Багатодітна мати народила трійню. У старшої доньки вже четверо дітей

— Дітки — не капризні. Понаїдаються і сплять. Їм місяць від народження, а вже головки трохи тримають. Коника пасуть, — каже 40-річна Наталія Самаріна. 13 листопада народила здорову трійню — Гліба, Кирила й Кароліну. З чоловіком 54-річним Михайлом мають ще вісьмох дітей. Старшій Олені — 23 роки.

З Наталією зустрічаємося у Він­ницькій обласній лікарні. За день її мають виписати. Жінку на два тижні залишили лікуватися.

>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»

— Перші чотири дні почувалася непогано. Годувала дітей грудьми. Потім стала задихатися від найменшого руху, наче хтось на шию накинув петлю і душить, — розповідає породіл­ля. Затягує тугіше пояс на халаті. Під ним ще один. — З паршивим серцем і поганою згортаємостю крові відвезли в реанімацію. Серце отекло. Легені набралися жидкостю. Тромби почали забиватися. Був передінфаркт­ний стан. Це останні діти, яких родила. Врачі сказали, що ще одні роди не переживу.

Жінка завагітніла трійнею через місяць після викидня.

— Це був четвертий викидень. Останнього разу відкрилася велика кровотеча. Врачі з того світу вернули, — Наталія витирає краєм рукава очі. — А в травні на день народження Сергія сусід бовтнув: “Не знаю, чи двойня, но тройня точно”. Пошуткував. А оказалось — у воду дивився. За кілька днів на УЗІ показало три плода. Було таке состояніє, як хто кілком по голові влупив. Що з тими дітьми робити? Де третю цицьку взяти? Повернулася до стіни й запла­кала.

Чоловік думав, дурю його. Два місяці ходив сам не свій. Сам Міша має сестру-двійняшку, пише gazeta.ua.

Наталія ставить на стіл сік із печивом — привіз чоловік.

— Поздравив з днем народження. Приніс цілий кошик ромашок, — хвалиться квітами. Обнімає їх долонями. — Подарка не купив, бо всі гроші йдуть на дітей. Просить уже їхати додому. З трьома тяжко справлятися, хоча старші діти помагають — бавлять, купають, годують. Навіть найменша, 5-річна Алінка, береться годувати малих із пляшечок.

Дітей на час мого лікування хотіли забрати в дитбудинок. Донька Альона як почула таке, пригналася у Вінницю. Обіцяла врачам, що догляне їх. Має 23 роки і вже своїх четверо дітей. Тому я спокійна, коли мої з нею.

Дзвонить телефон. Наталія піднімає слухавку.

— Альонка, як там вони? Понаїдались? А то Кіріл хникає? Скоро мама буде вдома. Цілую, — говорить із донькою. Вона з родиною мешкає окремо. Сім’я Наталії живе в невеликому будинку. Раніше він слугував за літню кухню.

— У місцевої влади попросили допомогти з житлом. Соціальні служби предложили хату в селі за 25 кілометрів від Козятина. Поставили умову — ми свою продаємо, а вони ще доплатять, — додає Наталія. — Та я не хочу. Там село в полі. Снігом замете. Школа не ясно де, лікарня — теж. Чоловікові далеко на роботу добиратися.

Михайло Самарін працює на хлібзаводі. Укладає хліб. Отримує мінімальну зарплату. Керівництво виділило по тисячі гривень на кожну новонароджену дитину.

— Чоловік получає хоч малі гроші, але може виписати додому задешево хліб, булочки, сухарики. Хліб почті на сім гривень дешевше. Я раніше вісім років працювала поштаркою, — говорить Наталія. — Тримаємо курей, пару качок. Свиней годували. Перед лікарнею покололи, аби вдома мали що їсти.

З палати переходимо у їдальню. У відділенні триває тиха година.

Прокоментуй!

(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)