За чужою дитиною доглядати не буду: батькова коханка жорстоко вбила 10-річну дівчинку

У ці дні минає десять років з часу страшної трагедії, яка сколихнула Волинь. У лісових хащах біля села Линівка Рожищенського району знайшли понівечене тіло 10-річної дівчинки. Її розшукували рідні понад тиждень. Коли правоохоронці назвали ім’я убивці, не вірилося, що таке можливо: забрала життя у невинної дитини батькова коханка. Зважилася на убивство, бо дівчинка… заважала її щастю, пише Український простір Прикарпаття. 

• Серденько, читай газету «ЯСНО»!

Після розлучення дорослі знайшли інші «половинки»

Фото маленької Люди досі стоїть на видному місці в будинку її дядька та тітки Пархомчуків у селі Трилісці Рожищенського району. Адже саме тут останні кілька місяців дівчинка жила. Зі світлини усміхається миле дитя. Сьогодні Люді могло б бути двадцять, вона могла вже вийти заміж й сама стати мамою. Та чужа зловіща рука, яка жахливою зміюкою впилася у дитячу шию, забрала майбутнє.

Людині батьки Руслан та Олена розлучилися, коли їхня донечка пішла у школу. Якийсь час вона жила з мамою та її новим чоловіком у селищі Голоби Ковельського району. Та пізніше попросилася переїхати до тата у Линівку, бо дуже його любила і за ним скучала. Мама не перечила, відпустила. Вона часто їздила на заробітки, тож вдома подовгу не бувала. Та й, кажуть, стався якийсь прикрий випадок – непорозуміння онуки з бабусею за кілька гривень.

Тато донечку у свій дім прийняв з радістю. Він тішився, що дитина біля нього. А от його співмешканка, теж Люда, – ні. Вона мала сина такого ж віку, як падчерка, і добре бачила, скільки тепла та любові чоловік віддає дочці.

«Я без татка не можу жити»

Люди розповідають, що стосунки між дитиною та мачухою були не дуже приязні. Мовляв, через це дівчинка часто поверталася назад у Голоби, до мами. Та образа на татову коханку минала – і вона знову просилася у Линівку.

«Я без татка не можу жити», – казала. – Коли Люда була у нас, розповідала, що Русланова коханка йому дорікала: «Я твою дитину глядіти не буду». І мені дзвонила: «Приїжджай, малу свою забирай, бо вона мені тут не потрібна!» – згадувала після трагедії мама дівчинки. – Я їй тоді відповіла: «Слухай, дитина у своїй хаті!»

Знайомі знали, що коханка страшенно ревнувала Руслана до доньки. Ображалася: – Ти малу більше любиш, ніж мене. Він відказував: – Звичайно. Жінка сьогодні одна, а завтра інша. А дитина – єдина на все життя. Хочеш з нами жити – живи, не хочеш – йди.

Мріяла, щоб батьки помирилися Руслан Пархомчук був турботливим татом – і прав донечці, і готував, і у школу випроводжав.

Єдине, до Голоб, де вчилася дівчинка, з Линівки добиратися було складно – тільки від хати до автобусної зупинки три кілометри йти.

Але школярочка не жалілася. Аж поки не настала зима.

У 2010-му були такі хуртовини, що дороги замітало, допікав мороз.

От Русланів брат з дружиною й запропонували: – А хай зиму Люда в нас перебуде – така погода. Від Трилісців до Голоб ближче.

Та й зупинка – під самісінькою дядьковою хатою. Діти Зіновії Пархомчук на той час вже були дорослі, старша дочка заміжня, один син одружений. Людочку взяли до себе з радістю.

– Так племінниця в нас і лишилася. Я виведу до зупинки, посаджу на автобус – і вона вже в Голобах. Чоловік назад з автобуса зустріне, – згадує Зіновія Михайлівна.

– Але ми всі розуміли, що це не вихід. Тому вже шукали можливість перевести Людочку в Маяки у ліцей, щоб там жила в гуртожитку, а додому приїжджала на суботу-неділю.

Мала там вчитися з 1 вересня. Але поки нічого міняти не стали, чекали закінчення навчального року.

Тим часом минула зима, настала весна. А від тітки з дядьком з’їжджати Люда не поспішала.

– Чи чули ви від дитини, щоб у неї з мачухою були якісь конфлікти? – запитую в жінки.

– Ні, Люда не скаржилася, – каже.

– Але вона дуже любила своїх тата і маму й не раз говорила, що хотіла б їх помирити. Була впевнена, що вони все одно будуть разом. Собаки сліду не знайшли 6 травня, на Юрія, Люда зі школи у Трилісці не повернулася.

– Вона невістці нашій подзвонила і сказала, що поїде до тата, бо має з ним до когось у гості йти, – згадує Зіна Пархомчук.

– Ми були спокійні, що Люда в батька. А він спокійний, що вона в нас. Наступного дня Зіна з чоловіком поїхала в Линівку на кладовище могили прибирати. Збиралися, вертаючись, заїхати у гості до Руслана. Але дорогою зустріли його – їхав кудись велосипедом.

– Ми зійшлися поглядами: «А де Люда?» Бо Руслан дочку ніколи ніде саму не відпускав, вона завжди була з ним. Тоді зрозуміли, що дитина не ночувала вдома, – розповідає жінка. – Звісно, одразу подзвонили в Голоби: може, там залишилася в бабусі чи в кого зі шкільних подружок.

Але ніхто не знав, де поділася. Відразу повідомили про зникнення дівчинки і класному керівнику. Вчителька дуже стривожилася, бо Люда була дисциплінованою і відповідальною, обманути батьків не могла. Знайшли водія маршрутки, якою їхала дівчинка. Він підтвердив: школярка вийшла на зупинці й попрямувала у бік татового села. До пошуку дитини долучилося багато людей. Прочісували околиці Линівки, обійшли всі покинуті хати, заглянули в кожну криницю. І з собаками правоохоронці шукали. Але ні один сліду не міг знайти.

Мачуха плакала над труною

Родичі дівчинки розповідають, що надію давав мобільний телефон

Люди – перші два дні ще йшов гудок. А потім і він змовк.  Стривожений батько не міг місця собі знайти. Сідав на велосипед – і знову їхав за село, кружляв манівцями – чи не озветься десь його дитина. З ним об’їжджала околиці й коханка. Усе заспокоювала чоловіка: «Не переживай, знайдеться Люда». – Тоді ми поїхали по гадалках. Одна сказала: «Скоро дитина буде вдома». Так і сталося. Тільки повернулася вона мертвою… – зітхає Зіновія Михайлівна, тітка дівчинки.

У 2010-му вона працювала у сільській раді. Тож жінці одній з перших подзвонили, коли Люду знайшли.

– Як врешті вдалося вийти на слід дівчинки? – запитую. – Завдяки телефону. Він має якийсь код, то по ньому і знайшли, де лежить, в яких координатах, – розповідає жінка.

– Хлопці казали, що дитину там би ніхто й не шукав – в такі корчі була затягнута. Коли я приїхала, тіло Людочки вже було накрите. Тільки ручка виглядала. Я взяла її, стисла – і сльози самі лилися. Ще запитала, чи можна на Люду глянути. А мені сказали: «Краще не треба – запам’ятайте її такою, як вона була».

Рідним повідомили, що дівчинку вбили. Тоді все село було в шоці: яка звірюка і за що могла позбавити школярку життя?! А правоохоронці вже знали, від кого на її телефон був останній дзвінок – від мачухи.

– Четвертувати треба паскуду і сіль на рани сипати, – почувши, що дитя задушили, вирвалося в сусідки батька Руслана.

Наступного дня дівчинку ховали. Похорон був страшний. Від голосних ридань здригалося усе село. Над труною дитини плакала й мачуха. Ніхто й подумати не міг, що за кілька хвилин жінку заарештують.

«Роби зі мною, що хочеш, а тато з тобою жити не буде»

– Я ніколи в світі подумати б не могла, що та коханка таке могла зробити. Навіть якби мене стріляли, – переконує тітка дівчинки. – Хоча вона мала своєрідний характер. Але щоб вбити?! Зіновія Михайлівна розповідає, що перед тим Руслана та його коханку перевіряли на детекторі брехні. Після дослідження на поліграфі вони зайшли у гості й розповідали, як все пройшло. І Людмила поводилася звичайно. Пізніше до тітки Зіни навідалися правоохоронці з питаннями: що думає про Русланову співмешканку і чи може вона бути причетною до зникнення дитини. Та не знала, що відповісти. До останнього в таке не вірилося.

– Але коли потім Людмилу привезли на відтворення, вона чітко розказувала та показувала, що і як робила, – ледве стримуючи емоції, розповідає жінка.

– Без жалю та каяття. Казала, що покликала Людочку в посадку гриби збирати – і та пішла за нею. Під час розслідування відкрилися страшні деталі. Убивця зізналася, що злочин задумала за три-чотири дні до того. Аби виманити дівчинку, батькова коханка по телефону попросила Люду терміново приїхати.

Дитя навіть з уроків відпросилося, щоб швидше піти на автобус. А за метрів п’ятдесят від зупинки, на якій зійшла, її вже чекала мачуха. Вона повела дитя у хащі. Пробираючись крізь корчі, дівчинка спіткнулася і впала. Та не встигла підвестися – жінка її перевернула горілиць, сіла зверху й тричі вдарила кулаком по голові.

Дитина не пручалася. Лише вигукнула: «Роби зі мною, що хочеш, все одно тато з тобою жити не буде!» Це були її останні слова. Затуманена ненавистю жінка вчепилася дівчинці в горло й задушила. Просив для своєї пасії «довічне» Мертва дитина лежала у хащах, а вбивця дивилася на її бездиханне тіло. Справу було зроблено. Після цього жінка вийняла з дитячої курточки телефон, чомусь перевірила стан рахунку і поклала апарат на місце. Тоді сіла на велосипед і поїхала… до подружки на каву. Погостювавши, знову повернулася в ліс, аби пересвідчитися, що дитина все ще там лежить. Тільки тоді подалася додому.

– Хоч би щось в її душі здригнулося! – згадувала сусідка Руслана. – Була спокійна, пасла корови. А коли всім стало відомо, що Людочка пропала, почала жалітися, що їй сняться мерці. Якби тоді люди здогадалися, хто вбивця, вчинили б самосуд.

– Як вбивця поводилася на суді? – запитую у Зіновії Пархомчук. – Сиділа і дивилася прямо, ніби це не вона і її то не стосується. Не вибачте і не пробачте, – згадує жінка.

– Коли їй дали останнє слово, попросила суворо не карати, бо у неї ж дитина… За свого сина згадала. А він же – ровесник Людочки. – І який прозвучав вирок?

– Чотирнадцять з половиною років…

Хоча Руслан просив для неї довічне. Приходить усміхнена у снах – І як Людочка могла їй заважати? – не розуміє тітка Зіна. –

Дитина ж із січня місяця весь час у нас була. Може, бачила ту батьківську любов – більшу до дитини, ніж до неї. Поки матір у в’язниці, виріс її син. Школу закінчив, в армії служить. Не так давно приїжджав у Трилісці. Зайшов у магазин, де працює Зіновія Михайлівна. – «Не відпускають матір ще?» – спитала в нього. Не з ненавистю, повірте. Бо вона ж і себе згубила. Хай Бог буде їй суддею. Син захитав головою, що «ні».

*** Людочка була єдиною дитиною у батьків. Тато з мамою після її смерті так і не зійшлися. Й не наважилися знову стати батьками… Для них їхня донечка жива – у спогадах і снах. Приходить така ж усміхнена, доброзичлива та щира. Більше ексклюзивних новин читай у газеті «ЯСНО». ЗакарпатПост