На Закарпатті мешкає нащадок одного з найстаріших родів Європи

Про свій іменитий рід ужгородський підприємець Віктор Погань дізнався випадково завдяки Інтернету та програмі «Скайп».
Прізвище та фото закарпатця зацікавила угорського історика, котрий досліджував дерево знатного європейського роду Чебі Погань (чебі в Угорщині — це титул графа). На початку минулого року науковець зателефонував ужгородцеві, розпитав про його предків і припустив, що пан Віктор може бути нащадком одного з найстаріших родів Європи. Хоча зовні, за словами історика, український Погань дуже схожий на своїх відомих пращурів, приналежність до знаменитого роду треба було підтвердити документально. Вікторові Поганю надіслали копії документів, які засвідчували наявність роду Чебі Погань, та зображення його герба й дерева. Факти були настільки переконливими, що чоловік почав власне дослідження.

— Батьки розповідали, що ви належите до знатного роду?

— Я з дитинства пам’ятаю, що батько та родичі часто про це говорили, але жодних документів у них не було. Ще пригадую, коли мені було років одинадцять, ми з батьком поїхали до його дядька, котрий жив у Угорщині у величезному будинку, схожому на замок, на так званому Пагорбі троянд (Рожадомб), де мешкали найбагатші люди. Мені запам’яталося, як цей чоловік показував нам портрети предків та родинний герб. Згодом батько розповів, що цей чоловік помер, а його дружина та діти переїхали за океан.

— Ви спілкуєтеся зі своєю «новоспеченою» ріднею?

— Переважно телефоном. Зустріч відбулася тільки один раз. Мені з дружиною необхідно було поїхати до друзів у Угорщину, от я і домовився з одним із своїх нових родичів Ондрашем про зустріч у місті Сийкешфегирвар. Він мав зустріти нас на вокзалі, де трапився досить кумедний випадок. Приїхавши, я одразу хотів телефонувати Ондрашеві, щоб запитати, де він, але дружина сказала: «Чекай, дивися — Ондраш стоїть, дуже схожий на тебе!» У нас дійсно подібні риси обличчя і статура.

— Про що говорили з родичем?

— Звичайно, про рід. За бограчем Ондраш зізнався, що не всі Чебі Погань хотіли йти на контакт зі мною через дещо упереджене ставлення до українців. Однак після нашого спілкування думка, мабуть, змінилася, адже нещодавно я отримав запрошення на зустріч усіх представників Чебі Погань, яка відбудеться у серпні в угорському селищі Золочейб. На святі члени нашого роду будуть почесними гостями, тому що вже багато років поспіль селище має наш родинний герб. Між іншим, не так давно хоча б десять офіційно визнаних нащадків роду Чебі Погань мали дати згоду на подальше користування цим гербом. Селище Золочейб колись належало роду Чебі Погань, тому кожні п’ять років там збирають усіх його представників. Тож готуємося з дружиною до поїздки.

— Що з історії свого роду ви дослідили самотужки й над чим працюєте зараз?

— Я знав, що серед моїх предків були переважно військові та священики. Коли почав шукати більше інформації про свій рід, мій друг-історик розповів, що дванадцять років тому на території храму в с. Руське Поле він бачив могили з надписом «Чебі Погань». Сім’єю ми поїхали туди і переконалися в цьому. Виявилося, що там поховані мої предки. Наразі я зібрав документи про всіх моїх пращурів, окрім прапрадіда. Цю інформацію мені потрібно шукати в архівах Словаччини, бо мій прапрадід жив там. Найближчим часом збираюся цим зайнятися

— Вас офіційно визнали Чебі Погань?

— Так, нещодавно мені надіслали книгу, присвячену роду Чебі Погань (показує кольорове видання — Авт.). Кілька сторінок присвячено моїй родовій гілці. На одній з фотографій зображені мій батько з дідусем та бабусею, а поряд текст про їх приналежність до роду Чебі Погань. Обабіч світлини йдеться про те, як угорські дослідники знайшли родича в Україні. Я пишаюся цією книгою і не припиняю власне дослідження, роботи ще багато, але це дуже захопливо й цікаво.

— Навіщо це вам потрібно?

— Відверто кажучи, мені вже не дуже потрібно, але я переконаний, що воно знадобиться моїм дітям. У Європі з величезною повагою ставляться до представників знатних родів. Можна сказати, їм усюди відчинені двері. Моя старша донька незабаром переїде до Лондона на навчання і, можливо, приналежність до відомого європейського роду якимось чином сприятиме їй у житті.

— Ставлення до себе у вас змінилося після того, як ви дізналися про своє імените коріння?

— Тільки в тому, що мені захотілося займатися благодійністю. Я переконаний: чим більше в людини грошей, тим більше вона має віддавати на добрі справи. Мені нещодавно було дуже прикро чути від одної відомої в області людини: «Народжений брати — давати не вміє».

Мар’яна Улиганець, РІО