Розбиті дороги і цілющі джерела, закарпатська лагуна та монах-електрик

[Total: 0    Average: 0/5]

Картинки в мережі обіцяють блакитну воду між скель із гірським водоспадом. Та що насправді?

Протягом трьох годин трасою 2 автівки. Не спимо, щоб нарахувати ще кілька. Але дарма. Ми на Закарпатті, пише УП.Життя.

  • Більше цікавих новин читай у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуй газету у кіосках Закарпаття!

Втім, не там, де розвинений туризм. А там, де розбиті дороги і села, в яких чоловіки переважно працюють прикордонниками або тримають садиби для туристів. Зупиняємось у селі Кострина.

“Сходіть до джерела, там багато заліза, каже господарка нашої садиби. Туди наші чоловіки ходять зранку, коли ввечері багато пили. Добре на шлунок”.

Пити багато ми не збираємось, та й приїхали сюди не до джерела до лагуни. Тому снідаємо, кидаємо речі і далі в дорогу.

Блакитна лагуна: краса через болото

Вже на півдорозі до цілі – Блакитної лагуни – дізнаємось у місцевих, що автівкою ми не під’їдемо. Мовляв, треба буде зупинитись перед мостом і йти 2200 м за вказівниками.

Вщент розбитою дорогою їдемо 4 км до мосту, витративши півгодини. Зв’язку тут немає, Google-maps не працюють, зате можна послухати словацьке радіо – значить, кордон недалеко. Порада №1 – ввести потрібний маршрут завчасно.

Біля мосту і знаку “2600 м до Блакитної лагуни” зупиняємось. Нас підманули на 400 м. Втомлені, але з наснагою йдемо.

З часом гірська вода справді де-не-де стає бірюзовою. Ми перезираємось і вгадуємо, чи то пак не Блакитну лагуну ми пройшли і йдемо десь до Словаччини.

Зліва – Режим: Малювання світлом – Динамічна вода. 5х.
Справа – Авторежим. 1х.

Визначений кілометраж долаємо за півтори години. Справа в тому, що йти треба доверху. Місцина гарна: з одного боку – ліс, з іншого – річка.

Втім, порада №2 – це мати взуття, в якому легко і не шкода йти болотом більше 2 км. Своє після цієї подорожі нам доведеться викинути.

Порада №3 – йти групою. Часом є місця, де треба допомагати одне одному, аби не послизнутись і не впасти в річку.

Плюси цієї місцини – відсутність людей та чиста вода, яка чи то від тіні дерев, чи то від потоку води має бірюзовий колір. Біля самої лагуни є лавочки, на яких можна відпочити, а повітря неймовірно свіже.

Режим: Малювання світлом – Динамічна вода. 1х.

В якийсь момент, сидячи біля прозорої води і розглядаючи риб, ти розумієш, що зовсім відірваний від світу: природа тут настільки недоторкана, що здається, ніби десь з-за кущів вибіжить ведмідь чи вилізе вуж, на телефоні мерехтить напис “немає покриття”, а метушня залишилась десь дуже далеко.

Мінуси: дістатись сюди важко, вода – холодна (бо гірська), а навколо, на жаль, є сміття, яке залишили ті, хто таки зміг сюди дістатись.

Зліва – Штучний інтелект. Режим: рослини. Ширококутний об’єктив.
Справа – Режим: Малювання світлом – Динамічна вода. 1х.
Справа – Штучний інтелект. Режим: рослини. 1х.
Зліва – Професіональний режим. Автоматичні налаштування. Ширококутний об’єктив.

Ми не дивуємось, чому місцеві відкрили для себе лагуну тільки нещодавно. Це ж яку наснагу треба мати, аби так довго йти вглиб лісу. І навіщо? Проте спускатись значно легше. Долаємо 2600 м приблизно за 40 хв.

Зупиняємось, аби на відстані близько п’яти метрів роздивитись щось страшне і велике посеред дороги.

Хтось із групи виголошує: “Це варан, кажу вам!”.

Аж раптом наш варан виявляється гілкою, яка впала поперек дороги.

Видихаючи, сміємось і розмірковуємо над тим, як уява реагує на природні речі, не маючи під боком чогось несправжнього, як-от 3D чи VR. Мозок в таких умовах сам продукує доповнену реальність. І вона виявляється значно цікавішою.

Хто такий монах і навіщо ним бути?

Проте не лише Блакитна лагуна і неіснуючий варан справляють на нас враження. На пагорбі ми бачимо монастир Святої Покрови, датований 1645 роком, та вирішуємо зупинитись.

Зліва – Штучний інтелект. Режим: рослини. Ширококутний об’єктив.
Справа – Штучний інтелект. Режим: небо. 1х.

Господар садиби наголошує: щоб покликати монаха, чоловікові з нашої компанії треба піти через місток поза храмом – там їхні корпуси. Не жінка, мовляв, має кликати священнослужителя.

“Жінці не можна, бо монах відрікся від світу, від усього тлінного. От є у вас дім, не всі ж можуть туди зайти? Але біля дому можна стояти, говорити з усіма”, – вже згодом пояснює Філіп.

12 років тому Філіп вирішив бути монахом. Нині йому – 34.

“Мене Бог покликав – я й пішов”, – каже він.

Авторежим. 1х.

Деякі люди, за його словами, йдуть до монастиря, щоб випробувати себе. Мовляв, тут людина бореться із бісом. Біс – це думки, з якими монах залишається наодинці. Втім, в будь-який момент можна звідси піти.

Перед тим, як стати монахом, Філіп працював електриком і товарознавцем-комерсантом. Сам – із Мукачева. Згодом, каже, відчув, що не отримує задоволення від роботи і хоче спробувати чернецтво.

“Мамі було дуже важко, вона плакала. Бо до всього вона ще й вдова. Але змирилась, з часом зустріла іншого чоловіка. А мене люди постійно запитували, хто буде працювати на городі. От Бог про це попіклувався”, – впевнений Філіп.

Неочікувано монах запитує, чому, на нашу думку, радіє дитина, коли її підкидують? І сам відповідає: бо довіряє. Отак, каже, і він довірився Богові.

Його батьки можуть приїхати до монастиря, як і Філіп може поїхати додому. Але батьківський дім, каже, стає чужим.

Монаха Філіп порівнює з воїном:

“Ми теж постійно служимо людям. Не буває такого, щоб храм працював з 9 до 19. О 3 ночі зателефонують – прийдемо. Людям постійно потрібна допомога. А ще ми не знімаємо підрясник, як і воїн не знімає військову форму”.

Звичайний день монаха – це підйом о 6 ранку, о пів на 7 – літургія, потім – година-півтори відпочинку, 4 години роботи, о 14 годині – обід, з 14:30-17 – вільний час, о 17 – вечірня служба. Робота – це будівництво нових жилих корпусів та дзвіниць.

“А вставати рано треба, бо так ми віддаємо Богові найкраще – наш спокій”, – пояснює монах.

Що було з храмом у Кострині?

Церква у селі Кострина – це видатна пам’ятка української архітектури. Перша версія храму була побудована у селі Сянки, Львівської області, у 1645 році. У 1703 за ніч на волах храм перевезли сюди. Однак костринянам не сподобалось місце, де його поставили.

Зліва – Штучний інтелект. Режим: небо. 1х.
Справа – Авторежим. Ширококутний об’єктив.

Відтак, храм перевезли на місце, де у Кострині нині школа. Там людям теж не сподобалось – святиню повернули назад, на цей пагорб.

У ХІХ столітті люди захотіли побудувати кам’яний храм на місці дерев’яного.

“Бог іноді не згоден з тим, що вигадує людина. От люди довго збирали на це гроші, але почалася Перша світова війна і гроші знецінились. Відтак, храм – з дерева”, – каже Філіп.

А ще розповідає, що раніше у храмах робили маленькі вікна, як тут. Це для того, щоб світло не заважало молитися, щоб людина була зосереджена і її нічого не відволікало. Свічка дає достатньо світла.

2006-го року тут утворили монастир. Раз на рік сюди приходять паломники: німці, італійці, поляки, румуни.

“Ми не запитуємо, якої ці люди релігії. Приходять – і добре”.

Феномен храму в тому, що перший ряд ікон тут – візантійський стиль. А другий-третій – католицький. Тобто сюди може прийти і православна людина, і католицька. Версій “Таємної вечері” – також дві.

Всі ікони написані на липових дошках. Монах пояснює їхню красу так: людина дивиться на образи і підноситься до Бога з молитвою.

Запитуємо, як бути з тими людьми, яким комфортніше молитися подумки, вдома. На це монах відповідає: тоді нехай ці люди їдять та сплять теж подумки.

Фото: Сергій Тимофєєв, рекламний і портретний фотограф. Працює з Huawei, Puma, Всі Свої, СпортЛайф, Сільпо та ін.
Люблю людей, велосипеди, подорожувати та колекціонувати емоції.

Loading...

Comments are closed.