Портрет Степана Бандери надішлю у росію, — священник із Закарпаття вишиває народний одяг і допомагає біженцям із Києва
Священник із Рахівщини Юрій Попович будує церкви, шиє кептарі та допомагає фронту. Понад два місяці у його хаті жили біженці із Києва, яких він прихистив у час, коли околиці столиці палали.
• Вподобай нас в Інстаграм @zakarpatpost
Про те, як покликання допомагає вижити у важкі часи він розповів «Вечірньому Києву».
Хоча прізвище у пана Юрія — Попович — він у родині він перший священник. Його батьки — селяни, які шанували Бога і багато працювали. Саме ці риси характеру він щедро успадкував.
Закарпаття — цікавий регіон. Бабуся отця Юрія — Євдокія (Одотя, по-місцевому) народилася 1906 року. Все життя прожила в одній хаті, але мала 6 різних громадянств. Вона бачила 2 світові війни і розповідала своїм онукам, що це найстрашніше, що може бути. Малі діти підсміювалися з того, як стара жінка, бувало, лякалася, коли по телевізорі показували якийсь фільм і йшли танки. Вона боялася звуків вибухів навіть із екрана.
«Тепер війна торкнулася нас усіх. Звичайно, у нас на Закарпатті спокійно і тихо, проте багато наших зараз у війську, багато біженців. Мусимо допомагати. Тож коли мені написав знайомий, що потрібно прихистити жінку з сином, що втекли з Києва, то порадився із дружиною Надією, сім’єю та запросив до нас», — розповідає панотець.
Разом із дружиною та ріднею роблять домашні ковбаси та тушківки для хлопців з фронту. Все це передають волонтерам, які краще знають, що і куди везти. Так у квітні споряджали бусики у Бучу — їжу, одяг, ковдри. Парафіяни церкви та небайдужі люди приносили хто що міг. Зараз більше опікуються своїми воїнами на фронті.
У перші дні війни Юрій Попович, як і більшість українців, починав ранок із того, що читав новини. Сміється, що став залежним від інтернету та фейсбуку, тому дуже добре розумів, коли інші зізнавалися у такому. Проте зараз менше заглядає у телефон — більше працює.
«Коли люди шукають розради, то у мене простий рецепт — моліться! Молитва потішає нас у найважчі моменти життя і вона сильніша за атомну бомбу», — каже священник.
Через війну змінилися плани багатьох. Так і призупинилося будівництво церкви, яку зводить отець Юрій. Він є священником греко-католицької парафії. За часів радянського союзу храми цієї Церкви перейшли православним. Тож вірянам на Закарпатті довелося будувати нові. Часто їх зводили у місцевому, гуцульському стилі, дотримуючись давніх традицій — ще є майстри, що вміють складати дерев’яні храми.
Так на околиці селища Великий Бичків звели сучасне чудо — церкву-зруб Перенесення мощів святого Миколая Чудотворця. Це п’ятизрубна, збудована в гуцульському стилі споруда. Спроєктував її архітектор із Рахова Михайло Кравчук. Церкву вважають найкращою дерев’яною сакральною новобудовою краю.
До речі, Юрій Попович дуже тішиться, що його молодший син Іван дбає про прикрашання храмів — він різьбить хрести, престоли та іконостаси. При чому хлопець — самоук, не вчився у жодному мистецькій школі та студії, а дивиться, як роблять старші майстри та… шукає майстеркласи у ютубі.
«Інтернет може бути великим благом, через нього так легко ділитися знаннями і вміннями, — каже священник, який і сам часто переглядає навчальні відео із рукоділля. Бо ще одне велике захоплення отця Юрія — вишивка.
Змалку він багато часу проводив у бабусі, що мала ткацький верстат — так виживала попри мізерну пенсію у 20 карбованців. Малий Юрій навчився коло неї ткати, хоча не раз спроби закінчувалися зіпсутим полотном та «теплими» словами від старших. А ще хлопчика заворожували взори, які потім з’являлися на полотні — це вже сусідка була неперевершеною майстринею. Тож голка із ниткою стали його постійними супутниками. Він вишивав у Ужгороді, де навчався на священника, а коли одружився, то уже на пару із дружиною.
«Ми побралися у 1995 році. На весілля поміж іншим нам подарували біле лляне простирадло. Тоді були важкі роки, суцільний дефіцит, а хотілося мати красиві речі. Тож ми із Надею вирішили зробити з того простирадла святкову скатертину на стіл, і почали вишивати, кожен зі свого боку», — пригадує пан Юрій.
На Гуцульщині вдалося чи не найкраще зберегти живі народні традиції. Так Коляда чи Великдень немислимі без вишиванки, а ще дуже цінуються сердаки — верхній одяг гуцулів. Шиють сердаки із сукна та щедро оздоблюють вишивкою та китицями. Хоча крій досить простий, але з часом все менше майстрів бралися за їхнє створення, а ціни ставали просто захмарними.
«Дуже хотів собі такий. А потім подумав, що там складного нічого нема… Поїхав у Хуст до майстрині дивитися. Потім взяв мамине старе пальто, розпоров, розкроїв, перешив — не те… Знову розпоров. Вийшло! Тоді придбав нову тканину, пошив, прикрасив — такий ладний сердак вийшов! Але його довелось подарувати, — сміється отець Юрій, — одному священнику на День народження».
Тоді отцю Юрію сказали, що він собі ще пошиє. І таки пошив. Собі, дружині, родичам, знайомим священникам, голові сільради. Є сердак від Юрія Поповича у колишнього голови Закарпатської ОДА Геннадія Москаля, у Владики Бенедикта із Чикаго, а також у єпископа Ніла (Лущака).
Особливий попит на цей одяг напередодні Різдва, бо кожен гуцул хоче йти на коляду у сердаку. А ще є замовники з-за кордону, що цінують ручну роботу і автентику.
Щоб створити святковий сердак отцю Юрію треба один тиждень, а от кептарик — два, бо він потребує значно більше вишивки. Під час роботи раніше вмикав серіали, а потім подумав, що все треба робити із користю, то перейшов на аудіокниги. Уже переслухав «Конотопську відьму» та «Захара Беркута».
«Сорочку зараз може вишити машинка, а сердак — ні. Це особлива майстерність потрібна і вміння, бо потребує багато дрібної роботи. Мені дуже допомагає дружина — скручує і нашиває основу із ниток поверх якої я уже роблю взори. Якщо звернете увагу, то вишивка виходить об’ємна», — пояснює майстер.
Для мешканців гір візерунки на одязі мали особливе значення. Вони могли «розповісти» не тільки про село, а й про родину та заняття того, хто носив вишиту сорочку. Навіть чародії мали свої «цехові» ознаки, за якими впізнавали один одного без слів.
Юрій Попович дуже радіє, що переможці Євробачення, гурт «Калуш», окрім усього іншого доклалися ще й до популяризації народного одягу. Священник пояснює, що «той, що у рожевій кепці» був одягнутий у кептарик — безрукавка така, а той, хто грав на сопілці — у справжньому гуцульському сердаку.
Священник також вишиває для прикрашання церкви рушники, фани. Майже рік разом із дружиною вишивали плащаницю — над нею було багато роботи. Плащаниця — це полотно великого розміру із зображенням Ісуса Христа, що лежить у гробі. Її виносять і виставляють на середину храму під час богослужінь у Страсну п’ятницю та Велику суботу. Також Юрій Попович створив портрет Тараса Шевченка, а зараз працює над Степаном Бандерою.
«Завершу, то надішлю фото двоюрідному брату у Росію. 22 квітня у нього був День народження, я його вітав. А він плаче, кличе до себе, каже, що нас американці повбивають. Тоді не стерпів, відповів, що американців ще в очі не бачив, а хлопців, яких вбили москалі — бачив. Зазомбовані вони там настільки, що він мені, брату з яким виріс, не вірить, а телевізору — вірить. То ще йому порадив, аби він дітей вчив або української мови, або китайської, — бо за ними майбутнє», — сміється священник.
Зрештою він перепрошує, каже, що мусить завершувати нашу розмову, бо йому треба підготуватися до молитви. Щовечора Юрій Попович править Службу Божу за Україну, українців і все наше військо.
Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»
ЗакарпатПост цілодобово бореться на інформаційному фронті у ці складні часи, і зараз, як ніколи, ми потребуємо вашої підтримки. Під час війни ми втратили рекламу, а отже основну частину прибутків, спрямованих на те, щоб доносити вам оперативно найсвіжіші новини. Підтримайте сайт ЗакарпатПост фінансово. Одержувач: ТОВ «ЯСНО МЕДІА», Рахунок: UA163052990000026000003605115, ЄДРПОУ 43832020, ПриватБанк, призначення платежу: “Інформаційні послуги”.
