Закарпатське дитинча намагалося попередити дорослих про смертельну небезпеку

[Total: 0    Average: 0/5]

Як і всі молоді мами, я тоді дуже часто ходила із сином гуляти. Але в селі гуляєш не в якомусь там парку, а стежками. Василько ж або спав у дорозі, або всім і всьому довкола себе щасливо усміхався. Але коли ми минали столітній дуб, він завжди дуже непокоївся. Та ще тицяв у землю біля нього пальчиком і починав щось голосно кричати – на тій своїй дитячій мові, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».

  • Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!

Спочатку я і не звертала на це увагу, бо ж чи не усі діти починають лементувати, коли їх щось дуже цікавить. А уточнити, що ж саме бачить малий, – ну, це ж просто неможливо.

Василько показував на землю – десь кроків за п’ять від того дуба. Мене дуже дивувало ще й те, що він завжди показує на одне і те ж саме місце. Але ж там нічого особливого і не було. Там росла звичайна собі трава – і вона була така ж сама, як і на кілька сотень метрів навколо. То що йому могло б там аж так сподобатися? Або ж навпаки – що це його там аж так тривожило?

Я з часом намагалася все ж таки трохи змінювати цей свій маршрут, щоб лише відволікти увагу малого. Але чомусь завжди він тицяв пальчиком – без усіляких там вагань – у те ж саме місце.

Але, коли я хотіла підійти ближче, малий так почав верещати, що я аж злякалася. Заходиться плачем, вчепився у мене рученятами, а потім став ще й лупити мене своїми крихітними кулачками. Я вирішила, що це – дитячі вередування і я вже більше не буду на них зважати.

А згодом я перестала туди ходити, бо цю місцину вирішили розірати. Я обрала собі інший маршрут – біля потічка. Малому дзюркіт води дуже подобався, тож він заспокоївся.

Але одного дня я почула потужний вибух. Я одразу ж озирнулася і зрозуміла, що вибух трапився саме на тому місті, на якому щоразу акцентував свою увагу мій малюк. Я аж схопилася за серце від страху. Адже там міг загинути і тракторист, який якраз тоді орав землю. Коли ж нарешті пилюка спала, я помітила трактор – він стояв за кількасот метрів від місця цієї страшної події. Як я зраділа, коли побачила, що тракторист – живий та здоровий. Виявляється, він якраз у той час не сидів у кабіні.

То потім він розказав, як усе це з ним трапилося. Він зробив одне коло трактором. Земля оголилася. І він вирішив пройтися ще раз по полю – хоч у важкодоступних місцях. Зробив він собі маленьку перерву і  пішов до потічка – мити руки. Йому здалося, що в траві сиділи перепілки. І він жбурнув каменем, щоб хоч сполохати їх. Адже при оранці випадково можеш натрапити на гніздо.

Але каменем він влучив якраз не в них, а у міну – ще з часів Великої Вітчизняної війни. Вона довго простояла у землі і вже поросла травою. Коли б він її зачепив трактором, напевно, загинув би і сам. Тільки провидіння допомогло йому врятуватися і  кинути якраз у це місце камінь. Неушкодженим залишився і той його трактор.

Аж тепер я згадала про дуже вже дивну поведінку мого малюка. Адже виходить, що він хотів попередити мене про щось. Можливо, діти і бачать щось таке, що ми пропускаємо повз свою увагу, або ж воно взагалі для нас невидиме.

Василько раптом розплакався. Я стала його обіймати. Нарешті він затихнув у моїх обіймах і заснув. А я ще дуже довго не могла відійти від вражень того дня.

Марина СТАНКО, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.