50 років тому Ужгород був містом ресторанів, мав дві білочки та цвів золотим дощем

[Total: 1    Average: 5/5]

На Корзо ходили демонструвати обновки і хвалитися добрими новинами

Коли я приїхав до Ужгорода майже півстоліття тому, він був значно меншим за сучасний, але водночас і якимсь більш змістовним, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

  • Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!

Гастроном і кафе «Білочка» були щойно відкриті і сяяли, як сльоза немовляти. Дві білочки ще тільки обживали свою вітрину-вол’єр, з якої ще не до кінця вивітрилися будівельні аромати. У сусідній вітрині пурхало кілька папуг. Ринок позаду гастроному був компактнішим і якимсь більш респектабельним. Основну частину базару вкривали капітальні цегляні прилавки, на яких мешканці навколишніх особняків розкладали свою городину. Поруч був комісійний магазин меблів, кафе, ще кілька крамничок, майстерня по нарізці скла.

Автомобілів тоді налічувалося ледве-ледве, повітря було максимально чисте. Я спокійно ганяв по своїй вулиці на триколісному велосипедові, і ніхто мене не непокоїв. Зате ввечері центральні вулиці запруджував щільний натовп публіки. Щовечора ужгородці виходили на променад – переважно набережними та Корзо, що тоді звалася вулицею Суворова. Ліхтарі буквально заливали вулиці світлом, хоча неонові вивіски тоді тільки-но з’являлися. Люди показували себе і з цікавістю роздивлялися знайомих, тож на Корзо ходили демонструвати обновки і хвалитися добрими новинами. Це дещо нагадувало пізніші зустрічі випускників, тільки ті відбувалися раз на рік, а променади – щодня. Місто потопало в усмішках – хай і не завжди щирих, але широких. А що місто було десь удвічі менше за нинішнє, тож усі знали усіх, відповідно панувала більше сільська етика, ніж міська – патріархальна, всепроникна.  Мобільники та інші сучасні гаджети тоді замінювалися транзисторними приймачами, що були неймовірно поширені.

Вітрини були витворами мистецтв і приваблювали погляди цікавих надовго. Їх оформляли у стилі печери Аладдіна, де всього було багато і у найбільш несподіваних поєднаннях. Багато товарів купували у розстрочку,  виплачуючи крамниці щомісяця щось по десять карбованців – на той час досить солідну суму. Худо-бідно, на суворій дієті, але на ній здорова людина могла прожити цілий місяць, особливо влітку. Усередині крамниць вирували черги, наші сучасники просто не стали би їх вистоювати, тоді ж година-друга у черзі вважалася цілком нормальним явищем.

Практично на кожному кроці стояли газетні кіоски, біля яких завжди стояли по два-три чоловіки. Газети тоді коштували дві копійки (деякі взагалі одну), їх брали і для читання, і для загортання покупок. Крім того, що існувало кілька спеціалізованих книжкових кіосків (не кажучи про десяток книгарень), книжки були і у газетних ларьках, коштували лише на порядок дорожче за газети. Кіоски пропонували поштові марки, значки, художні листівки і набори сірникових етикеток. Це були чотири найпопулярніші предмети колекціонування у тогочасних підлітків. До них долучалися також календарики, цукеркові фантики, меншою мірою – старі монети і купюри, котрих на Закарпатті з його бурхливою історією не бракувало. Кожний школяр міг похвалитися невеликою колекцією, тож перерви між уроками часто присвячувалися обміну колекційним матеріалом.

Постійно заповненими були два міські кінотеатри «Москва» і «Комсомолець» (денний сеанс коштував 10 копійок, вечірній – 20), а позаду готелю «Ужгород» працював літній кінотеатр просто неба,  до того ж на східній окраїні міста кіно ще крутили у міському будинку культури. Були ще сеанси у будинку культури профспілок і у Будинку офіцерів. Зали були заповнені, на найбільш популярні стрічки увечері могло не бути квитків.

Ще початок сімдесятих запам’ятався великою кількістю дитячих візочків, демографічний приріст просто кидався у вічі. Аналогічно було і значно більше дерев, місто було дуже тінистим і затишним. Усюди цвіла форзиція, яку традиційно називали золотим дощиком. Навколо сакур і магнолій ще не було фестивалів, проте пишалися ними не менше. Ужгород був містом ресторанів: чотириповерховий «Едельвейс», підземна «Скала» з п’ятьма залами, центральна «Верховина» з дзеркальним залом і ще добрий десяток.

Парк Горького та Комсомольський у вихідні заповнювалися містянами, що ходили туди на пляж, на пікніки і на каруселі. Чомусь автобусної зупинки біля жодного з двох парків так і не зробили, втім ужгородці любили пересуватися переважно пішки, оскільки вулиці ще не були такими огидними. В автобусах я застав ще кондукторів, а через кілька років талончики на проїзд стали продавати у кіосках.

Минуле мало свої плюси і мінуси. З відстані часу більше згадується перше. Його справді було чимало, багато в чому Ужгороді і досі витягує завдяки своєму минулому, яке продовжує жити і далі, незважаючи на всі новації і руйнації наступних десятиліть…

Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.