Померла мама допомогла синові вибратися з лісу у морозну ніч
Я вважав себе досвідченим мандрівником. Але одного разу зі мною трапилася дивна пригода. Я заблукав. Ніколи не міг цього припустити. Адже знаю безліч орієнтирів у природі і мав із собою якісний компас. Та раптом я опинився один серед снігів. Тиша була така неймовірна, що здавалося – я на іншій планеті, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
- Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!
Я розумів, що це може означати – навіть для такого загартованого організму, як мій. Морозна ніч у горах може стати останньою в моєму житті. З гіркою усмішкою згадав, що мама завжди молилася за мене, коли я вибирався в гори. Я ще якось навіть поблажливо ставився до цієї її звички. Але ж я безмежно любив маму. Тому знав, що це – ще один із виявів її любові до мене. Але тепер за мене нікому було молитися – адже мама померла два роки тому.
Чомусь саме тепер я згадав про це, хоча і розумів – зараз на такі от ліричні відступи в мене просто нема часу. Узимку дуже швидко вечоріє. Замість того, щоб оглянути територію, я став подумки розмовляти з матір’ю. І це було щось дуже дивне – навіть для мене самого. Завжди вважав себе дуже прагматично людиною. І от на тобі! Зовсім розклеївся.
Згадки про матір все ж у цім холоднім лісі зігрівали мене теплом. Але якогось певного орієнтиру я не знаходив. Або компас мені брехав, або я щось не так зрозумів. Проте беззаперечним було одне – я таки справді збився з дороги.
– Мамо, мамо! – сумно пожартував я. – Бачиш тепер, який у тебе не надто вже й розумний синочок, вірить у всякі чудеса.
Раптом переді мною випурхнула пташка. Біолог із мене зовсім ніякий, тому я не знав, що це була за птаха. Вона була маленька і спритна. Почала робити крихітні перельоти. Я подався вслід за нею. А що мені було робити? Треба ж у цьому лісі бодай за щось зачепитися. То було дуже смішно, але виглядало так, наче пташка прокладала мені дорогу. Час від часу вона кружляла наді мною – ніби роздивляючись мене згори.
Так я за пташкою йшов, мабуть, годину. На землю почали западати сутінки. Але я з полегшенням зітхнув, коли нарешті вдалині все ж таки побачив якісь вогники. Безперечно, це було світло, яке лилося з вікон. Моя радість була безмежною. Я вийшов у якесь село! Ось куди мене вивела пташка! Я дуже хотів їй хоч чимось віддячити! Може б її можна нагодувати? Але в мене були вже хіба тільки тушонка і залишки чаю.
Пташка кілька разів покружляла наді мною, а потім полетіла стрімко вперед. Ще довго я проводжав її очима, аж поки вона не перетворилася на крапку. А невдовзі і зовсім зникла.
Вже в першій хаті край села мене гостинно зустріли, напоїли гарячим чаєм та нагодували дуже смачним борщем. А ще сказали, що чомусь саме в цьому місці заблукало багато людей. Про пташку я розповідати не став. Бо це могло сприйматися зовсім по-різному. Навряд чи 40-річному чоловіку слід розказувати такі казки.
Та все ж сьогодні мені здається, що це була мамина душа, яка не могла мене залишити напризволяще у такій критичній ситуації. Багато разів я кликав маму або хотів побачити пташку ще раз, але жодного разу відповіді так і не отримав. Видно, такі випадки бувають тільки кілька разів, а можливо навіть – лиш раз у житті. Небо не розкидається чудесами просто так. Воно береже їх для критичних моментів.
Василь ПАЛ, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
