17-річна мати народила здорову дитину у лісі та покинула її там

[Total: 1    Average: 3/5]

Оля кинула дитину просто в лісі. Ні, вона народила її зовсім здоровою. І народила на диво легко. Пологи й сталися в лісі. Ніхто ж не знав, що вона запланувала це все наперед. А вона й справді дуже добре обдумала все. Дізнавалася про все, що стосується пологів, і була готова до цього, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».

  • Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!

Олі було тоді всього 17. Батько вдома забив би іі просто до смерті, коли б дізнався, що вона вагітна. Він був дуже суворим, але та суворість була часто зовсім безглуздою і страшною. Її з братом він міг побити за будь-яку дрібницю. А мама лиш мовчки терпіла його знущання – над собою і над дітьми. Боялася хоч якесь слово сказати проти нього. То що вже казати про таку важливу справу, як народження дитини.

Батько Олиної дитини зник одразу ж, коли дізнався про вагітність. Він боявся не лише стати справжнім батьком і взяти на себе цей тягар на все життя, а ще й того, що за розбещення неповнолітньої може потрапити під статтю.

Тому Оля й вирішила своє майбутнє – вона просто має позбутися дитини. Вона навмисно начебто поїхала за кордон – на заробітки. Поїхала вона туди й справді. Але попрацювала там лиш якісь три місяці.

А потім поїхала в іншу область і зняла там квартиру – в  маленькому містечку. Нікому вона там не була цікава – і це було добре. Менше пліток – то менше й горя.

Тож Оля вирішила народити в лісі. Далеко в ліс заходити вона боялася, а коли почалися перейми, не поспішала повертатися. Мала із собою простинку, теплий одяг. У них потім і загорнула немовля.

А потім поклала дитину під кущем ожини і пішла собі швидко геть. Дуже боялася одного – щоб лиш не озирнутися. А ще боялася, що дитина заплаче і цим покличе її до себе. Вона вирішила: якщо син заплаче, вона повернеться і забере його. Вона навіть дуже чекала на цей знак.

Але малюк тепер зовсім і не плакав за мамою. Хлопчик спав.

Оля чимдуж побігла з лісу – тільки б уже швидше бути далі від місця свого злочину. А що, коли її хтось побачить?

Вона бігла так, наче іі доганяли. Все тіло зараз дуже боліло. Боялася, що втратить свідомість. І трохи стишила біг.

Але раптом її обігнав якийсь собака. Собака був великий, він теж кудись біг. І в зубах він ніс якесь шмаття. Звідки він це взяв у лісі?

Оля придивилася – і  ледь не зомліла. В зубах він тримав щось дуже рідне – загорнуту в простинку її дитину. Тримав так обережно, що дитина навіть не прокинулася.

Не тямлячи себе, Оля кинулася за псом. Як він сміє забирати іі дитину? Що він зробить з іі хлопчиком? Куди це він його зараз несе? Думки десь зверху просто сипалися градом.

Нарешті Оля з’ясувала, що пес вибіг до траси. З пагорба вона бачила, що пес раптом зупинився. Не став перебігати трасу. Поклав малого просто на землю. Наче дуже втомився і сів перепочити.

І раптом біля них зупинилася одна машина. Потім ще дві. Люди вийшли подивитися, що ж це там таке зараз трапилося. Через 20 хвилин приїхала «швидка». Потім – міліція.

Наче уві сні, Оля бачила, як дитину забирають. Дівчина в міліцейській формі пригорнула її хлопчика до себе. А потім поцілувала. Олю кольнули ревнощі. Як вона сміє, це ж не її син.

А потім все розпливлося, як у тумані. Оля бачила, наче у сповільненому темпі, як люди посміхаються до малого, передають із рук в руки. Як якась чоловіча рука гладить великого кудлатого пса – у подяку за те, що він врятував немовля.

А потім міліцейська машина поїхала із сином всередині. А собака знову побіг до лісу. Він навіть пробіг зовсім близько, але навіть не глянув у її бік.

Ноги Олі стали наче з вати. Вона не могла зрушити з місця. Не могла навіть закричати, бо губи не слухалися.

Від того часу минуло вже шістдесят років. Як Оля потім не шукала свого сина, доля наче б завжди лиш відверталася від неї.

Вона потім у цьому місті перепитала чи не кожну людину про ту пригоду в лісі. Та ніхто нічого не міг згадати. Та й у жодній газеті з архівів повідомлень про цей випадок вона теж чомусь не знайшла. А робити якісь офіційні запити вона боялася.

Аж ось все ж таки доля милостиво дозволила їхню зустріч.

На той час Ольга потрапила в лікарню. В неї не так давно був інфаркт. Вона вже  двічі була заміжня і обидва шлюби були невдалими.

У лікарні якраз тоді лежав її син, теж інфарктник. У нього на той час були вже й великі внуки. Ольга одразу потягнулася до нього, як до найріднішої людини.

Але ж про те, що він – її син, дізналася не відразу. Просто він сидів собі на лавці, вона теж присіла біля нього. Наслідки інфаркту для них обох не минули безслідно. Відчували зараз слабкість і задуху.

У лікарні люди якось одразу знаходять компаньйонів. То і в цій лікарні були різні так звані клуби за інтересами. Одні грали в доміно, інші – в шахи, ще інші гуляли алеями.

А вона сиділа на лавці. Раптом до неї підсів чоловік. Сказав, що його звати Коля і він тут уперше.

І ось той Коля став якось зовсім просто і відверто розповідати історію свого життя. Як він народився в лісі й собака приніс його на трасу. А потім його всиновила дівчина з міліції, яка одразу ж і прибула на місце подіі. Це була найкраща мама на світі, яку лише можна уявити. Але минуло вже два роки, як її не стало.

Після цього серце Колі стало нещадно боліти. А недавно у нього стався інфаркт. Після цих слів Ольга мимохідь погладила сивого сина. Так, це був іі син. Адже все сходилося – час та місце цієї події.

– Як довго я тебе шукала, синочку, – тихо сказала вона.

– Що ви кажете? – перепитав син.

Оля дуже злякалася тих своїх слів і сказала, що погода сьогодні на диво гарна. Після таких дощів можна нарешті трохи порадіти справжньому теплу.

Вона відчувала таку ніжність до цього вже сивого чоловіка, що була на сьомому небі від щастя. Давно вже їй не було так легко і світло на душі!

Коля теж прив’язався до Олі. Познайомив із своєю сім’єю. Взявся сам, без якихось там умовлянь з боку Олі допомагати по господарству. То вікна поремонтує, то продукти принесе, то кран полагодить. Бачив одразу ж усі проблеми в хаті, яких тут вже назбиралося цілі гори.

Але Ольга всіляко ухилялася від його допомоги. Жодного разу не просила його про щось сама. Хіба вже коли сам брався щось робити, вона тільки руками розводила. Сміялася, що не може руками й ногами відбитися від його добра.

А коли все ж таки злягла, подзвонила Колі, що виїжджає на все літо – до родичів. Так буде краще, подумала вона. Найперше для нього та його родини. Бо ж у них і своїх клопотів вистачає.

Він повірив і все літо й справді не приходив. А восени Олі таки не стало. Коля дуже мучився потім, що так наївно повірив у те, що сказала йому ця добра жінка, і що не допомагав у  ці найважчі дні життя.

Звідки ж йому було знати, що Оля вважала себе просто не гідною його численних і таких щирих турбот. Та яким було його здивування, коли йому додому надійшов лист – про спадщину. Оля заповідала йому свою квартиру – все, що мала. У заповіті був короткий, але такий щемливий припис: «Пробач мені, синку!»

zakarpatpost.net

 

 

Comments are closed.