 2 квітня 1868 року підписали урбаністичну угоду, згідно з якою у власність міста переходили вулиці й площі, деякі землі, нерухомість. Серед останніх знаходимо й корчму «Білий корабель». У жовтні наступного року його передали місту, але без права продажу алкогольних напоїв. Згодом міська управа вирішила збудувати там ратушу, а пізніше – житловий будинок. Але поки у 1902-1903 роках велися будівельні роботи, місто передало «Білий корабель» в оренду торговцям. В одному з приміщень розмістили крамницю з продажу сукна. Одного квітневого дня 1875 року до магазину завітав покупець – великий рогатий віл! Господар саме гнав його на традиційний ужгородський ярмарок (у четвер), коли тварина зненацька зупинилася й завітала до крамниці, у якій і продавець, і покупці завмерли від страху. Тим часом віл, обнюхавши товар, скинув рогами на підлогу сукно червоного і синього кольорів, а потім, ніби нічого й не сталося, пішов далі кам’яною бруківкою Великомостової вулиці…
Імпозантна будівля «Білого корабля» 4 січня 1909 року згоріла. Її відбудували, а місто після цього випадку серйозно взялося за розвиток протипожежної справи. Сьогодні «Білий орел» так само, як і сто років тому, є і житловим будинком, і торговельним закладом, але, на жаль, уже втратив свою давню романтичну назву».
До речі, у будинку, де колись був «Білий корабель», у міжвоєнні часи проживав інший відомий у нашому краї історик – Петро Сова.
«Золотий ключик» та перша ужгородська реклама на Корзо
Багато хто з ужгородців досі пам’ятає відоме за радянських часів кафе на Корзо «Золотий ключик». Проіснувало воно до 90-х років, далі – занепало. А раніше в будівлі був газетний кіоск. На початку 60-х років там зробили кафе. Його родзинкою були кондитерські вироби та кава. У кафе завжди були черги, бо як місцеві мешканці, так і гості любили навідуватися до «Золотого ключика», хоча там навіть не можна було присісти, всі місця були стоячими. Вивіска у вигляді золотого ключа на споруді висить і зараз.
А ще на Корзо була перша у місті аптека, яка так і називалася першою, а згодом – №1. Відкрилася вона у 1921 році. Зараз на її місці ювелірний магазин. І хоча стовідсотково не відомо, чи ця аптека в місті з’явилася найпершою, та її завжди вважали саме першою. А до 1927 року там знаходилася «Дрогерія» (магазин) братів Ленвай, де продавали косметику.
А чим ще була відомою Корзо? Якою була ця вулиця ще 20-30 років тому, можуть пригадати більшість сучасників. До речі, раніше на Корзо їздили автомобілі, а пішохідною зоною вона стала лише у 80-х роках. Та найцікавіше, що саме тут почала з’являтися перша в місті реклама. А зараз замовити її можна майже зовсім поруч, на вулиці Корятовича, де знаходиться редакція першої в області газети оголошень «Закарпатські оголошення» та редакція газети «Неділя Закарпатські новини».
«Колись над головами перехожих на сучасній вулиці Корзо (тоді вона звалася іменем Суворова) через кожні кілька кроків хитался металічна навісна реклама. Біля перукарні – металеві ножиці, біля салону краси – голова Нефертіті, дитячий магазин «Лелека» прикрашав металевий лелека, кафе «Золотий ключик» – чималенький металевий ключ. Над відомою колись аптекою № 1 висіла змія, що обгорнула чашу з отрутою, над взуттєвим магазином хитався металевий черевик, а над фотоательє – величезний фотоапарат. Нині усе це зникло. Кронштейни на Корзо або стирчать пусті, або пристосовані під сучасну рекламу, а десь від них й узагалі лише пусте місце на старій штукатурці видніється. Єдині зразки, які збереглися з тих часів, можна побачити на куті Корзо-Волошина, де колись знаходилося відоме кафе «Золотий ключик», та на площі Петефі над магазином «Чарівний ліхтар». Там, відповідно, досі висять ключ та ліхтар», – пише Тетяна Літераті, авторка книжки «Втрачений Ужгород».
Також авторка доповнює розповідь спогадами колишнього головного художника Ужгорода.
«На початку 80-х група архітекторів взялася за розробку генерального плану архітектурного оформлення Ужгорода. Він охоплював усе: озеленення, рекламу, благоустрій, світлове оформлення. За цим планом історичний центр мав стати пішохідною зоною, таким собі місцем для закупівлі та прогулянок. Для цього сучасні вулиці Корзо та Волошина виклали бруківкою, на старовинних будівлях встановили красиві ковані ліхтарі (їх виготовив наш Машинобудівний завод), а над магазинами вирішили повісити на кронштейнах ковану об’ємну рекламу. Це було новинкою, бо у нас використовувалася лише реклама на площині. Натомість тепер люди могли вже здалеку бачити, де знаходиться потрібний їм магазин. Та й виглядало це дуже незвично. Звісно, реклама ця не з’явилася по всьому Корзо за один день. Почали її встановлювати у 1983-му, а закінчили, мабуть, вже у 1990-му. Над металевими конструкціями працювало чимало різних ковалів. Спеціально для них міськвиконком виділив старе приміщення в районі ужгородського замку, де хлопці облаштували гарну майстерню-кузню. В ній і виготовили перші зразки цієї навісної реклами. Зараз я вже не пригадую, які саме. Знаю, що хлопці старалися, аби все було красиво і якісно, працювали з міддю й латунню. Пам’ятаю, людям такі новинки дуже сподобалися, було багато гарних відгуків про цю роботу. Тому такою рекламою поступово завісили усю тодішню вулицю Суворова», – цитує Тетяна Літераті Володимира Лезу.
Відома ще Корзо пам’ятником дяді Колі, прототипом якого став ужгородець Микола Дерев’янко, який колись запалював у місті вечорами ліхтарі.
Загалом ця старовинна вулиця досі залишається дуже романтичною. На ній завжди людно. І хоч вона дуже потребує оновлення і хоча б дорожнього покриття, її все одно люблять як місцеві, так і туристи.
Іван ДУХНОВИЧ, газета «Неділя Закарпатські новини», екслюзивно для zakarpatpost.net
