Закарпатка у дитинстві їла сиру картоплю, а синові забажала багату невістку

Лідія Петрівна працювала вчителькою української мови та літератури у нашому селі. Вона була дуже добра. Багато її випускників вступило у престижні вузи, зхистили кандидатські та докторські. І учні її дуже любили. Та і в селі також поважали.

Але щось вона собі таке взяла в голову, що її син має одружитися із заможною дівчиною. Може, тому, що дуже голодне в неї було повоєнне дитинство. А у п’ять років стала круглою сиротою. Ми плакали, коли вона розказувала, як малим дівчам їла сиру картоплю із поля. Або ж сиру кукурудзу. Була як дике звірятко, яке боялося людей і водночас так потребувало їхньої любові…

…Вже кілька разів приводив Михайло дівчат знайомитися до матері: все не те. Дівчата мали один ґандж: одна була дочкою тракториста, інша – фельдшера, третя – взагалі без батька. Але якось сталося так, як гадалося. Познайомився Михайло в місті з Танею, дочкою прокурора. Сама вона працювала нотаріусом у місті, пише газета “Екстра Закарпаття“.

Лідія Петрівна дуже зраділа дівчині. А от батьки Тані стривожилися. Як це, у них буде зять із села, син сільської вчительки? Сміх та й годі! Але Михайло був дуже вродливим, добрим. То Таня до нього просто-таки прикипіла. А згодом завагітніла. Зі скреготом батьки дозволили Тані вийти заміж.

У селі вона, звісно, не хотіла залтшитись нізащо. Та й Михайло не часто навідувався до матері. А родичі Тані взагалі туди ні ногою. А Лідія Петрівна чи від тої самотності,чи з іншою причини стала сама не своя. Деколи йде собі по вулиці, кулаками розмахує, кричить, а потім плаче. А коли хтось намагається з нею розмовляти, вона нікого не бачить. Дивиться невидющими очима повз людину. Очі горять. Говорить щось дивне: «Ви бачили, вчора якісь чорні чоловіки приїхали в село? Цілу ніч по горах ходили». Або ж: «Чи ви чули, що наше село збираються спалити? Треба людям вночі чергувати».

Жінки намагалися її розговорити: «Та то вам, Петрівно, здалося. То ви дуже журитеся всяким. Тому й думки такі приходять». А потім стала жінка забуватися, де вона і звідки прийшла. Прийде в крамницю, дасть гроші та й каже, щоб їй хліба дали, масла, цукру. А повернутися додому не може. Каже, що вона насправді в місті живе. А сюди приїхала, бо думала тут грибів назбирати.

Якщо хтось у цей час трапляється поблизу, відводить її додому. А коли ні, то вона півдня може селом проходити, так і не знайшовши свою хату. Селяни вже просили сина та невістку якось доглянути за матір’ю. Але ті кажуть, що їм ніколи. Та й мама не лежить, нічого її не болить, слава Богу. А те, що ходить селом – то треба їй кудись ходити. Не буде весь день у хаті сидіти сама.

А одного разу прийшла вона на подвір’я нашої завклубом та й каже: «Ну, нарешті я вже вдома! А ви, – звертається до господарів, – в гості до мене прийшли? То я трохи відпочину. А ви собі там на кухні щось візьміть пообідати».

Пожаліли жінку і не стали випроваджувати з хати. Та так вона там і залишилася. Хоч продовжувала плутано говорити і гуляти селом, але нову оселю завжди знаходила. А її дім пусткою так і стоїть. Жодного разу ніхто з рідних так і не приїхав. А Лідія Петрівна вже не кричить, заспокоїлася. Навіть ожила. Вже деколи трохи і в городі порається.

Он як воно буває: всяка жива душа хоче до людей пригорнутися. І що тут скажеш? Лаяти будеш, що сама собі багатої невістки забажала, то й має те, що хотіла? Не по-людськи це якось. Всі ми помиляємося. Та й до сина колись розуміння прийде, що це не якась там чужа людина, а його мати.

Василина, Рахівський район, газета “Екстра Закарпаття”, extrazakarpattya.net

 

 

Коментування вимкнено