Закарпатка Олена Ковач має п’ятдесят онуків і сорок вісім правнуків, і у 83 роки продовжує робити ложки щастя

Олена Іванівна Ковач має вісімдесят три роки. Живе у Довгому на Чищенику у старенькій невеличкій хаті.

Передплати газету ПОРАДИ на своїй пошті!

Цього спекотного літа жити там особливо важко, бо криниці пересохли і воду доводиться носити здалеку. А води потрібно багато, бо два місяці тому дочка народила дитинку, а малу дівчинку потрібно часто купати. Олена допомагає дочці не тільки купати найменшу, але і виховувати двох старших дітей. Бо дочка має свій талант – знаходить собі чоловіків-заробітчан. То такі, що прийшов, зробив свою справу і пішов. А дитину потім хай годує і виховує Бог, мати і бабуся. Але про дочку – то не мої слова.

Чоловік Олени, як каже жінка, помер дуже давно. Він був добрим майстром і хорошим учителем: робив дерев’яні корита і навчив дружину робити ложки. Бо чоловік і жона – одна сатана. Він робив із деревом і хотів щоб і вона була коло нього. За роботою і поговорити можна, і порадіти успіхам один одного. Ложку Ковачка не зіпсувала жодну, а от Ковач корит зіпсував багато. Буває робить-робить, уже і товарний вигляд якийсь вимальовується, а потім – раз! І пробив корито. Дерево ж не пластилін – дірку у ньому не залатаєш.

А ще подружжя народило дев’ять дітей – п’ять хлопців і четверо дівчат. На сьогоднішній день Олена має п’ятдесят онуків і сорок вісім правнуків.

Першу ложку жінка зробила у вісімнадцять років. Це уміння допомагає їй вижити. Крім неї, наскільки мені відомо, не тільки у Довгому, але і на всій верховині таким ремеслом не володіє ніхто. Олена ж робить ложок багато і ніколи не жаліється. Бо все, що хочеш мати – потрібно заробити, каже. Бере у руки інструмент, заготовку і сідає на маленький стільчик у дворі. Коле топором поліно на чотири частини, одну частину відкидає, бо там сучки, іншу бере у роки і починає обтісувати. Спочатку працює звичайною сокирою, а вже потім бере спеціальні інструменти, попередньо кожен підточуючи спеціальними точилами. Є у неї два спеціальні ножі, один із них кривий, та тесак, так само кривий і чимось схожий на мотику. Як він називається українською – не знає, тільки румунською. У перервах між роботою бабуся ще годує дитину, бо дочка пішла у справах у село.

Олена вже швидко втомлюється тому одного дня робить ложки, а наступного несе їх на П’яц. Там пропонує кожному зустрічному придбати власний виріб. А от у суботу на базарі ніхто із приїжджих не вірить, що таку чудову і потрібну на кожній кухні річ могла зробити така стара баба. Кажуть, що вона бреше, бо то її чоловік робить, або син, або хтось інший, а вона тільки продає. Може чоловік на тому світі і робить ложки, але переправити звідти дружині не може – таможня не пропускає. Сподіваюся, що після цієї публікації повірять усі.

Робота над однією ложкою займає 35-45 хвилин. Це із перервами та наукою, з відповідями на питання. Бо я хотів не просто подивитися на процес, а взяти у ньому участь – пробував працювати кожним інструментом. Олена з радістю надавала мені таку можливість, бо тільки я такий дурний, що цікавлюся. Більше то нікому не потрібно. Ще колись фотографував процес виготовлення ложок Діма Волошин, та він уже помер…

Василь Кузан опановує мистецтво виготовлення ложок

Мушу зізнатися, що тримати у руках готовий виріб, у виготовленні якого ти брав участь, і приємно, і радісно, і гордо. А для Олени Ковач це буденна робота, яка приносить якусь копійку в хату. Бо пенсії не вистачає. Тому виготовлену спільно під час наглядного уроку ложку я купив.

– А можу я поникати, що ви нафотографували? – питає Олена.

– Можна, – кажу я і показую на телефоні зображення.

– Нє, – каже вона, – не вижу.

– А так? – збільшую я зображення.

– Нє. Айбо дякую. Майже буде добре.

Олена Ковач не тільки погано бачить, але ще і погано чує. Тому говорити з нею потрібно дуже голосно. Саме тому наша бесіда притягувала увагу сусідів, які сиділи у себе на ґанку і спостерігали здалеку. Але самі вчитися не мають бажання.

Я подякував Олені Іванівні за науку, за роботу та побажав усього найкращого у житті. Добре, що такі люди є на білому світі.

Василь КУЗАН

PS. Мене за роботою фотографував Василь Іванович Кополовець. Дякую йому за це і за ідею відвідати Олену Ковач та написати про неї.

Закарпатпост