Як живеться українцям у Португалії: висока якість життя, а вартість не така висока, як в інших країнах
Кожна економічна криза в історії незалежної України супроводжувалася великими хвилями міграції українців за кордон.
Так було у 90-х роках, після глобальної кризи 2008/2009 років і економічних проблем, які супроводжували війну у 2014-2015 роках. Навряд чи коронакриза стане винятком, та й в часи більшого достатку чимало українців мріяли про міграцію, пише ВВС.Україна.
Пропонуємо поглянути на українську міграцію очима тих людей, які вже залишили Україну, і суспільств, які їх приймають.
Розповідаємо про Португалію, де за останні 20 років утворилася велика українська громада. Вона нараховує щонайменше десятки тисяч людей і займає четверте місце в країні – після вихідців з Бразилії, Кабо-Верде та Румунії.
Місцеві українці – і ті, хто починав з типової трудової міграції, і ті, хто одразу приїхав розвивати бізнес, розкажуть, чому вони обрали цю країну, що їм подобається і від яких “рожевих окулярів” варто відмовитися ймовірним мігрантам.
А португальський дослідник міграції розповість, як українців сприймають місцеві мешканці.
“Ця країна мене дуже змінила”
За офіційною статистикою, українська діаспора у Португалії почалася з сотень трудових мігрантів у 2000 році. Її стимулювало масштабне будівництво об’єктів чемпіонату Європи з футболу 2004 року.
Вже 2006 року йшлося про десятки тисяч українців.
Станом на 2018 рік, в країні з резиденцією (правом на проживання) жили 29 тисяч українців (це 6,1% від загальної кількості іноземців в Португалії), з них в окрузі Лісабон – 8 тисяч.
Загалом українців набагато більше – оскільки громадянство Португалії можна отримати після 5 років легального проживання, чимало колишніх мігрантів має подвійне або тільки португальське громадянство. Лише 2018 року понад 2 100 українців отримали громадянство Португалії.
Аби дізнатися про усі деталі життя українців у Португалії достатньо подивитися канал YouTube, який створив кілька років тому підприємецьРоман Стельмах, – людина досить відома в діаспорі.
З простого “відеощоденника” нового мешканця Лісабона канал за кілька років став вікном в Португалію для людей, які цікавляться цією країною або планують переїжджати туди.
Роман бере інтерв’ю у колишніх і нещодавніх мігрантів, знімає відео про міста і пам’ятки Португалії, а нещодавно зняв два великих фільми про цю країну.
Він одразу попереджає, що його історія переїзду нетипова у порівнянні з історіями більшості українців Португалії.
Восени 2014 року Роман та його дружина Аліна були успішними співробітниками у банках в Україні. Але війна та криза завдають удару – іноземні банки, в яких вони працювали, починають згортати діяльність.
“Я з Тетієва Київської області, а дружина з Маріуполя. Ми з першого курсу разом. Приїхали до Києва, щоб досягнути в житті більшого, ніж мали наші батьки. Коли побачили стан економіки, зрозуміли, що на відновлення треба років десять”, – розповідає Роман.
“Зрозуміли, що не зможемо реалізуватися в Україні. І вирішили, що немає сенсу чекати 10 років, треба їхати в іншу країну”.
Роман та Аліна продали авто і з 25 тисяч євро заощаджень вилетіли до Португалії.
“По-перше, країна з теплим кліматом. Були такі дитячі мрії про сонце, пляж і пальми. По-друге, тут було можливо 2 роки прожити на наші заощадження. Врешті я знав, що в Португалії багато українців, і якщо вони легалізуються, то і ми зможемо”.
Роман та Аліна не шукали відразу роботу, натомість по 50 годин на тиждень вивчали португальську.
“Я розраховував, що за два роки зможемо вивчити мову і бути конкурентними на ринку праці, претендувати на позиції білих комірців у фінансах”, – каже Роман.
Мову вдалося вивчити швидко. Через шість місяців Роман читав книгу про Стіва Джобса португальською.
А от розрахунок на позиції “білих комірців” не виправдався. Натомість з’явився бізнес з програмування.
“Я познайомився з хлопцем-програмістом. Він мені каже: вмію програмувати, але клієнтів немає. А я все життя в продажах працював. Я став шукати клієнтів, а він – програмувати, і дружина почала вчити мову PHP. Їй подобається програмувати”, – розповідає Роман.
“Тепер в нас компанія Breeze media – я з партнером, і три програмісти, зокрема, моя дружина”.
2015 року Роман створив власний канал на Youtube, де почав розповідати про життя в Португалії. Згодом хобі посприяло бізнесу.
“Я вирішив, що оскільки записую відео про Португалію, почну продавати екскурсії гідів і мати з цього комісію. Створив WithPortugal – платформу, де гіди розміщують екскурсії”.
Пандемія завдала удару по туризму у Португалії, але тепер у WithPortugal нова складова.
“Я залучив юриста, бухгалтера, рієлтора, спеціаліста з міграції. До мене все одно люди звертаються за допомогою, тож я залучаю клієнтів для них, а мені платять комісію”, – каже Роман.
Є запит на консультації і щодо трудової міграції, і щодо золотої візи та купівлі нерухомості, а підприємці часто потребують послуг бухгалтера.
“Ця країна мене дуже змінила. Коли я відкрив свій бізнес, то зрозумів, що світ може бути іншим, коли працюєш на себе і створюєш щось. Мені важливо творити, щоб і тиждень не проходив, щоб я не залишив свій слід”, – розповідає Роман.
У майбутньому Роман хоче збільшити кількість програмістів у своїй компанії та зняти ще з десяток фільмів, присвячених Португалії.
Бажання повернутися працювати в Україну у нього не було.
“Якби не реалізувалися тут, може б повернулися”, – каже Роман.
“Я хочу бути тут заради майбутнього моїх дітей”
На відміну від Романа, життя значної кількості українських мігрантів у Португалії починається з іншого досвіду. Для чоловіків – це будівництво або сільське господарство, для жінок – прибирання або догляд.
Для Богдана Коваленка шлях у Португалію теж почався восени 2014 року. В Україні він працював журналістом, але його зарплата того року знецінилася. Приїхав до Лісабона за туристичною візою, на запрошення друга. Країна надзвичайно сподобалася, а друг запропонував допомогти з роботою.
“Виявилося, що в Португалії легко легалізуватися, я вирішив залишитися”, – розповідає Богдан.
Деякий час він був нелегалом.
Богдан пояснює, що для отримання права на легальне проживання треба було укласти контракт і щонайменше шість місяців платити податки. Деякі португальські бізнесмени готові були допомогти і укласти контракт з людьми, в яких закінчилася віза, у секторах, де не вистачає робочих рук.
Богдан працював на будівництві, ремонтах, на складанні меблів та навіть зборі оливок.
“Тут тяжко для людей, хто звик працювати у Києві в офісі, як я. Останній раз я так пахав в армії”.
Майже два роки пішло, щоб отримати резиденцію і влаштуватися на більш оплачувану роботу. Спочатку Богдан працював на паперовій фабриці, а потім перейшов у деревообробку, де й працює зараз.
З України до нього переїхала дівчина – Каріна.
“Сильне кохання, тож рішення було простим. В нас деякий час були відносини на відстані, я кілька разів їздила до нього”, – розповідає вона.
Восени 2015 року власниця квартири у Києві, яку знімала Каріна, підвищила плату за оренду майже вдвічі. Каріна, яка працювала клієнт-менеджером хостинг-провайдера, швидко закінчила курси манікюру і за два місяці переїхала до Лісабона, де українок охоче працевлаштовують в салони краси.
“Я коли була в Португалії, звертала увагу на нігті дівчат. Мені аж хотілося взяти пилку і щось з цим зробити”, – пояснює вона свій вибір.
У Португалії в Богдана та Каріни народилися дві доньки – Емілія та Ніколь.
Молодша Ніколь вже є громадянкою Португалії. Згідно з чинним португальським законодавством, якщо хоча б один з батьків дитини прожив в Португалії легально рік, то вона отримує португальське громадянство.
Молодим родинам держава допомагає. У пологовому будинку всі послуги та аналізи були безкоштовні, і від нього молода мама в захваті.
Під час вагітності Каріні протягом 6 місяців виплачували по 123 євро. Поки донькам не виповниться 18 років, вона отримуватиме допомогу на них, яка поступово зменшуватиметься. Доки дитині не буде три роки вона складатиме 154 євро щомісяця.
Дешевий одяг і продукти, ціни на які у Лісабоні не сильно відрізняються від київських, дозволяють жити без економії на найбільш необхідному.
Інша справа – державні дитячі садочки. В українців, які звикли до дитсадків з великою територією для прогулянок, місцеві дитсадки з їхніми куцими майданчиками та без “тихої години” викликають розчарування.
Від країни подружжя в захваті.
“Подобаються клімат, океан, природа і звичайно португальці. Їхнє ставлення до нас чудове. Якби нас тут хтось утискав, ніякого б океану бачити не захотілося”, – каже Богдан.
Він задоволений тим, на що йдуть його податки у Португалії – якість доріг чудова, ями – це несподіванка, а не повсякдення. Поліція приходить на допомогу, а не визискує, а бійки і п’яні на вулицях – рідкість.
Є і певні мінуси.
“Тут краще не хворіти. У лікарні можна провести у черзі до 8 годин, і не факт, що зразу допоможуть. Запис до профільного лікаря задовго наперед”, – каже Богдан.
Але найбільша проблема – житло. Оренда дорога, ціни на нерухомість захмарні. Хоча кредити видають під незначний відсоток, необхідний великий перший внесок. Для Богдана, який заробляє 1200 євро на місяць і годує всю родину, це зараз не по кишені.
Хоч в Україні у родини є житло, Богдан та Каріна не збираються повертатися, натомість планують незабаром отримати громадянство Португалії.
“В Україні з тебе щось постійно хочуть здерти. Я хочу бути у Португалії заради майбутнього своїх дітей”, – каже Богдан.
“Є ментальна прірва між Україною та Португалією. Ставлення до людей інше”
Наступна історія показує, як працює українська “ланцюгова міграція” в Португалії, коли слідом за одним українцем, їдуть його друзі та знайомі, які перевозять свої родини.
Друг Богдана Дмитро Ільницький до переїзду в Португалію восени 2016 року працював в Україні журналістом Liga.net.
“Редакція була чудова, але я тоді розлучився і професійно вигорів. Було морально тяжко працювати – багато негативу у новинах. Просто настав момент почати все з чистого аркуша”, – каже він.
Дмитро приїхав до Португалії за туристичною візою і без знання португальської. Але і без “рожевих окулярів”,
“Богдан мене попередив, що тут доведеться пахати. Я приїхав із запасом грошей, але вирішив їх не витрачати”.
Знання англійської допомогло спілкуватися з португальськими керівниками в пошуку контракту, який відкриє шлях до резиденції.
“Першу роботу отримав у старому будинку в центрі Лісабона. На спині таскав пісок, цемент, виносив у мішках розвалені стіни”, – розповідає Дмитро.
Пізніше працював вже з контрактом за 3,5 євро/година на теплицях поблизу містечка Торреш-Ведраш.
“За 5 місяців пройшов повний цикл від посадки саджанців помідорів до збору врожаю. Найтяжчим випробуванням була спека – деякі теплиці старі та без кондиціонерів”.
“Здивувало, що господар, його дружина та 70-річна мама поряд з найманими робітниками робили ту саму тяжку роботу”, – згадує Дмитро.
Згодом зрозумів, що у Португалії з повагою ставляться до людей фізичної праці.
“Коли працював на будівництві, заходив до кафе у брудному одязі. Поряд міг стояти директор банка, але всіх однаково ввічливо обслуговують. Тут цінять людей, які фізично працюють. Вони розуміють, хто будує Португалію”, – каже Дмитро.
Після теплиць він повернувся на будівництво в Лісабон.
“За контрактом був помічником тесляра, мав виставляти опалубку, але все робив під палючим сонцем – в’язав арматуру, різав залізо, працював на бетонозмішувачі… Не важливо, хто ти за контрактом”, – згадує він.
Така робота пришвидшила вивчення португальської.
“Я працював переважно з громадянами Кабо-Верде та інших португаломовних африканських країн. Цілий день з ними спілкувався. Десь за рік я вже почав розмовляти”.
Але мріяв швидше піти з такої роботи. За словами Дмитра, в Португалії вистачає мігрантів, яких влаштовує роками працювати на будівництві, але це був не його випадок.
“У Лісабоні на будівництві я отримував 4,5 євро/година, в місяць 650-700 євро. 200 євро за кімнату, 250 за їжу – жив від зарплати до зарплати”, – каже він.
Тож наступного дня після отримання резиденції у жовтні 2018 року він звільнився з будівництва і влаштувався менеджером техпідтримки клієнтів з пострадянських країн для компанії-виробника відеоігор.
У Португалії Дмитро зустрівся зі своєю майбутньою дружиною, Катею. Працювали обидва в редакції Liga.net, але в різні часи, тож були знайомі лише онлайн, а зустрілися під час відпустки Каті в Португалії влітку 2018 року.
Вже у грудні вона переїхала до країни і після весілля отримала резиденцію за возз’єднанням родини.
Катя каже, що їй дуже подобається у Лісабоні, але переїхала вона заради кохання.
“Не було такого, щоб я сиділа та обирала, до якої країни переїхати”.
“Перший рік було тяжко, я не знала мову. Були думки кинути все і разом повернутися – вдома є і квартира, і машина, і роботу знайдемо. Але десь за рік я зрозуміла – будемо тут все будувати з нуля”.
Деякий час Катя продовжувала дистанційно працювати журналісткою і підробляла прибиранням, а потім закінчила курси для роботи в салонах краси.
“Зараз працюю у двох салонах як приватна підприємиця, в одному керує українка, в іншому – португалка. Мені подобається. Це не журналістика, але можна добре заробляти. Тут цінять українок, які працюють в індустрії краси”, – каже Катя.
Життя у Лісабоні не без труднощів. За квартиру, до якої в центр Лісабона електричкою їхати 20 хвилин, молода родина віддає 600 євро. Взимку витрачає багато грошей на електроенергію, бо централізованого опалення в Португалії немає, тож використовують кондиціонери.
Дмитро каже, що переїзд став для нього колосальним досвідом і показав, що взаємини держави і громадян можуть бути іншими.
“Мені здається, що є ментальна прірва між сучасною Україною та Португалією. Ставлення до людей інше. Португальці добрі люди, посміхаються, ввічливі. Не можеш не помітити, як на тебе дивляться, як тобі відповідають”, – каже Дмитро.
За його словами, португальці дуже люблять, коли мігранти розмовляють португальською. “Навіть якщо з помилками говориш, вони на тебе з вдячністю дивляться”.
Він каже, що бюрократичні установи у Португалії працюють повільно, але водночас людина почуває себе захищеною.
“В Україні держава грабує, порушує правила, які запроваджує, несправедливо саджає. А в Португалії закони і суди працюють. Тут начальник знає, що якщо не виплатить зарплату, то профспілка може притиснути його, допоможе постраждалим у суді і він більше нікого притискати не буде. І поліція не хоче тобі траву підкинути, а навпаки допомагає”.
Надалі Дмитро і Катя хочуть взяти кредит на житло, отримати громадянство і згодом перевезти до Португалії своїх батьків.
А зараз разом зі своїм другом Богданом Коваленком Дмитро готується до відкриття бізнесу з виробництва меблів.
“В Україні люди пролітають життя, тут вміють балансувати”
А наскільки зручно працювати в Португалії українським підприємцям, які переїхали саме для створення бізнесу, а не заради трудової міграції?
Українські підприємці Олена Бакало та Богдан Левченко 2018 року створили у Лісабоні офіс агентства персоналізованого маркетингу iplace.
В Україні компанія працює з 2011 року, займається розробкою диджитал-стратегій для великого бізнесу – від рекламних кампаній та роботи зі ЗМІ та соцмережами до створення сайтів і додатків.
У компанії завжди були амбіції підкорити Європу, тож вирішили відкрити для роботи з європейським ринком офіс у ЄС.
“Лісабон влада хоче зробити Кремнієвою долиною в Європі, допомагає різним стартапам, щоб вони переїжджали сюди. Ми подумали, що Португалія для нашого бізнесу може бути прекрасним місцем”, – пояснює Олена.
На її думку, у диджитал-маркетингу Португалія поки відстає від України.
“Ми були впевнені, що будемо тут своєрідними новаторами, які зможуть показати для країни щось нове в нашій галузі”, – каже Олена.
Але переїхала вона не тільки через бізнес.
Олена народилася в Тернополі, довго працювала у Києві, а в 2018 році приїхала до Португалії у відпустку під час роздумів про відкриття компанії у Європі.
“Я абсолютно закохалася в цю країну, в океан, природу, клімат, їжу, людей. Я почуваю себе в цій країні як вдома. Хоча це була вже 30 країна, в якій я прожила понад 10 днів, таке було перший раз в моєму житті”, – каже Олена.
До цього додалося захоплення серфінгом, для якого у Португалії одні з найкращих умов у світі.
“Я вперше спробувала серфінг у 2018 році тут у Пеніші. Коли на тебе летить хвиля, може неочікувано стукнути по голові, і є багато скель біля тебе, твій мозок в долі секунди знаходить рішення для виживання… Цей адреналін і емоція, я її ніколи не забуду. Це любов з першого подиху. Серфінг відкрив мені абсолютно незнані грані”, – розповідає Олена.
Вона ніколи не думала про постійний переїзд, але наприкінці 2018 року повернулася у Португалію, аби збудувати бізнес.
Тим українським підприємцям, які хочуть заснувати бізнес в Португалії, Олена радить не звертати увагу на те, що пишуть в соцмережах про міграцію.
Вона розповідає, що жодного дня не прожила в Португалії нелегально. За допомогою португальського адвоката та перекладача підготувала за два тижні відкриття компанії у Лісабоні. Це дозволило потім отримати пререзидентську візу в паспорт на основі відкриття компанії.
“Її відкрили на пів року з можливістю працювати на території Португалії. І в мене було пів року на те, щоб приїхати сюди, записатися в SEF (міграційна установа. – Ред.) і отримати мою резиденцію. Насправді все достатньо просто, просто є величезна кількість документів, яку потрібно зібрати”, – розповідає Олена.
Перший рік їй було складно звикнути до темпу життя у Португалії, більш повільного у порівнянні з київським.
“Я досить енергійна людина, коли я приїхала сюди, не врахувала менталітету, повільності роботи місцевого ринку і життя. Було дуже складно, бо я хотіла всіх підігнати, здавалося, що все дуже повільно”, – каже вона.
Врешті Олена відшукала переваги такого життя.
“Я почала більше пройматись менталітетом португальського народу, мені стало легше жити і працювати. Найбільш яскрава штука – швидкість життя. В Україні пролітаєш його, тут люди вміють балансувати”, – каже вона.
Португалія – не багата країна, тут чимало людей, які живуть на мінімальну зарплату, але вони вміють отримувати задоволення від життя.
“З класного – Португалія мене навчила ловити момент, смакувати короткими моментами, короткими радостями”, – каже підприємиця.
Хоча вона досі не звикла до повільної роботи бюрократії в Португалії, де отримання документів може розтягнутися на місяці. Водійські права їй переоформили, наприклад, за 5 місяців і 28 днів з відведеного строку у 6 місяців.
Тепер Олені здається, що між португальцями та українцями є спільні цінності, просто умови життя різні.
“Народ тут дуже працьовитий. Мені здається, що Португалія і Україна схожі в глибинних цінностях – у сімейності, мовності, культурі. Просто вони більше себе почувають захищенішими. Навіть у ковідний час держава намагалася допомогти в межах можливого”, – каже підприємиця.
У майбутньому вона хоче з партнером зробити iplace найкращим агентством у Португалії.
“Мені таку цінність треба показати клієнтам, чому вони мають обрати українське міжнародне агентство, а не колегу португальця. Маємо бути найкращими”, – каже Олена.
За Україною, родиною та друзями Олена сумує, і до пандемії намагалася повертатися хоча б раз на три місяці.
“Зараз я б нікому не радила сюди їхати працювати”
А от туристичному бізнесу в Португалії зараз непереливки.
“Мене повністю підкорила Португалія. Але жити і працювати в Португалії – це дві різні речі. Зараз я нікому б не радила сюди їхати працювати”, – каже Інна Яцун, яка деякий час працювала підприємицею-тургідом.
Вона живе у містечку Ольяу на півдні Португалії – у регіоні Алгарве, знаменитому своїми пляжами. Пандемія поклала край її сподіванням на туризм, тож нещодавно вона вирішила залишити цю країну і переїхати до Нідерландів.
Інна розповідає, що спочатку приїхала до Португалії не по гроші та роботу, а щоб відпочити.
“Мені дуже сильно не подобався український клімат, організму не вистачає тепла і сонця”, – розповідає вона.
Інна кілька років поєднувала навчання у двох вишах, зокрема, на фізичному факультеті КНУ ім. Шевченка, з підробітками.
“Студентів в Україні ніхто не підтримує. Якщо батьки не багаті, викручуйся як можеш. Я підробляла, грошей не вистачало, а між важким навчанням і підробітком просто потрапляєш у депресію”.
“Магістратура мене доконала. Я вже просто хотіла сонця і тепла, хотіла рік відпочити. Подалася на програми Erasmus на півдні Європи”, – розповідає дівчина.
У січні 2018 року Інна приїхала до Португалії за програмою Erasmus. Працювала в центрі для дітей з родин, де батьки мають проблеми з наркотиками чи алкоголем. Вона пояснює, що раніше Ольяу був перевалочним пунктом для наркоторговців, і це спричинило багато проблем.
Волонтери працювали 5 годин на добу, а завданням було навчити дітей якійсь корисній діяльності, бо переважно діти з таких родин пасивні, їх цікавлять хіба що балачки з друзями.
Після закінчення програми українка ще раз поверталася до Португалії за програмою internship Erasmus, а потім почала працювати як індивідуальний підприємець у туристичному бізнесі.
Для таких підприємців у Португалії існують вигідні умови – якщо не заробляють понад 10 тисяч євро, то перший рік взагалі не сплачують податки.
Почалася пандемія і восени 2020 року туризм зовсім зупинився.
Інна каже, що досі ще не вивчила досконало португальську, але навіть із нею не знайшла б в регіоні Алгарве кваліфіковану роботу. Йти працювати у сільському господарстві чи на прибиранні дівчина не хоче.
“Тут дуже красиво, люди привітні, але щодо роботи тут нема чого робити. Якщо мета саме заробити – краще їхати в Нідерланди чи Німеччину, де зарплата суттєво відрізняється від української, а робота є більш організованою”.
У роботі малих португальських компаній вона бачить неорганізованість, консерватизм та вічні спізнення.
Але й до України дівчина повертатися не планує.
“Думаю повернутися до Португалії, а якщо не вийде – то в іншу країну Південної Європи. В Україні ж потрібен інший рівень зарплат, краще ставлення до людей, інші закони та суд, які не дадуть дискримінувати молодь і виганяти її з роботи в один день”, – каже Інна.
“Українці мають добру репутацію”
Українці, з якими спілкувалася BBC News Україна, одноголосно кажуть, що португальці – толерантна і гостинна нація, і їм ніколи не доводилося відчувати на собі ставлення, як до непрошених чужинців.
“Португальці відкриті до мігрантів. Самі португальці – нація мігрантів, понад 20% португальців живе за кордоном. Вони розуміють, що таке доля мігранта”, – пояснює Роман Стельмах.
У 2018 році він отримав запевнення у цьому на одному з пляжів від самого президента Португалії Марселу Ребелу ді Соза, надзвичайно популярного діяча, якого часто можна зустріти без охорони в центрі Лісабона.
“Нам дуже подобаються українці. Ви живете тут, маєте дуже сильну громаду, ви вже належите до нашої країни”, – заявив засмагаючий президент.
А напередодні нового 2021 року у відеозверненні президент висловив подяку “за внесок багаточисельної та важливої української громади в економічний та соціальний розвиток Португалії”.
Проте навесні 2020 року і португальців, і українців шокувало вбивство в аеропорту Лісабона українця Ігоря Гоменюка, який приїхав за безвізом, щоб працевлаштуватися, і якому відмовили у в’їзді.
У цьому злочині, який намагалися приховати, звинувачують трьох інспекторів Служби у роботі з іноземцями. Їх зараз судять, а Португалія сплатила родині загиблого 713 тисяч євро компенсації.
BBC News Україна запитала про те, як сприймають українських мігрантів португальці португальського експерта з питань міграції, соціолога та доцента економічного факультету Університету Коїмбри Педру Гоіша.
Педру Гоіш оцінює українську громаду щонайменше в 40-50 тисяч людей.
“З перших років українці добре інтегрувалися на ринку праці. Оскільки вони освічені люди, кваліфіковані робітники, їхня репутація ціниться. Це призводить до “ланцюгової міграції” – українцям тепер легше переїжджати до Португалії, тому що тут є їхні друзі та родичі, які можуть рекомендувати їм як інтегруватися”, – каже науковець.
Педру Гоіш вказує, що починалася українська міграція переважно з роботи на будівництві, але наразі українці працюють в різних секторах – від промисловості до охорони здоров’я та піклування. А особливу популярність мають українські музиканти, які працюють в оркестрах та як викладачі.
До пандемії з’явилася низка можливостей також займатися підприємництвом – у туристичній галузі, будівництві – як кваліфікованим робітникам, та у технологічному секторі – адже з 2016 року в Лісабоні щорічно відбувається Web Summit – найбільша технологічна конференція світу.
“За останні 10-15 років у країні з’явилися різноманітні стартапи. Для них є можливості – ми можемо використовувати кошти європейських фондів для цих нових компаній-стартапів, хоч і не так багато, як хочемо. Тож українці можуть створювати свої технологічні компанії в Португалії”, – каже Педру Гоіш.
Українцям, які хочуть переїхати до Португалії, він радить це робити легальним шляхом. Якщо в аеропорту виявлять, що людина прямує на роботу, використовуючи безвіз, її просто не пустять до країни. Водночас, для тих, хто вже перебуває у країні на нелегальному становищі, є можливості для легалізації.
“Португалія зазвичай не депортує мігрантів”, – зазначає Педру Гоіш.
За словами експерта, українці в Португалії наразі мають репутацію законослухняної громади.
“Ми мали проблеми на початку міграції, тому що були банди, які займалися рекетом, але їхню діяльність придушили. Зараз участь українців в кримінальній активності звичайно не дорівнює нулю, але це не те, що викликає занепокоєння”, – каже він.
Добрій репутації в суспільстві сприяє і те, що українці швидко вчать португальську.
“Іноді ви можете зрозуміти, що ці люди не з Португалії, тільки якщо прочитаєте їхні прізвища. Нащадки першого покоління – хороші учні, навчаються в університетах, зокрема, за науковими спеціальностями”, – розповідає експерт.
“Португальське суспільство надзвичайно добре сприйняло те, що українці мають ту саму релігію. Навіть якщо йдеться про православних християн, вони чудово інтегрувалися, зокрема, у сільській місцевості”, – додає він.
Водночас українці малопомітні в публічному житті.
“Вони не беруть участь в акціях протесту і публічному житті, але це, можливо, характеристика і самих португальців. Ми намагаємося приходити до консенсусу”, – каже експерт.
Педру Гоіш також погоджується з думкою, що в українців та португальців є певні спільні риси в історії.
“І Україна, і Португалія – периферійні країни в Європі, не в центрі, країни з давньою історією та традиціями”.
Самі португальці через різницю в зарплатах часто працюють за кордоном – наприклад, у Британії до брекзиту працювали чимало португальських медсестер, а частина португальців їде до Франції, бо там з 1960-х років сформувалася велика португальська громада.
“Це дуже обумовлена економікою міграція. Це не те, що викликає негатив. Коли людям потрібно, вони їдуть, коли ситуація покращується – вони повертаються”.
А інтерес українців до португальського стилю життя Педру Гоіш пояснює так:
“В нас висока якість життя, а вартість життя не така висока, як в інших країнах. Зарплати не такі, як у Франції чи Німеччині. Проте медицина та школи доступні для всіх, ціни на транспорт доступні. В нас чудова погода. Я думаю, все це та недискримінаційна ідентичність португальців робить Португалію не ідеальним місцем, але тим, де можна жити”.
