Андрій Любка — про автівки для ЗСУ та творчість під час війни
Книгу закарпатського письменника Андрія Любки презентували в Харкові. Написана вона ще до початку повномасштабного вторгнення, друком вийшла навесні, сам автор нині не займається літературою, бо весь свій час спрямував на волонтерство — купує авто для армії.
Як публічність допомагає збирати гроші для ЗСУ та чи повертатиметься Любка до літератури — розмова Суспільного з письменником.
Про презентацію книги в Харкові
Це бажане повернення до минулого життя. Воно вже не таке, як колись було, бо тепер завжди, коли про щось думаєш, на споді є думка: наскільки це зараз важливо, говорити про книжки? Мені здається, що у Харкові це важливо.
Проводити тут культурні заходи — це маніфестувати, що ми тут є, нас не зламати
Андрій Любка
Мені все ще здається, що ми можемо займатися культурою і зустрічатися на фестивалях лише тоді, коли закінчиться війна. Зараз ніхто не може розслабитися, і будь-яка фраза може бити авдиторію в сльози. Ми дуже надломлені, і я думаю, що багатьом людям, які приходять на такі заходи, важливо просто побачити знайомих, побачити, що ми живі.
Презентація книги Андрія Любки у Харкові. Січень 2023 року. Фото: Олександра Новосел/Суспільне Харків
Мені здається, що це краще позиціювати, як зустріч людей: приїхали, поговорили, зустрілися й один одного обійняли, бо кожен розуміє, що це може бути останнє наше побачення і зустріч. Це додає певного драматизму події, але це важлива подія.
Про книжки для військових
Це класно. Сьогодні ми хотіли подарувати книгу військовому, він сказав: “Я хочу купити цю книжку. Я хочу підтримати українську культуру.” Це такий спільний процес, він таких, бо у кожній родині є той чи інший військовий.
Презентація книги Андрія Любки у Харкові. Січень 2023 року. Фото: Олександра Новосел/Суспільне Харків
Це частина нашого середовища. Війна дуже сильно нас змінила, ми просто ще не вміємо це висловити, можливо, що колись — це й буде завдання письменників: вловити цю грань і описати її.
Про волонтерство й творчість
Наразі планів повернутися до літератури немає. Мені подобається те, що я роблю, і те, що можна показати якийсь конкретний результат. Я буду писати книжки після нашої перемоги. Я дуже скучаю за цим способом життя та роботи — це моє. Сподіваюся, що перемога буде швидко, і я зможу надолужити, а поки я збираю теми, факти, ідеї, людей, біографії, щоб мати про що писати.
Андрій Любка/Facebook
Мій план — підтримувати армію, допоки є сили і є змога. Скільки треба, стільки й будемо працювати, кожен на своєму місці. Поки є актуальні автівки, можливо потім ця актуальність зміниться і потрібно буде інше, ми перемикнемося, можливо, на дрони.
Цифри — це умовність. Це просто кінець року: давайте 100 до кінця року? Але кожна машина має свою історію, і вона не №98 чи №67, вона одна, і ми знаємо, кому ми її передали. Ми знаємо цю людину, на якому напрямку вона воює, ми з нею чатимося і питаємо: як справи, що треба? Це такі персональні історії, а не цифри — в цьому важливість. Конкуренції із Жаданом (письменник Сергій Жадан також допомагає армії шукаючи та купуючи авто на фронт — ред.) не виникало. Мені здається, це така гра з доданою сумою — ми не збираємо 100 і 100, ми збираємо разом 200. Це круто.
Про першу машину для ЗСУ
Люди, до яких я звернувся, переслали мені значно більше грошей, і ми змогли купити дві машини. Постало питання: кому передати? Я заглибився в цю тематику, і пішло-поїхало. Так склалися обставини. Мій письменницький внесок є в певній публічності, що я можу це зібрати. Я думаю, що це правильно — поставити оцей надбаний літературою публічний капітал на службу добрій справі. Якщо воно виходить, то було б не правильно зараз зупинитися і писати книжки.
Андрій Любка/Facebook
Мова йде про бажання людей допомогти, я в цій історії певна емблема, посередник. Це велика кількість людей, команда. Я, як письменник, зшиваю цих людей: які просять допомоги з фронту, і людей, які крутять гайки.
Про поїздки на передову
Там, де пройшла лінія фронту, тих міст не існує. Важко уявити, як туди повернуться люди, як туди повернеться життя. Вочевидь, деякі населені пункти взагалі зникнуть з мапи, деякі будуть перезасновані. Це такі шрами, які, на жаль, коли бачиш часто, вони перестають вражати.
Важливіше те, де люди, які жили в цих понівечених будинках, і чи захочуть вони повернутися після перемоги. Це питання до літератури, не до волонтерів. Я думаю, що після війни, хтось будуватиме, а робота письменника буде в тому, щоб слухати історії людей.
