Вікінг із Карпат. Історія Героя 128 бригади Степана Потяка та його родини
“Для вікінга — за честь загинути у бою”, — так пояснював свій позивний командир танкової роти 128 бригади родом з Івано-Франківщини Степан Потяк на псевдо Вікінг. Він і поліг у бою з російськими окупантами на Запоріжжі 21 червня 2022 у 27 років. Кремезний і рудоволосий воїн справді нагадує войовничих скандинавів, хоча виріс у гуцульському селі Бистрець А незалежність та соборність України до цього виборювали декілька поколінь Степанових предків і він завзято продовжував їхню справу.
Яким був Вікінг з Карпат, про репресії родини Потяків та як батько й сестра Степана продовжують воювати, читайте у матеріалі Суспільного.
“Мій син був для мене авторитетом”
Батько Степана — Іван Потяк. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
“Хоч він був моїм сином, мені здається, що він був для мене авторитетом, — зізнається Іван Потяк і продовжує спогади про сина. — Степан був людиною слова. Він був дуже чесним, гордим таким. Негоноровий, як то кажуть, з “понтами”, але гордий. Такої вдачі, що сказав слово і не відступив ніколи від того”.
Степан народився другою дитиною з чотирьох в сім’ї Івана та Ганни Потяків. Ім’я йому обрав батько. Чоловік каже: хоч у родині Степанів не було, проте через націоналістичні погляди вирішив дати таке ім’я сину.
Степан Потяк із сестрою Юлією. Фото: Facebook/Юлія Потяк
“Він народився 3 листопада, а Степана ж — 9 січня, але я настільки пройнявся українським націоналізмом, що захотів назвати сина Степаном”, — пригадує батько.
“У 13 років — в армію”
“Пригадується і дитинство, і його улюблена іграшка, і його дитячі звички, — каже зі сльозами на очах матір Ганна. — Син був дуже доброю дитиною, лагідною, останнім поділиться. А коли навчався у Прикарпатському військово-спортивному ліцеї, то в нього було загострене відчуття справедливості. Він не давав скривдити слабших. Там, у ліцеї, з домашнього хлопчика, не дуже спортивного, який не любив ганяти футбол, битися як-от хлопці, він став справжнім чоловіком. Дуже всі дивувалися, чому ми його дали у ліцей, у 13 років — в армію. Бо там муштра, і стройова підготовка, дисципліна. Але він дуже дорожив тим закладом — завжди сам прасував свою форму, складав речі. У Степана мав бути порядок”.
Степана Потяк по центру на навчанні в Прикарпатському військово-спортивному ліцеї. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Проте згодом Степан не захотів обирати фах військового, тож вступив на державну форму навчання на спеціальність “комп’ютерна інженерія” в Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу.
Долучився до створення “Карпатської Січі”
У студентські роки Степан долучився до становлення осередку патріотичної організації “Карпатська Січ” в Івано-Франківську, пригадує один з її співзасновників Святослав Кондрат. Тоді, у 2015-2016 роках, вони й потоваришували. Степан завжди запрошував приїхати Святослава у гості, в рідні Карпати.
Степан Потяк з другом Святославом Кондратом. Фото: Святослав Кондрат
“А в мене — то робота, то — справи, все ніяк. І коли Степан загинув, лише тоді я вперше приїхав до нього додому, познайомився з його чудовою сім’єю, батьками”, — зізнається Святослав Кондрат.
Фото: Facebook/Степан Потяк
Святослав Кондрат є командиром відділення управління мінометної батареї підрозділу “Карпатська Січ”. Боєць каже: тричі був у відпустці й кожного разу відвідав Бистрець, щоб вклонитися могилі Степана.
Воїн Святослав Кондрат. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
“Насправді таких людей, як Степан, — одиниці. Це — дуже велика втрата як для мене, для рідних Степана, так і для всієї України. Я думаю, що після закінчення цієї війни ми обов’язково зробимо своє вшанування пам’яті всіх загиблих хлопців”, — каже Святослав Кондрат.
Боротьба стала його життям
Після університету, розповідає Іван Потяк, сина призвали до армії, але він не захотів йти на строкову службу. Тож у 2016 році підписав контракт.
Батько Іван Потяк. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
“Пішов рядовим солдатом. Через те, що мав вищу освіту, дали сержантську посаду. Згодом закінчив курси у військовій академії у Львові, у Старичах, і йому дали звання молодшого сержанта. І Степан продовжував службу. Згодом присвоїли старшого лейтенанта”, — каже Іван Потяк.
Степан Потяк з побратимами. Фото: Facebook/Степан Потяк
Степан Потяк брав участь в АТО/ООС. Зі слів батька, кожного року син приблизно дев’ять місяців виконував завданная на Сході, а додому приїжджав під час коротких відпусток.
“Мамо, я поїв та в шапці”
Про службу Степан не любив розповідати, лише заспокоював рідних, що у нього все гаразд, каже матір.
Матір Ганна Потяк. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
“Хоч не любив говорити про службу, але з того, що він розповідав, ми знали, що Степан — дуже добрий до своїх хлопців. Інколи у відпустці він сидів, щось там робив з документами, допомагав, пересилав”, — каже жінка.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Ганна Потяк показує синову колекцію шевронів, які він збирав від початку служби в армії. Є тут і вікінги, і шеврони 128 окремої окремої гірсько-штурмової бригади, в якій він служив.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
“Це був його світ. Шеврони йому хлопці дарували, він сам назбирував. Тут є різні, й жартівливі. От, наприклад, “Мамо, я поїв та в шапці”. Ось шеврон про УПА — він дуже добре знав ідеологію УПА, був людиною високих знань, інтелекту”, — каже Ганна Потяк.
Останнє фото на Святий вечір…
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
“Це — останнє фото на Святий вечір”, — показує світлину родини Іван Потяк. — Минулого року ми зібрали 31 раз колядницький гурт тут, у Бистреці. Степан з малого хлопця ходив колядувати. І коли в дорослому віці мав можливість, то ходив колядувати зі мною. Якось так було святково торік, так було файно, добре. У народі кажуть, як перед бідою”.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Одним з перших стримував наступ окупантів
Син, каже Іван Потяк, у перші дні повномасштабної війни стримував наступ російських військ поблизу Маріуполя, Мелітополя.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
“Вони мос**лів зустріли фактично на кордоні — чотири доби відступали до Запоріжжя з боями. І витримали всі найгірші ті навали. Я думав, що, слава Богу, вже то закінчилося, а воно, на жаль, не закінчилося”, — розповідає Іван Потяк.
Воювати пішли батько, сестра та дядько
Іван Потяк з донькою Юлією. Фото: Facebook/Юлія Потяк
“Син був професійним військовослужбовцем. Потім я пішов воювати, — каже Іван Потяк. — Старша донька Юлія працювала у сфері культури, але після початку повномасштабної війни теж пішла до війська. Десь місяць прослужила і нас відправили на Великдень на Схід. І пішов у військо в Косівському районі мій рідний брат”.
Ярослав Потяк. Фото: Facebook/Ярослав Потяк
Дядько Степана — Ярослав працював в Естонії, але вирішив повернутися, щоб боронити країну.
“Він воював на Запорізькому напрямку, у Гуляйполі, а ми — на межі Донецької та Луганської областей”, — каже Іван Потяк.
“Загинув брат, а потім вже син”
“3 травня у 47 років загинув Ярослав. Він був бойовим медиком, — розповідає Іван Потяк. — Загинув брат, а потім вже син. 23 червня нам повідомили, що син загинув. Я поїхав додому і мене вже прикомандирували у наше постійне місце дислокації, сюди — у Верховинський район”.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
“Бистрець здригнувси — Штефан загинув”
“Бистрец здригнувси — Штефан загинув. З леґінів леґінь — гуцулский вікінг”, — зачитує слова вірша-присвяти синові Ганна Потяк. Його створив місцевий письменник — Василь Зеленчук, який пише гуцульською мовою.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Поховали полеглого воїна Степана Потяка у Бистреці, поблизу церкви, де зазвичай хоронять найгідніших людей громади. На стіни школи, в якій навчався дитиною, у пам’ять про бійця відкрили меморіальну дошку.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
“Як у 13 років сказав: “Служу народу України”, так виконав до кінця, — каже матір. — Єдине, що найбільше хочеться, — щоб цей народ України був достойний цих жертв. Бо ці найкращі, найсвітліші люди пішли на небо”.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Боротися за Україну — у генах Потяків
На засланні у Сибіру були предки Івана та Ганни Потяків. Є у родині також мученик за віру, якого беатифікував Папа Іван Павло ІІ.
“Наша родина, скажімо так, потерпіла дуже багато від радянської влади. І ми це з дружиною від дітей не приховували, як робили наші батьки, бо був совєтський режим. А ми дітям розказували всю історію нашої родини”, — говорить Іван Потяк.
Іван Потяк показує фотографію його родичів на засланні. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Його матір (Ганна Олексіївна) народилася у селищі Старо-Шумілово Тегульдетського району Томської області, пригадує чоловік.
“Мене завжди мучила думка, чому моя мама — гуцулка з діда-прадіда — народилася в Томській області? Поки не став дорослішим і почав читати, цікавитися більше. Мого прадіда вислали з дружиною та маминими батьками. А вже мама народилася там”, — каже Іван Потяк.
Прадід будував криївки для УПА
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
“Мій прадід іноді допомагав упівцям. І коли його радянська влада допитувала, де він це робив, то прадід сам виявив бажання їхати у Сибір, бо каже: “Із Сибіру я ще, може, повернуся, а якщо розповім, то до завтрашнього вечора вже мене й моєї родини може не стати, як зрадника. Через вісім років, коли Сталін здох, вони повернулися. Їм не давали прописку, але рідні зуміли влаштувати своє життя. А в дружини історія ще трагічніша”, — розповідає Іван Потяк.
УПА, вуйко Ярусь та заслання батьків
На фото Ярослав Дейнека. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
“Мамин старший брат — вуйко Ярусь ми його називали — Ярослав Дейнека. Він був у криївці. Його звідти забрали. Вони вже мали виїхати за кордон. Йому було, як Степанчику, 27 років. І його сліди загубилися у Норильську. Він там сидів у в’язниці”, — розказує Ганна Потяк.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Через участь брата в УПА усю сім’ю заслали на Сибір, пригадує жінка. Її матір була наймолодшою із семи дітей. Така ж доля спіткала й родину батька: там три двоюрідні брати загинули за участь в УПА, а їх близьких репресували.
Перша ліворуч — матір Ганни з подругами на засланні. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
“Батько народився на Івано-Франківщині у селі Бистрець, а матір — родом з Тернопільщини. Проте познайомилися вони у Сибіру, в місті Інта (Республіка Комі), де тато працював кухарем, а мама — на швейній фабриці. У в’язниці її навчили дуже гарно вишивати. І коли було послаблення, то вона змогла піти на роботу. Мама, маючи зовсім юний вік, дуже добре трималася, мала добірне товариство у тюрмі — з української інтелігенції. Усіх маминих сестер забрали через участь брата в УПА”, — каже Ганна Потяк.
Батьки Ганни Потяк у старості. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
“Нашого вуйка розіп’яли за віру”
Є у родині Ганни мученик за віру — блаженний священномученик, отець Зенон Ковалик, якого розіп’яли за віру. Він був братом бабусі, пригадує жінка.
Блаженний священномученик, отець Зенон Ковалик. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
“Наш вуйко — блаженний. Його 28 серпня 1940 року енкаведисти забрали з катедри у Тернополі. Його розіп’яли у тюрмі на Лонцького, як Ісуса Христа. То Папа Іван Павло ІІ у Львові беатифікував його. Тоді він проголосив 26 мучеників за віру. Вуйко був настільки незламним, що у тюрмі він і сповідав, і причащав. Така доля. Він вчився у Бельгії сім років. Мені чимось нагадує сина, бо обидва теж були дуже веселі”, — говорить Ганна Потяк.
“Росію треба знищити”
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
“Батьки повернулися із Сибіру — і мої, й Іванові, — продовжує розповідь Ганна Потяк. —Побудували знову хату, яка була зруйнована. Народили дітей у пізньому віці. Татові було 42 роки, коли я народилася. Але їм не довелося своїх дітей хоронити, нам довелося… Для нас це означає, що будь-якими способами треба Росію знищити”.
