Що змушує закарпатців їхати на заробітки?
Якось так склалося, що за дуже короткий час прийшло кілька повідомлень про загибель чи природну смерть наших заробітчан за кордоном. Перше – про смерть шістдесятилітньої тітки мого друга. Інше – про смерть порівняно молодого чоловіка від інфаркту. І оце нині світ потрясла звістка про те, що у Польщі хазяйка вивезла молодого чоловіка, батька трьох неповнолітніх дітей, у ліс помирати. Бо він працював нелегально і вона не хотіла мати проблем. І він таки помер, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Це тільки найсвіжіші дані. А якщо пригадати за трохи більший проміжок часу, то стає страшно. Тільки із мого Довгого за кілька хвилин можна перерахувати більше десяти прикладів, які сталися протягом кількох років. От мій однокласник Іван загинув у Чехії при дивних обставинах. Винних не знайшли, бо, певно, і не шукали. Двоюрідного брата Михайла вбили в Москві. Кілька чоловік загинули трагічно через необережність та недотримання техніки безпеки у тій же Росії. Один упав із риштування і розбився, інший упав під потяг, ще один ліг спати і не прокинувся…
Ми не будемо роздумувати тут про мораль роботодавців, про шахрайства посередників, про складні умови виживання в нелюдських умовах, про «подвиги» наших людей там – бувало всяке. Нині зупинимося на причинах виїзду на заробітки.
Що може змусити пенсіонерку, яка нещодавно оформила пенсію в Україні, вперше податися у Європу, не знаючи жодної іноземної мови? Що змушує молодих людей через два дні після власного весілля їхати у світи? Що спонукає майстра, який може добре заробляти і вдома, летіти у далекі краї? Яка сила штовхає жінок лишати малих дітей і йти доглядати за італійськими пристарілими?
У кожного, певно, своя причина. Але всі причини можна систематизувати і виділити в окремі групи.
Перша група (і вона лежить на поверхні) – бажання заробити більше. Молодь, дивлячись, що їхні батьки усе життя віддали державній роботі і ні до чого не доробилися, мають стимул. Вони планують за кілька років збудувати хату, купити машину і жити потім у тій хаті у добрі та злагоді. Але, скуштувавши більш заможного життя, мало хто повертається до державної роботи. Бо що на ній заробиш? Хіба виразку та інфаркт. Люди середнього віку виїжджають тому, що розчарувалися. Вони планували відкрити власну справу, започаткувати бізнес, зайнятися улюбленим ділом, яке приносило би нормальний дохід. Але система нищення середнього класу, яка процвітає в олігархічній Україні, звела їхні старання нанівець. От вони і змушені шукати кращої долі. Покоління, старше 50 років, їде, щоб не бути тягарем для власних дітей. Бо з такою пенсією жити соромно, а вижити неможливо. Якщо ще двоє отримують пенсію і живуть окремо та ще і в селі – мають кращу долю. А ті, що у місті… Навіть говорити нема про що. Заощадження їхні з’їли перехідні періоди, реформи та інфляція, яка у більшості пережитих нами стрибків була штучною і хтось на ній таки добряче нажився.
Друга група причин – відчуття незахищеності у власній державі і усвідомлення того, що ти можеш покладатися тільки на себе. Держава не захищала і не збирається захищати своїх громадян не тільки за кордоном, але і на своїй території. І цьому є тисяча підтверджень. Корупція, суцільна несправедливість, катастрофічна бідність, нестабільність, необмежена влада олігархату, безкарність – ось те, з чим стикається громадянин повсякденно. І це не робить його патріотом.
Третя група – відсутність оптимістичної перспективи. Люди не вірять, що щось може змінитися найближчим часом. Бо тільки щось просвітляє – одразу тебе по голові вдарять підвищенням цін, зашкальними тарифами, падінням рівня життя… І як тут вірити у покращення? Хіба дякувати керівникам країни за бідність.
І четверта група питань – суцільна безвідповідальність, недисциплінованість і непунктуальність. Дуже мало у нас ще фірм та підприємств, які би платили робітникам достойну зарплату, забезпечували хоч мінімальний соціальний захист. А кожній людині це конче необхідно. Кожен хоче заробити офіційно достойну платню, а не думати після роботи: де заробити грошей?
Як правило, виїжджають за кордон найбільш розумні, підприємливі, ділові, відповідальні та рішучі люди. Поступово вони приходять до думки, що треба жити для себе. А жити для себе і для родини найбільш комфортно не у нас. Тож для чого повертатися? Мільйони українців уже придбали нерухомість поза Україною… І вони поступово вивозять туди родичів, друзів, знайомих. А коли людині комфортно жити у Чехії чи Угорщині – для чого їй щось міняти і повертатися у невизначеність?
Думаєте, що я згущую фарби? Та ні! Подивіться статистику. Проаналізуйте ситуацію у хатах ваших сусідів і родичів. Чи не з кожної другої хати хоча б один член сім’ї приїжджає додому двічі-тричі на рік. Це катастрофа! Бо діти ростуть без батьків. Бо за гроші любові не купиш і не компенсуєш батьківське тепло…
Але де ховаються причини цієї катастрофи? Отут без політики не обійдешся!
Якби люди мали хоча б краплю оптимізму, хоча б мінімальну надію на те, що життя покращиться хоча б за життя наших дітей, то вони б ішли на цю жертву і терпіли би. Наші люди і так ідуть на постійні жертви – будують хати дітям, а самі все життя туляться у літній кухні. Заробляють великі гроші, але витратити їх з користю не вміють, відпочивати не вміють, на морі жодного разу не були, про санаторії нема що і казати… А якщо людина живе у постійній напрузі і не розслабляється – серцево – судинні захворювання чіпляються до неї, як реп’яхи до гуні.
Але чому нема у нас оптимізму? Бо його краде влада разом із нашою землею, надрами, грішми, повітрям, майном, яке колись належало народові…
Я готовий звинуватити у цих проблемах усіх причетних до виконавчої та законодавчої влади за всі роки незалежності. Президенти перекладали відповідальність за ситуацію на Верховну Раду, депутати – на Кабмін, міністри – на Президентів. Кругова порука і колективна безвідповідальність призвели до того, і це пік, певно, що до влади знову ідуть сепаратисти і ненависники українського народу, наші з вами вороги.
Хіба весь опоблок у повному складі не мав би сидіти за гратами? Хіба оті всі добкіни-кернеси-медведчуки мали би право у цивілізованій країні висувати свої кандидатури куди-небудь? Хіба усі ці шуфричі-бойки-вілкули, які закликали Путіна ввести війська в Україну, не мали отримати максимальні терміни? Чи значна частина нашого парламенту не мала б бути депортованою з країни? Але у нас, і я про це постійно кричу, вічні напівміри. Партію комуняк заборонили, а нікого не покарали за злочини проти людства. Комуняки перебігли у есдеки, потім у регіонали, відтак у опоблок… І кінця-краю тим перебіжкам не видно. Заборонять колись і опоблок, і платформу за життя, бо там зібралися державні злочинці, але коли це буде? І чи когось покарають? Чи знову знайдуть одного цапа-відбувайла?
Жаль, що життя проходить, а віри не прибавляється… Може і мені кудись виїхати?…
Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
