Як дикі кабани допомогли закарпатцю оселитися в Канаді
Хто не мріє про те, щоб знайти колись справжній скарб? Та ще й такий, щоб дозволив більше вже тяжко не гарувати, а насолодитися життям уповні, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
Наш сусід Симко теж про це дуже мріяв. І дожився він до того, що все ж таки одного дня той омріяний скарб таки знайшов. Скарб був захований у лісі. І, видно, не так вже й давно. Не опришки ж його там залишили. Селяни безліч разів, мабуть, повз нього проходили, збираючи гриби. Та навіть подумали не могли, повз яке багатство ходять.
Але скарб прийшов у руки не так просто – ця пригода Симкові ледь не коштувала життя. Пішов він якось у ліс, щоб нарубати там тичок на квасолю. А заодно призбирав собі ще й трохи грибів. Але тут він почув якийсь дивний шум. Ніби це й не потічок біжить, і не людина йде. А коли озирнувся, то просто застиг від жаху – на нього сунуло стадо диких свиней.
Добре, що в школі Симко був добрим спортсменом. Та ще довго й потім брав участь у якихось змаганнях. Та ні, чемпіоном району чи області він не був. Але деяка вправність залишилася в його тілі ще й тепер. Тож за кілька хвилин Симко був уже на вершечку дуба. І дуже вчасно він туди забрався. Бо кабани дуже полюбляли жолуді. Але коли побачили людину, стрімголов посунули на неї. Може, думали, що чоловік відбере в них їжу.
Видно, звірі були зараз дуже голодні і тому розлючені. Жолудів тут їм перепало вкрай мало. Можливо, тому, що недавно тут уже поласували ще й якісь інші звірі. Тож це кабанам додало ще більше ненависті до бідного чоловіка. Вони раптом почали з великим ентузіазмом підкопувати дерево. Симко сподівався на диво – вірив, що той дуб таки має міцне коріння. Тож за годину чи дві звірі не впораються зі своїм завданням, над яким природа працювала добрих кілька десятків років. І нарешті їм це обридне.
Навколо не було ні душі. У полі зору Симка не простежувалося жодного села. Хіба що впізнав ту залиту сонцем лісову дорогу, якою йшов сюди. Але звірі теж були дуже впертими. Вони рили землю просто під дубом – напевно, вкладаючи у цю справу чимало злості.
Та диво таки і справді сталося. Раптом Симко почув якийсь віддалений гуркіт. Тільки згодом він зрозумів, що це був звук поїзда. Електричка проїхала таки далеченько, але ж погода була гарна і безвітряна. Тому Симко і почув ці звуки, які долинали так здалеку. Як би там не було, але саме ці звуки відлякували звірів. І вони почали розгублено роззиратися довкола.
А згодом, видно, електричка ще й зупинилася на якісь станції, закритій горою. І через кілька хвилин знову поїхала далі. Тож при від’їзді звук вийшов набагато потужнішим. Кабани більше не вагалися, чи загрожує їм небезпека, рвонули у хащу.
Тільки через півгодини чи й більше Симко наважився злізти з дерева. Хвала Богу, зараз він зрозумів, куди має йти. Бо ж мав доволі часу – роздивитися довколишнє середовище на дереві. А ще був вражений – як добре тут попрацювали кабани. Вони зробили таку глибоченну яму, що людина могла сховатися тут по пояс.
Але приголомшило Симка й інше. Він вже збирався йти геть, все ще з острахом роззираючись довкола. Але раптом забув і про кабанів, і про гриби, і про все на світі. Бо раптом він побачив фрагмент якогось блискучого предмета. Це було щось, схоже на сейф.
Симко став руками вигрібати землю. Тепер він був дуже схожий на тих жадібних звірів. І нарешті зрозумів, що сейф не такий вже й великий. Проте він був важкий. Симко вирішив принести додому ту свою несподівану знахідку – замість тичок, які заготовив у лісі. Добре, що взяв із собою велику ташку, а не кошика.
Поклав туди сейф. Притрусив грибами і подався додому. І всю дорогу молився, щоб хтось йому на дорозі не зустрівся і не став цікавитися його грибами.
І тут Симкові усміхнулося щастя. Він так нікого не зустрів по дорозі. Тільки сусіду, який якраз тоді в своєму городі підгортав картоплю, кивнув. А той його щиро привітав, що Симкові так у лісі пофортунило із грибами.
Вдома у Симка, на щастя, був зварювальний апарат. Цією штукою Симко заробляв собі на хліб. Тож він одразу відкрив чудернацький сейф. І ледь не зомлів від радості. Сейф був повен ланцюжків. Вони, як золоті змії, звивалися одне навколо одного. І сяяли від сонця. От яке щире золото перепало в руки Симкові!
Про свою знахідку він дуже довго нікому не розповідав. Просто односельці дуже здивувалися, як цей чоловік, який так довго не міг знайти ніякої роботи – ну хіба що перебивався випадковими заробітками із зварюванням, ні з того ні з сього поїхав до Канади. Та й не просто на якісь там заробітки він поїхав. А й купив там одразу гарний, хай і маленький будинок. Це при тому, що батьківську хату в селі чомусь навіть не пробував ніколи продавати.
– Не інакше, як ти десь знайшов скарб у лісі! – стали кепкувати над Симком сусіди в ті моменти, коли він навідувався додому.
І одного разу Симко приїхав додому. Пішов на одне весілля. Зовсім його рознесло від алкоголю. І під чарчину він зізнався, що справді так воно й було – свій скарб він знайшов у лісі. І хтозна, чи не жив би він тепер на мізерну пенсію, якби не оті кляті кабани, які вирили величезну яму під дубом. Бо за гроші, які Симко виручив від тих кілограмів золота у сейфі, він зміг неабияк розбагатіти. Купив собі будиночок у Канаді, почав свій бізнес на зеленині і овочах, став новою людиною.
Але це ще не вся історія. Згодом, здається, знайшовся навіть господар того сейфу. А може вже тільки його нащадок. Якось селяни надибали у лісі на дивного чоловіка. Той порпався у грунті – так, наче хотів там картоплю садити.
Але, коли придивилися пильніше, то зрозуміли, що мова йде не про картоплю. Він таки справді копав під тим самим дубом, де Симка колись налякали кабани. Там ще й тепер залишилася заглибина, що вже густо поросла травою.
– Чи не скарб шукаєте, чоловіче добрий? – засміялася грибники. – Ну, то уже не шукайте, бо наш Симко уже колись тут знайшов купу золота! І поїхав із тим золотом за океан. То ви вже ні Симка не знайдете, не золота!
Незнайомець дуже розгубився від тих слів. Видно, слова поділили в десятку. Бо опісля одразу ж зібрав своє причандалля і пішов геть.
Ну, а Семко після того, як почув розповідь про шукача скарбів, стривожився не на жарт. Довго у рідному селі носа не показував. А якось приїхав, за безцінь швиденько продав хатинку та й зник назавжди. Близьких родичів у нього тут вже майже не було. Батькам на цвинтарі поставив пам’ятники. То більше нічого його тут особливо і не тримало.
Василь ГОМОНАЙ, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
