«Росіяни кілька разів намагалися відбити захоплені нами позиції, йшли на нас штурмом. Це були кадирівці…», – Василь, штурмовий підрозділ 128 бригади
128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада продовжує рубрику-знайомство з нашими захисниками.
Сьогодні, «128 бригада в обличчях» – Василь, молодший сержант.
128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада крок за кроком продовжує звільняти окуповані території. Ось як виглядає один із останніх боїв очима молодшого сержанта Василя, бійця штурмового підрозділу. Далі пряма мова:
– Наш підрозділ висунувся вперед і зайняв посадку за щойно звільненим селом. На позицію довелося прориватися з боєм, коли ми заходили, там ще лунали російські голоси. Це були дуже густі зарості, ми зайняли кругову оборону і одразу потрапили під щільний вогонь з артилерії й мінометів. Потім ще підключився танк. За двісті метрів позаду знаходилися російські бліндажі, то ми зайняли їх, щоб краще закріпитися. Росіяни кілька разів намагалися відбити їх, ішли на нас штурмом. Це були кадирівці, ми чули їхні крики «Ахмат – сила!». Двоє зуміли підійти до бліндажа метрів на 20, але ми відігнали їх вогнем. Одного з росіян під час штурму поранили, і він цілу ніч стогнав у заростях неподалік. Але ми не пішли його брати в полон, там могла бути засідка. Так він і затих там…
Наступного дня до нас майже впритул підібрався російський БТР і відкрив вогонь зі своєї гармати осколково-фугасними снарядами. За хвилину кілька людей отримали поранення. А вночі над нами літав дрон із тепловізійними камерами й коригував вогонь танка. Там було дуже важко… Але ми втримали позиції, не віддали своє. Хоч і не спали дві доби, постійно відстрілювалися. А потім нас замінили хлопці з сусіднього підрозділу.
Відходили звідти дуже складно. Один із поранених в якийсь момент не витримав, упав на землю й промовив: «Все, хлопці, я більше не можу, виходьте без мене». Але наш солдат «Буйвол» штурхнув його в спину й крикнув: «Ану вставай! У тебе дома дві доньки маленькі!» І він піднявся й пішов далі. Зараз у лікарні – живий! Ми їздили до нього, згадували все, сміялися…
Це було дуже важке бойове завдання, з нашої групи тільки двоє вийшли звідти цілі й неушкоджені.
Сам я з Рівненщини, працював у Литві на будівництві. Гарно заробляв, отримував 1800 євро на місяць. У кінці лютого минулого року мені по інтернет-зв’язку подзвонила працівниця нашої сільради й каже: «Василю, тобі вже третя повістка прийшла». «А де перші дві?» – питаю. «Про перші я не хотіла казати…» І я наступного дня взяв квиток і повернувся додому. Так і потрапив у 128 бригаду. Дома мене чекають дружина й син. Сім’я – це найголовніше, я в першу чергу захищаю її.
Перед бойовим завданням я попередив дружину, що пару днів можу бути не на зв’язку. А коли вийшов звідти, зателефонував їй і сказав: «Я повернувся, мабуть, ти молилася за мене». «Я за тебе все життя буду молитися», – відповіла вона.
