«Маленькі діти ставали навколішки й благословляли нас…», – Михайло, позивний «Буйвол»

 128 бригада в обличчях…

128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада продовжує знайомити нас із захисниками-Героями: Михайло, позивний «Буйвол», солдат штурмового підрозділу:

– 24 лютого, коли росіяни вторглися в Україну, я був у матері на Вінничині. Але як тільки почув про війну, одразу повернувся додому, в Мукачево, і побіг у військкомат. Проскочив у чергу до строковиків і записався в 128 бригаду, а не ТРО. Потім мене спитали: «Чому ви сюди прийшли? Ви ж навіть не служили!» «Та в нас пів України не служило, – відповідаю. – Але ж треба комусь і воювати».

Через тиждень нас відвезли в зону бойових дій. Яке перше найбільше враження? Коли ми висуваємося колоною на бойове завдання, їдемо через село, а маленькі діти стають навколішки й благословляють нас. Це пробирало до глибини душі…

Спершу ми тримали оборону, а потім штурмували ворожі позиції й звільняли територію. Штурми – це найважче, що може бути, багато наших хлопців тоді полягло… Росіяни були добре укріплені, мали хороше озброєння, поставили на передок навіть зенітні установки, що стріляли по наземних цілях. Вони не такі тупі, як про них іноді пишуть. Під час першого штурму ми рвонули на ворога на «бехах», наблизилися впритул, почали закидати росіян гранатами. А вони ті гранати викидають назад. Нарешті під’їхав наш танк, наблизився до окопів метрів на сім і кілька разів вгатив по них із гармати. А командир екіпажу висунувся через люк і почав косити росіян зі свого автомата. Безстрашний такий, відчайдушний. Тоді ломанулися й ми і нарешті захопили окопи. Росіяни покидали купу своєї зброї – боєкомплекти, рюкзаки, автомати, кулемети, снайперські гвинтівки. Але з деяких встигли витягти бойки чи інші деталі.

Потім ми зайшли в звільнене село, і місцеві розповіли, що буряти, котрі там стояли, не дозволяли ховати на цвинтарі цивільних. Боялися, що з цвинтаря побачать їхні позиції й здадуть ЗСУ. Тому людей ховали в подвір’ях, садах, городах.

Коли йдеш на штурм, не страшно. Але потім, коли згадуєш усе й думаєш, що могло статися…

Я маю кілька поранень, найважче отримав на Донеччині. Ми стояли на околиці села й почули близький прихід танкового снаряда. Я ще пожартував, що танк пристрілюється, бо наш спостережний пункт стояв якраз за 50 метрів. А через кілька хвилин новий постріл і снаряд вибухає за півтора метра від мене. Я був у окопі, і це мене врятувало. Товариш, що стояв поруч, одразу загинув. Мені один осколок довбанув у каску, але, на щастя, не пробив. А другий влетів у кут грудей, якраз над броніком. Наче кувалдою вдарили, я дихати не міг, думав, легеню зачепило. Але вижив. Медичний «Хаммер» зміг забрати мене тільки вночі, бо вдень усе прострілювалося. Це, мабуть, ангел-охоронець мене врятував і молитви рідних. Інакше я не можу це пояснити.

Осколок так і залишився в грудях, його не змогли витягти. Іноді він тривожить, нагадує про себе, але я далі воюю.

Під час штурмів і боїв були й інші небезпечні ситуації. Відколи я в бригаді, нарахував п’ять своїх нових днів народження.

Після одного з поранень мене відпустили додому в коротку відпустку. То я влаштував для дружини сюрприз, не попередив її. Піднявся на сходовий майданчик поверхом вище, а товариш, котрому теж дали відпустку, подзвонив у двері. Коли вийшла дружина, він вручив їй «Київський торт» зі словами: «Ваш Василь попросив передати подарунок». І після паузи продовжив: «Але ми подумали, що самим вам торт не дуже смакуватиме, то вирішили взяти з собою й Василя». І тут спускаюся я. Цю сцену треба було бачити, її не можна передати словами.

Чи не шкодую, що добровільно пішов на війну? Ні. У мене двоє дітей, і вони б мене не зрозуміли. Тепер, можливо, мовчали б і раділи, що я з ними. А далі ні. Як так – йде війна, а я сиджу вдома чи ховаюся. Ні, я не шкодую, моє місце тут…

ЗакарпатПост