Чоловік благав повернутися, але я твердо вирішила його провчити

У мене завжди був синдром «хорошої дівчинки». Не знаю, чи є в психології визначення цій поведінці, але як його ще назвати? Мені завжди було важливо отримати схвалення спочатку від батьків, потім – від викладачів. А останнім часом – від чоловіка. Як тільки ми одружилися, наступним закономірним кроком, в розумінні чоловіка, було завести дитину. Я бажанням не горіла, але й противитися не стала, і коли дізналася, що вагітна, відразу розповіла про це йому і рідним. Мене знову похвалили, адже я все зробила «правильно», а схвалення родичів для мене завжди служило орієнтиром. Всередині я розуміла, що не готова ні до того, щоб ставати мамою, ні до того, щоб закінчити, ледь почавши, свою професійну кар’єру, пише газета ЯСНО.

Наближалися пологи, все йшло по накатаній, а я стала заручницею дуже звичної ситуації – чоловік все рідше бував зі мною, багато працював, а у вільний час віддавав перевагу займатися своїми справами або їхав до друзів без мене. Коли народився син, весь тягар відповідальності по догляду за дитиною ліг на мене, я розуміла, що не справляюся, але моя мама говорила, що я повинна бути сильною і виховувати дитину добре. Я старалася.

Так минуло п’ять років. Ще в три роки стало зрозуміло, що дитина не слухається, а в дитячому садку нахапалася поганих манер від інших хлопців Син почав вередувати, я просто не могла з ним впоратися. Від чоловіка допомоги у вихованні не було, іноді тільки гримав на дитину, той затихав ненадовго і починав знову. У п’ятирічному віці почався караул – син зовсім відбився від рук, міг скинути чашку зі столу, аби показати своє невдоволення, починав ридати. Бачачи це, мій чоловік ніяк не реагував, говорив лише, що це я себе так веду, даю слабину, а дитина це бачить і тисне на слабке місце.

Син став переймати манеру розмови від чоловіка, ставив мене ні в що.

«Якщо мама буде погано поводитися, ми змусимо її мити наші черевики», – якось кинув чоловік, поки син сидів у нього на колінах. Я запам’ятала, але вигляду не подала.

З тих пір вони буквально почали втоптувати мене в бруд, я ніби перестала бути членом сім’ї, а була просто обслуговуючим персоналом.

Син все більше нахабнів і в черговий момент, коли я зайшла в кімнату, побачила, як той сидить з ножицями і ріже мої речі. Чоловік був поруч. Коли я запитала, що тут відбувається, він відповів: «Так ти сама винна – не закрила шафу». Син, послухавши його, продовжив шматувати мою блузку.

У той же вечір я зібрала невелику сумку з речами і поїхала в готель. До батьків повертатися не хотілося, а друзів я всіх розгубила. Цього вечора мені ніхто не подзвонив. Дзвінок пролунав на наступний день, чоловік запитав, де я. Я відповіла, що хочу, щоб він показав мені, як треба займатися вихованням сина, і кинула трубку.

Я прожила в готелі кілька днів і, якщо бути чесною, це  були кращі дні в моєму житті. Я ні перед ким не звітувала, а жила сама для себе. І найголовніше – мене ніхто не втоптував в бруд, я буквально розцвіла. Черговий дзвінок пролунав ще через вісім днів, чоловік кричав у трубку, щоб я закінчувала свої викрутаси і повернулася додому. А під кінець діалогу зізнався, що тепер син доводив і його. Я сказала, що зараз не можу розмовляти, і знову поклала трубку. У той же вечір знову подзвонив чоловік, але це було мало схоже на бесіду – чоловік просто вив і благав повернутися, але я твердо вирішила його провчити. Правда, не впевнена, що це правильно.

До заміжжя я зібрала достатньо грошей, щоб дозволити собі ще хоч кілька місяців жити в готелі і не працювати. Та, на жаль, знову в мені  «хороша дівчинка» говорить, що роблю неправильно. Але, поклавши руку на серце, можу сказати, що повертатися назад в колишнє життя я не хочу зовсім • Більше цікавих життєвих історій читай у свіжому номері газети ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! ЗакарпатПост