Господиня Джессі померла, тож вона бігала від смітника до смітника, не знаходячи собі місця

[Total: 0    Average: 0/5]

Собака була дуже розумною і слухняною, але в один момент опинилась на вулиці

  • Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!

Раніше ми жили у Мукачівському районі, але обоє з чоловіком працювали в обласному центрі. Тож коли накопичили грошей, купили собі квартиру в Ужгороді. З будинку батьків ми забрали з собою спанієля Грету, бо її дуже любив наш син і з улюбленицею розлучатися не бажав. Тож вечорами я виходила з нашою дівчинкою гуляти і завдяки їй знайомилася з новими сусідами, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

За три роки я завела багато друзів, але зазвичай разом гуляло нас тільки троє, утім поступово наша компанія розпалася. Тож того разу я втомлена вийшла одна і раптом біля сміттєвого баку побачила маленьке брудне цуценя. Придивилась уважніше. Ні то було не цуценя, щось дуже знайомі риси проглядалися в песику.

– Джессі! – покликала її я, і собака заскавчала. Примчала до мене і почала облизувати мені руки. Так, це, без сумніву, була вона, хоча впізнати в ній доглянуту раніше красуню було важко.

Тепер вона була брудною, худою і з дуже сумними очима. Собака бігала у дворі від смітника до смітника в пошуках корму, не звертаючи уваги ні на кого.

Мені здалося, що у Джессі по морді потекли сльози. Скільки часу минуло  відтоді, як померла її господиня Оля? Згадки промайнули в мене перед очима одна за одною.

Після того як ми перебралися сюди, з першим я познайомилася з Денисом. Хлопцеві було років 18. Він теж гуляв зі своїм ротвейлером тільки вечорами. Грег прийшов обнюхувати Грету, і вони швидко потоваришували. Він охороняв її від інших собак і нікого до неї не підпускав. Згодом Денис познайомився із моїм сином Матвій вважав його найкращим другом, бо юнак вчився на програміста, тож син розпитував його про комп’ютери, телефони, різні ігри.

Незабаром ми познайомилися з Юлією та її вівчаркою Еммою. Власне, Емма була тоді ще цуценям, і Грег, який виконував у нас роль ватажка, дозволив їй долучитися до компанії. Юля була перукаркою, казала, що мріяла про маленьку кудлату собачку, якій би можна було робити зачіски. Але чоловік із дитинства мріяв про вівчарку, тож вони купили Емму. Собака була дуже розумною і слухняною, їй подобалося бігати, але далеко від нас вона ніколи не відходила.

Останньою до нас долучилася Оля. Навіть не вона, а Джессі. Молода, красива жінка з білосніжною, ніби іграшковою болонкою одразу привернула до себе увагу. Її вихованка не прибігла, а примчала до нас і почала перестрибувати то через Емму, то через Грету. Лише до Грега вона боялася наблизитись. Тож він підійшов сам. Далеко не кожному собаці можна було наближатись до нас. Зазвичай чужих він відганяв. Але Джессі підпустив. Обнюхав її і полизав мордочку. Оля буквально світилася від щастя. Вона багато розповідала про себе. Про чоловіка, про те, що вони мріють про дитину, але поки Бог не дав, завели собаку, потім, мовляв, коли з’явиться малюк, обом буде веселіше.

Джессі  вражала нас своїми буквально цирковими здібностями: то ходила на задніх лапах, то підстрибувала чотирма. І робила це з такою швидкістю, що ми не переставали дивуватися.  Поступово до ігор долучилися й інші собаки. Ця компанія розважала весь наш двір. Діти збігались на них дивитись, як на диво.

Так тривало більше двох років. Світлих, сонячних років. Зовсім несподівано наша ідилія почала розсипатися, як палац у дитячій пісочниці.

Несподівано для всіх захворів Грег – ветеринарам не вдалося його врятувати. Денис ще протягом якось часу виходив до нас просто посидіти, але йому було боляче дивитись на інших собак, а нову заводити не хотів. Тож невдовзі він просто відколовся від нашої компанії. Я його розумію: втратити друга дуже болісно.

Потім Юля з чоловіком та Еммою переїхала в Київ, бо її Дмитрові там запропонували дуже хорошу роботу. Мені її дуже не вистачало, бо між нами було багато спільного. Ми  з нею зідзвонюємось навіть зараз.

Тож гуляти ми виходили тільки удвох із Олею. Але вона щось дуже змінилася: поблідла, зник вогник у очах, все частіше їй хотілося посидіти на лавиці. Я думала, що вона вагітна, але з’ясувалося, що в неї рак. А їй так хотілося дитину… Не дочекалась, така молода і така вродлива жінка згоріла всього за два місяці.

Гуляти з Джессі почав виходити Сашко, її чоловік. Але ходили вони недовго. Сашко був вбитий горем і не мав бажання спілкуватись із іншими. Та й Джессі була вже не такою. У її погляді я бачила смуток. Вона більше не підстрибувала, не виконувала ніяких трюків.

А через певний час взагалі зникли і Сашко, і Джессі.

Я думала, що переїхали, але з’ясувалося, що ні.

Тож під час тієї несподіваної зустрічі з Джессі біля смітників я розплакалась, а вона притисла до  мене мордочку і жалісно заскавчала. Певно, вона також пригадала те, що й я… її хазяйку і ті спільно проведені дні, коли ми насолоджувалися прогулянками всі разом. Ми завмерли обидві, і я знову поринула в думки.

Раптом до мене озвалася сусідка.

– Тримай її, Надю, вона знову від мене втекла.

– А що вона у вас робить? – не повірила я своїм вухам. – Що з Сашком?

– Сашко два тижні як помер, – відповіла вона.

Тамара Михайлівна була його тіткою і жила у будинку навпроти.

– Не може бути! – вирвалося з мене. – Що з ним трапилось?

– Після смерті Олі він спився, не витримала печінка, – витираючи сльози, промовила бабуся. – А Джессі… Не знаю, що з нею робити. Не любить вона мене. Та й я не дуже люблю собак, у мене вдома четверо котів. Вони не ладнають із нею. Але ж на вулицю шкода викинути, жива душа як-не-як.

– Віддайте її мені! Я заплачу скільки скажете! – вирвалося з мене без вагань.

– Та які там гроші. То я тобі заплачу, якщо справді візьмеш. Ти любиш собак. Он твоя Грета яка гарна, яка вихована, яка слухняна, жодного разу на моїх киць не напала, – сказала Тамара Михайлівна.

Джессі все ще лащилася і терлася мені б ноги. Я взяла її на руки, поцілувала сусідку, подякувала їй і помчала додому.

Собаку я відмила, відгодувала, тож тепер у моєї Грети знову є подруга. Разом нам гуляти завжди веселіше. Шкода тільки, що наша компанія вже ніколи не буде разом.

Надія ПОЛЯК, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

 

Comments are closed.