Я вкрала чоловіка з родини і щаслива, бо зі мною йому краще

Як лише не називають тих жінок, які розбивають чужі сім’ї… І з одного боку це правильно, але з іншого…. Якщо чоловік не захоче, він ніколи не піде з родини. Так, зокрема, вважає закарпатка Валентина. Жінка вирішила поділитися своєю історією з читачами газети ЯСНО.

Тоді мені було 24 роки, я мала хлопця і збиралася за нього заміж. Він був на 2 роки старшим за мене, його дуже любила моя мама, але мене в ньому насторожувала пристрасть до алкоголю та агресія напідпитку. Я дуже вагалася, чи бути мені разом із Олексієм…. Бо був острах, що колись він почне й на мене розпускати руки, а такого б я ніколи не вибачила… Тож із одруженням я тягнула, хоча він мене квапив.

Я працювала офіціанткою в кафе і часто у нас відпочивали закохані пари. Між ними було таке взаєморозуміння, така романтика, а між нами – майже ділові стосунки. У глибині душі мені хотілося  зовсім іншого.

У той же час я звернула увагу на одного молодого чоловіка, який щодня приходив до нас обідати. Він був скромно одягнений, замовляв найдешевшу їжу, але його очі випромінювали таку доброту, про яку можна тільки мріяти. Я придивлялась до нього давно, та на пальці він мав обручку. Тож я заспокоїтись і намагалася ставитися до нього лише як до клієнта.

Та одного разу не втрималась і пригостила його шикарним обідом за власний рахунок. Він замовляв одне, а я принесла інше. Такого він не чекав. Я сказала, що то сюрприз від закладу. Як для постійного клієнта. Він був мені такий вдячний, з таким апетитом усе з’їв за кілька хвилин.

Мене дивувало, якщо у нього є дружина, чому він так недоїдає. Вирішила обережно розпитати. Спочатку поцікавилась як його звати і чому він обрав саме наше кафе. Володимир зізнався, що його цікавило зовсім не меню, а ціни, а в нас дійсно можна було поїсти за копійки. Про родину не говорив нічого.

Та я була наполегливою і спитала, чи може він затриматися ще на годину, аби провести мене додому. Володю моя пропозиція дуже здивувала і він культурно мене відшив, відповівши, що мусить поспішати додому до дітей.

 Справді, коли чоловік не хоче, він ніколи з родини не піде, бодай його зваблювала міс Всесвіту.

На цьому я заспокоїлась і намагалася про нього більше не думати. Він продовжував у нас обідати, але я намагалася перепустити його обслуговування напарниці.

Та одного разу, десь місяців через 3-4 після того випадку ми випадково зустрілися у одній компанії. Він був із дружиною, а я – із Олексієм. Боже, що то була за жінка! Вона з кожним намагалася влізти в конфлікт, чоловікові не давала сказати й слова, принижувала його, закривала йому рот. Я зрозуміла, що він – у страшній неволі… Ми обоє не подавали вигляду, що знайомі, він навіть дивитись при дружині на мене боявся. Мені так захотілося його врятувати з цієї родини… Там же мені стало відомо, що вони мають двох дітей, але обоє не Володимира, а Ірини – від першого шлюбу, спільних із ним вона не хоче.

«А для чого? – усміхалась вона. – Володя і цих любить, як рідних. Мене ж більше не кортить народжувати!»

Наступного дня Володимир знову обідав у нашому кафе. Він підійшов до мене і сказав, що йому дуже б хотілося поговорити і якщо я не проти і мій хлопець не образиться, готовий почекати до кінця зміни і провести мене додому. Я погодилась. Олексія в той день взагалі не було у місті.

Володимир розповів, що працює будівельником, добре заробляє, але всі гроші відбирає дружина, навіть у їжі його обмежує, бо, мовляв, дітям треба. Сама ж Іра ніде не працює і висить у нього на шиї. Я запропонувала розлучитись, але Володя мало не заплакав, мовляв, йому ніде жити, бо він – із дитбудинку, через це мовчки усе терпить.

Мені його стало дуже шкода і я спитала, що якщо запропоную оселитись у мене, чи він погодиться. Чоловік мовчки кивнув головою. Я привела його у будинок матері і тієї ночі додому він не пішов. Із Олексієм я твердо вирішила розійтись. Мені хотілося бути разом із Володею. Не буду описувати, як нам вдалося подолати шквал емоцій і з боку мого хлопця, і його дружини, бо не хочеться пригадувати неприємне… Утім вони таки розлучилися і ми з Володимиром одружилися. Разом ми вже 25 років. У нас є спільна 23-річна донька і маленький онук. Ми дуже щасливі і я рада, що тоді таки вкрала цього чоловіка з тієї родини • Більше унікальних історій читай у свіжому номері газети ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! ЗакарпатПост