В Ужгороді щаслива родина Скубеничів виховує …13 дітей!
Доброзичливо і гостинно зустріла нас щаслива мати-героїня міста Ужгорода – Любов Василівна Скубенич, запросивши до зеленого садочку у дворі двоповерхового будинку, – теплої та затишної оселі тринадцятьох дітей.
Усміхнене обличчя матері випромінювало радість, а задоволені очі батька світилися гордістю. Ще б пак! Десятеро синів, старшому з яких, (випускнику інженерно-технічного факультету УжНУ) Богдану, виповнилося 22 роки і троє чудових білявих донечок, – неабияке досягнення.
Батько родини, Петро Іванович Скубенич, завжди мріяв мати багато синів, але після народження десятого сина, врешті-решт, піддався на умовляння дружини, яка, в свою чергу, мріяла про дівчат. У результаті, сімейство збагатилося на Ліліанку, яка успішно вже закінчила перший клас, Діанку, якій виповнилося п’ять років і найменшу чотирирічну Наталочку. Сини і донечки йдуть по стопам батька і навчаються у ЗОШ № 7 міста Ужгорода. Навчаються добре, полюбляють спорт, музику, малювання. Старші з синів, закінчили професійно-технічні ліцеї, дехто готується до вступу у ВНЗ.
У подібній сім’ї, як правило, багато радості, турбот і плутанини. Адже запам’ятати стільки імен і дат народження непросто. Петро Іванович розповів кумедну історію:
– Зупиняє мене одного разу на дорозі ДАІшник за незначне перевищення швидкості. Я, звісно, їду з усім своїм сімейством. Він і розгубився, навіть не повірив, що всі ці діти – мої. «Перерахуйте мені їхні імена послідовно, – сказав він, – тоді відпущу». Що ж, довелося перераховувати: «Богдан, Роман, Петро, Василь, Іван, Сергій, Володимир, Микола, Мирослав, Віталій, Ліліана, Діана, Наталя. Після чого поїхали собі далі без перешкод.
Отакі бувають веселі ситуації у великих родинах.
А почалося все з того, що зовсім юна Любов Василівна, 1966 р. н., яка сама походила родом із багатодітної сім’ї Хмельниччини (у родині було 10 дітей), не бажаючи миритися з жорсткими правилами тодішньої влади і воліючи продовжити відмінно вчитися і досягати успіхів, поїхала з рідного краю у лояльніше місто Ужгород, де не так прискіпливо ставилися до її поглядів і віри. В Ужгороді дівчина отримала і бажане навчання, і роботу. А крім цього, зустріла свою другу половинку, теж віросповідальника церкви ХВЄ (Християнська Віра Євангельська), хорошого чоловіка, майстра на всі руки і майбутнього батька її дітей, – Скубенича Петра Івановича, 1964 р. н., який працював на той час автомеханіком на заводі «Закарпаття-Лада». Незабаром відбулося весілля молодої пари (16 серпня 2010 року подружжя буде святкувати 24-ту річницю з дня шлюбу). Після народження первістка (маленького Богдана) новоспечена мама пішла з місця роботи, а саме з експериментального цеху-ательє, що знаходився у Будинку Побуту і тим самим завершила кар’єру швачки-модельєра, переставши створювати одяг для Київського дому моделей.
Поповнення в сім’ї зростало з кожним роком. Батько, Петро Іванович, 1995 року стає приватним підприємцем з ремонту автомобілів, а мати – взірцевою домогосподаркою, яка справно підтримує порядок і затишок в домі і надає безмежну любов своїм малятам. Діти сім’ї Скубеничів не знають дитячого садку, виховуються вдома, під надійним крилом мами. Як правило, добре вчаться, мають друзів і різноманітні хобі. Всі до єдиного сповідують віру батьків, понад усе цінують мораль, не страждають розповсюдженою сучасною хворобою під назвою: «Інтернет-телебачення», а мирно і дружно проводять вечори за корисними справами і сімейними бесідами. Кожна вечеря супроводжується молитвою. Алкоголь і куріння категорично забороняються, свідченням чого є здорові і гарні обличчя батьків. Дні народження й інші свята, зокрема, «День подяки» восени, відмічаються у родинному колі за святковим столом, а найбільше свято «Молитви над дитиною» після народження маляти, святкується у церкві ХВЄ з віршами і піснями у присутності всіх членів сім’ї, родичів, друзів, знайомих.
Уже чотири роки щаслива сім’я проживає у побудованому на власні кошти двоповерховому будинку, який складається з семи кімнат, великого залу, кухні, коридорів, душових і ванних кімнат і туалетів. Навколо дому розміщується зелений фруктовий садочок і просторий двір. Молодші дітлахи грають надворі, гойдаються на, змайстрованій люблячим батьком, гойдалці і періодично підбігають до мами, щоб її обійняти, поцілувати. Дивлячись на подібну картину, серце сповнюється ніжністю і теплом.
– А наскільки допомагає Вам держава, – питаємо, – це ж, напевно, важко одному батьку утримувати таку кількість людей і забезпечувати їх усім необхідним?
– Так, це нелегко. – Відповідає Любов Василівна, – Від держави ми отримуємо щомісячно три тисячі гривень на усіх дітей, і це лише з 2005 року. До того отримували значно менше. Також маємо пільги на проїзд, електроенергію, воду, газ, телефон. Діти мають змогу безкоштовно навчатися у ВНЗ.
– А як з помешканням? Будинок Ви побудували самостійно. Хіба не держава повинна була Вам у цьому допомогти?
– Краще не чекати ні на чию допомогу. Ми раді, що справилися з усім самі. Проте зараз хочемо писати листа до президента, щоб надали нам, якщо це можливо, ще одну квартиру. Самі бачите, сини підростають, скоро почнуть одружуватися, а для невісток і внуків місця у нас просто немає.
– Ви згадували про якість подарунки. Що Ви мали на увазі?
– Так, звісно! Декілька разів на свята Дня Матері ми отримували в подарунок то холодильник, то пральну машину. Це досить суттєві подарунки і актуальні. А ще нам виділено мером ділянки землі, – 6,5 соток на мене і 10 соток на чоловіка. Так що, Слава Богу, жити нам є з чого.
– А господарство Ви ведете самостійно чи Вам хтось допомагає?
– Все сама. Готую, прибираю. І, звичайно, діти по-черзі мені допомагають. Прибирають територію будинку, миють ввечері посуд. Все відбувається дисципліновано і дружно. А в суботу ми влаштовуємо «суботник», наводимо порядок у всьому домі і на території.
Далі Любов Василівна розповіла про те, як у 2006 році їй, одній із трьох в Закарпатті, присвоїли звання «Матері-героїні» і нагородили відповідною відзнакою. У 2008 році відбулася зустріч Матері із тодішнім президентом України Віктором Ющенком, який особисто привітав жінку і подарував сім’ї мікроавтобус на 14 місць. Незабаром його продали, – не вистачало грошей на будівництво. На даний час родина залишається без транспортного засобу.
У 2006 році багатодітна матір була нагороджена ще одним почесним званням і отримала медаль «За розвиток Ужгорода» від міського голови Сергія Миколайовича Ратушняка, який також особисто потиснув руку щасливій жінці.
На сьогодні Мама задоволена і своїм життям, і такою кількістю дітей. У неї самої теж є вподобання: вона любить малювати і писати вірші. Але головне для неї – виховання дітей. Понад усе вона мріє, щоб її чада виросли хорошими людьми, пішли вірним шляхом, отримали освіту. Щоб кожен з дітей знайшов своє місце в житті і, перш за все, служив Богу.
– Я вважаю, що діти нам даровані Богом. Це наше благословення. – Каже мама. – І ми робимо все можливе, щоб вони виросли гідними християнами і добропорядними людьми.
– А як діти розважаються? Як у Вас ідуть справи з телевізором, Інтернетом?
– І те й інше використовується суто в релігійному напрямку. Цільове використання, як то кажуть, лише все необхідне і корисне, і нічого зайвого. Музика теж, здебільшого, релігійна. Ми намагаємося дати нашим дітям лише позитивне. А по телебаченню зараз показують таке, що і дорослий не сприйме, не те, що дитина.
– Це точно. Що Ви нам можете сказати наостанок? Ваші побажання.
– Побажання таке – ще одне помешкання. А від себе, точніше, від всієї нашої родини хочемо висловити щиру подяку міському голові нашого міста – Сергію Миколайовичу Ратушняку за допомогу, сприяння, підтримку.
Тринадцятеро дітей – клопіт безсумнівний: кожного треба нагодувати, приголубити, чисто одягти, утішити та підтримати. Вислухати по-черзі всі дитячі проблеми, знайти на них рішення. А ще й підтримувати в домі дисципліну і порядок, виховувати дітей за всіма канонами християнської моралі. Любов Василівна та Петро Іванович Скубеничі з усім цим справляються відмінно, за що ними можна лише захоплюватися і ставити в приклад для наслідування. Попри всі побутові складнощі і життєві негаразди, багатодітна й гостинна родина незмінно світиться радістю, задоволенням і щастям. Уклін їм за це.
Світлана Оксіюк, РІО