Ужгородська маршрутка – це пісня. Ні, не народна. А з тих, що там і крутять. Думка історика

Ужгородські маршрутки: історія друга

– Ave, imperator, бажаючі померти вітають тебе! – гречно привітався я, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

– Так, пасажири, мовчки оплачуйте проїзд і сідайте собі! – відповів водій.

Головною прикметою нульових років в Ужгороді були маршрутки. Це такий автобус, який довго хворів, потім все-таки вийшов на маршрут, але з’ясувалося, що він так і не вилікувався. Ужгородська маршрутка – це пісня. Ні, не народна. А з тих, що там і крутять. Блатняк слушно налаштовує пасажирів на філософський лад, мовляв, усе суєта.

У самій природі маршрутки було щось таке – максимально адекватне душі наших містян. Ужгородці здавна відомі тим, що довго запрягають, зате швидко їздять. Дарма що зовсім в інший бік – то вже дрібниці, на які не варто заморочуватися.

Влітку наші мікроавтобуси перетворювалися на мікрохвильові пічки. Єдина відмінність, що тебе там усередині не обертає навколо власної осі. В усьому іншому почуваєшся як курча-гриль. І виходиш з підрум’яненою скоринкою. Восени вони вже більше нагадували катафалки – їздили у них з тим самим настроєм.

– Господи, яка гидка погода – тільки лягти і померти під неї. До речі, за асоціацією, що нового ви натворили, відколи ми не бачилися?

Ужгородські бабусі більше, ніж смерті, бояться двох речей: пер- ша – втратити пенсію, друга – потрапити під протяг. Страх перед останніми набув у них якогось вже містичного характеру.

– Ой, як тут дме з вікна. Молодий чоловіче, а не могли би Ви причинити його. Що ви ніяк не вмоститеся з вашими кошиками? Що ви їх тягаєте туди-сюди по салону. Боже, як тут душно. Тут ще можна не встигнути передати дітям останній привіт. Водій, що ви собі думаєте? Що везете не людей, а дрова?

– Жінко! І як ви тепер будете їсти таким ротом?!

Якщо такі дамочки перебувають у шлюбі (а судячи з окольцьованих пальців таки перебувають), то ужгородські чоловіки б’ють усі рекорди витривалості. Муцій Сцевола перед ними ніщо. Ну поклав він руку на розпечену жаровню. Скільки там часу їй горіти! А от прожити ціле життя з таким дарунком долі! Таке може витримати тільки ужгородець.

Навіть більшість діалогів у маршрутці – це готовий шансон:

– Пробачте, ви далеко їдете?

– Не дуже.

– А на наступній не сходите?

– Ні.

– А з моєї ноги?

Або ж:

– Випустіть, мені треба тут – у поліклініку.

– Та до неї ще три зупинки.

– Як три?! Мені ж чоловік сказав, що тут.

– Так ви ж тоді сиділи, а він стояв. А тепер навпаки. Так що чекайте.

Саме цієї миті густа хвиля перегару, прокотившись через увесь салон, досягнула водія. Той аж стрепенувся:

– Це хто тут так дав?

– Це я, – розважливо мовив парубок, який щойно передав гроші за проїзд, і гордо продовжив: за себе і за свою дівчину.

Водій чекав будь-якої відповіді, але не такої. Тож він негайно вирячився на дівчину.

– М-да-а, це ти ще небагато дав.

– Та чого – все за прейскурантом.

І це правильно. Усе наше життя – суто за прейскурантом. Кому скільки на роду написано, кому який бюджет виділено. Наші маршрутки – це прообраз ладді Харона, вони готують нас до того, аби кожний гідно зустрів свою останню путь. Аби там вже усе було знайомим, звичним і впізнаваним.

На сьогодні ті старі мікроавтобуси пішли у небуття, хоча вони ще досі сняться нам у страшних снах. Ну не зовсім страшних, бо коли бачиш себе у подібному сні, то зразу відчуваєш себе помолоділим, наче скинув купу років і комплексів, наче тобі знову усе по барабану. Ти їздив в ужгородській маршрутці, тому тепер тебе вже ніщо не злякає – ні зростання цін і комунальних платежів, ні падіння гривні, ні навіть власна депресія. Маршрутки вчили жити і виживати за будь-яких умов.

Сергій ФЕДАКА, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», екслюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено