У селі Довге, на похороні Михайла Горблянського все село плакало, а на його маму і кохану дівчину важко було дивитися
Пам’яті Воїна-Героя Михайла Горблянського.
У приватній розмові комбат добровольчого батальйону Руслан сказав про Михайла Горблянського таке: «Це був простий, скромний, працьовитий і відповідальний молодий чоловік. У дечому ми всі брали з нього приклад. Безвідмовний, якщо потрібно було виконувати конкретну роботу – брав на себе найважчу ділянку. Щирий, усміхнений сільський хлопець, як усі ми. Йому б жити та жити…»
На самому початку війни, буквально у перші її дні до командира добровольчого батальйону у столицю України приїхали два закарпатці, два довжане, два брати (двоюрідні), два Михайли – Горблянський і Ловга та попросилися до війська. Руслан спочатку відмовив їм, бо ж обоє не мали жодної військової спеціальності – отже навчати їх потрібно з нуля. Але хлопці сказали, що у такому випадку поїдуть далі, на схід, бо хочуть воювати, хочуть захищати мирне небо над рідними домівками, захищати батьківську землю, на якій виросли і яку топтати москальському ворогові не дозволять. Оця їхня цілеспрямованість і нестримне бажання захищати Батьківщину підкупили командира. Такі хлопці потрібні в армії. Так вони стали воїнами. Воїнами Світла, Захисниками Свободи і Правди.
Для навчання бойовій майстерності часу було геть мало. Переважно всі вчилися в польових умовах. Мішенями була справжня відступаюча чи наступаюча піхота окупанта. Але до прямих сутичок з ворогом частіше не доходило. Батальйон виконував спеціальні завдання, охороняв під’їзди до столиці, збирав розвідувальну інформацію… Відтак, після звільнення Бучі, Ірпеня, Гостомеля та інших населених пунктів поблизу столиці воїни почали проводити очистку територій від ворога та від тих пасток і засідок, які окупанти залишили повсюди. Повертаючись із чергового завдання, наші Воїни Світла, наші захисники, разом із своїм командиром, попали під ворожий обстріл. Загинуло одразу семеро. Серед них і наш Михайло Михайлович Горблянський.
Тіло загиблого доправили до села на дев’ятий день… Муки очікування були нестерпними для всіх родичів, для всього села…
Воїн-Герой Михайло Горблянський народився наступного дня після Михайля, тобто після свята Архістратига Михаїла 1996 року, а ховали його наступного дня після Благовіщення 2022 року. Що встигло вміститися між цими двома датами?
Після закінчення школи хлопцеві доводилося самостійно ставати на ноги. Батько його помер давно, мати вдруге вийшла заміж. Михайло поїхав на заробітки до Польщі. Було важко, але якийсь час пропрацював. Потім повернувся додому, бо нелегалом у чужій країні довго не протягнеш. Родичі допомогли зробити офіційні документи для роботи в Чехії. Там пропрацював довше, заробив трохи грошей, повернувся в Україну, бо жити на чужині не захотів. Разом із коханою дівчиною Вікторією відкрили в Мукачеві невеличкий бізнес – автомийку. Після Великодня планували одружитися…
На вулицю Велику – від в’їзду до села і аж до самої церкви – у цей день вийшло усе село Довге разом із вимушеними переселенцями. Вздовж дороги зі свічками, державними прапорами та квітами люди стояли майже дві години. Чекали…
Коли мікроавтобус із табличкою «200» у супроводі поліції та колони друзів Михайла, у супроводі кількох машин із воїнами, показалися на горизонті – усе село стало на коліна. Дорога, вмита вночі дощем, ще раз вмивалася нашими сльозами. Певно, не було жодного, хто б не пустив хоч одну сльозу. А переважна більшість плакала не приховуючи душевного стану. Двоюрідна сестра загиблого, секретар сільської ради Наталія Петканич, якій висловлюємо співчуття, за час очікування та у день похорону аж змінилася на обличчі, змарніла… У церкві кілька жінок втрачали свідомість. Мама Михайла плакала нестримно постійно. А на його кохану важко було дивитися. Усім, усім, усім висловлюємо щирі співчуття.
Є події, які змінюють людину, а є події, які змінюють суспільство. Вбивство Михайла Горблянського кацапськими окупантами змінило наше село. Адже вантаж «200» прибув до нас уперше. Коли війна проходить десь далеко, а вона йде в Україні з 2014 року, то вона ніби тебе не стосується. Така людська природа – вірити тому, що самий бачиш, що можеш відчути власною шкірою. І от цей момент настав. Момент істини. Момент, коли прийшло потрясіння. Бо саме нашого сусіда, родича, однокласника, друга, побратима, колегу, знайомого, саме нашого односельчанина убила дика східна орда. Убила росія. Убив путін. Убив кожен житель імперії зла, який підтримує ту владу голосуючи за неї чи не беручи участі у виборах. Убив кирило та його московський патріархат, які благословили цю війну та освятили ракети і танки, які принесли тисячі смертей нашому народу. Убили священники, які благословили тих ґвалтівників та вбивць, тих катів та злодіїв, що чинили злочини проти людяності у Ірпені, Бучі, Бородянці, Маріуполі… що вбивають у Яворові, Рівному, Києві, Чернігові, Харкові, Сумах, Миколаєві…
У сотнях сердець наших земляків цього холодного квітневого дня народжувалися не тільки сльози – народжувалося бажання помститися ворогові, помститися рашистському окупантові за те безмежне горе, яке орки принесли на нашу землю і в наше рідне село.
Відспівували Михайла Михайловича Горблянського аж п’ятеро священнослужителів. Потім троє з них звернулися до присутніх зі словами втіхи. Говорили щиро і зболено. Особливо важко було говорити отцю Іоанну Чіжмадею, адже вбитий московськими фашистами воїн був його троюрідним братом.
Усе село дивилося і слухало. І не тільки село – кілька людей, присутніх у храмі, вели пряму трансляцію. Етер із похорону, який увімкнула Наталія Менчук дивилося одразу понад 5000 чоловік. Уся громада усіх сіл нашої ОТГ очікувала, що отці назвуть ворога ворогом, назовуть справжніх убивць нашого рідного і такого ще молодого земляка, убивць тисяч мирних жителів та дітей, руйнівників наших будівель, нашого миру та спокою. Люди чекали, що священники дадуть свою оцінку російські агресії, озвучать те, що нині на устах у всіх. Адже священник має бути завжди із своїм народом і молитися до Бога мовою свого народу. Але отці обійшли цю тему і не відмежувалися від московського патріархату, від тієї церкви, яка благословила рашистів на цю війну. З їх слів випливає, що у нас іде війна з темними силами, з самим дияволом. Але нині ім’я дияволу – росія.
У храмі Пресвятої Богородиці надали слово і командиру батальйону, хоча такого робити не прийнято. Можливо, коли трапляється така неординарна ситуація, коли загинув на війні захисник Миру, Воїн Світла, то варто робити винятки із загальних правил. Можливо, варто було би надати слово і голові нашої територіальної громади Віктору Симканичу. Але то таке – рішення має приймати релігійна громада, люди, які ходять до церкви регулярно і вже багато років, а не ті, що приходять тільки на Паску.
Військовий салют поставив гучну крапку у земному житті нашого славного земляка Михайла Горблянського. Тепер він став захисником України на небі.
Михайло Михайлович Горблянський нагороджений медаллю «За мужність». Посмертно.
Вічна слава Герою!
Василь КУЗАН
Фото Сергія КАНАЙЛА
