«Я воюю за своїх рідних. Якщо дома хтось чекає, є до кого повернутися, це великий стимул…», – Історії з фронту
Руслан – боєць артилерійського підрозділу 128 ОГШБр, топогеодезист. У 2017 – 2020 роках він служив у бригаді за контрактом, потім повернувся додому в Кривий Ріг і працював на цивільній роботі. А влітку 2022 року пішов у військкомат і відтоді знову служить у своєму підрозділі.
«Історії з фронту» від 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
– Бригада тоді звільняла Херсонщину, тому артилерія працювала дуже інтенсивно – зранку до ночі, – розповідає Руслан. – Ми підтримували штурми піхотинців. Піхота без підтримки арти в наступі довго не протримається, її може замінити хіба авіація, яка в нас, на жаль, поки слабка. Тому арта рятує всіх. Недарма кажуть, що коли працює артилерія, всі інші мовчать.
Разом із товаришами Руслан живе на вогневій позиції в посадці, ночує в бліндажі. Умови тут дуже далекі від комфортних, але він не скаржиться.
– На цій позиції ми безвилазно більше місяця, – продовжує Руслан. – Жити в таких умовах, та ще і в межах досяжності російської артилерії, погано. Якби посадити сюди когось непідготовленого, думаю він витримав би десь тиждень, а далі запанікував. Душу немає, ворожі прильоти… Але ми звикли, по суті, у нас вибору немає. Замість душу використовуємо вологі серветки, беремо багато змінного одягу – вихід із будь-якої ситуації треба знаходити. Хоча мені теж хочеться полежати в теплій ванні… Іноді бісять люди, котрі говорять: «У нас у місто прилетіло, тут теж війна». Коли прилітає в місто, це погано, але це не справжня війна. Справжня війна тут, а тут дуже важко. Хтось ще каже: «Ви 100 тисяч отримуєте». То я би помінявся з ним, повернувся в цивільне життя, роботу знайшов. І донатив потроху на ЗСУ, тримав «економічний фронт»…
Руслан працює з Бусоллю – орієнтує гармату в напрямку вогню. Але під час стрільби також допомагає хлопцям, подає снаряди й заряди.
– Наша гармата – 152-міліметрова Д-20, – каже Руслан. – Кожен снаряд до неї важить 25 кг, а заряд – близько 15 кг. Нелегко, але доводиться працювати. На цьому напрямку ми багато ворожої техніки спалили – КаМАЗи, паливозаправники, ангари з боєкомплектом…
Дома в Кривому Розі бійця чекає дружина й маленький син.
– Коли я йшов у військкомат, дружина була вагітна, і це мене трохи стримувало, – згадує Руслан. – Але в країні така ситуація, що треба йти, тут без вибору, я вважаю. Потім дружина народила і мені дали відпустку за сімейними обставинами. Тепер бачу сина щодня по відеозв’язку, у нас Старлінк. Якби не це, син би мене не впізнавав. Раніше стабільного зв’язку не було, я міг поговорити з рідними лише зрідка і дружина дуже переживала. А їй не можна було через вагітність. Бувало, пишеш повідомлення увечері, а воно доходить тільки вранці. Дома місця собі не знаходять, бо не знають, що з тобою, та й мені погано. Особисто для мене це навіть важче, ніж потрапити під обстріл. А я багато разів потрапляв. Найгірше – це касетні боєприпаси, не знаєш, куди прилетить, шукаєш навіть найменше укриття… За що я воюю? За своїх рідних. Якщо дома хтось чекає, є до кого повернутися, то це великий стимул бути тут. З одного боку стомлений дуже, хочеться сина на руках потримати, повести дружину в ресторан. Але з іншого розумію, що мушу бути тут, щоб спинити росіян, бо якщо не спинимо ми, то що далі? Підуть вперед, а наступна область Дніпропетровська, де мій дім…
