Із щоденника Сергія ФЕДАКИ… СЕРПЕНЬ
Всупереч літнім канікулам у країні щодня відбувається щось цікаве. У державний організм поволі повертається влада – як у роками недіючий водогін раптом подали живильну вологу. Це влада далеко не англійських джентльменів (звідки їм у нас взятися?!), але це реальна влада ,а не імітація, від якої вже вити хотілося. Кримську автономію де-факто ліквідовано. В.Джарти з Макіївки розставив на усіх ключових посадах своїх людей. Президент поставив вимогу перед кримською мафією повернути державі усе вкрадене. Причому судячи з тону, яким він говорив, ледь не позіхаючи, справу вже практично вирішено. Мовляв, цілий ряд високих київських чиновників вже сидить, далі ще буде, то ж робіть висновки. Ця команда не обіцяла виборцям, що бандити сидітимуть у тюрми. Вона прекрасно розуміє, що мафію не можна перемогти, її можна тільки очолити. А потім примусити її працювати на державу. Те, що зробив в Італії С.Берлу сконі, тепер відбувається і у нас. Наразі українці їздять на заробітки до Італії, але за кілька років ситуація може вирівнятися. Українці завжди скептично ставилися до букви закону, інша справа його дух.
Тому такої правової держави, як у Німеччині, ми все одно ніколи не збудуємо. Не варто і пнутися. Що для німців здорово, те для слов’ян смерть. Бо формальна демократія у поєднанні з нашою корупцією і нехлюйством – то страшна суміш. Сон розуму і совісті породжує чудовиськ. Але і тут починаються зрушення. Демократично обраний “шаленими бабками” Черновецький відсторонений від влади, всі київські справи тепер вирішує президентський намісник Попов.
Дивно, що при такій спеці у нас не спалахують вагони, як колись в Ожидові, і навіть про ординарні аварії не дуже чути. В принципі, міністра зі створення надзвичайних ситуацій вже кілька місяців як зняли, міністерство теж на ручному управлінні. Банки відновлюють кредитування індивідуальних вкладників. Запрацювали будівельні крани, задиміли заводи. Потерпає, правда, сільське господарство, щось незрозуміле з лісовим.
Натомість Закарпаття переживає справжній туристичний бум. Наближення виборів до місцевих рад якось не відчувається – не до того. Більшість людей зайнялося реальними справами, а не безкінечним переливанням із пустого в порожнє. Тому за останні місяці зразу стало видно, хто чого вартий. Вуха відпочивають від найбільших крикунів, які сховалися у тінь.
Страшний бардак лишився у гуманітарній сфері, особливо у культурі й освіті. Ці наші найбільші авгієві конюшні доведеться розгрібати не рік і не два. Культурний процес ще сяк-так перетікає із державних інституцій з їхнім хронічним недофінансуванням у комерційні заклади і громадські ініціативи, які живляться грантами і розкручують місцевих спонсорів. Поки виходить так собі, але перспектива є. Знову ж таки усе залежить від людського фактору: хто саме береться за діло.
Та й якщо перед чиновництвом від культури держава теж поставить вимогу повернути усе вкрадене, ситуація теж може переломитися принципово. Гірше з освітою. Там позитиви накопичуються не рік від року, а покоління від покоління. Страшенно повільно. Зате втрачається все буквально за рік-другий. За останні п’ять років відбулося фатальне падіння інтелектуального рівня спудеїв – спершу у середній школі, а відтак у вищій. На цьому тлі мишача штурханина навколо закриття трьох київських професійних училищ – це просто жлобство.
На їхній матеріальній базі нібито планується відкрити інститут освітніх інновацій. Це на додачу до Академії педагогічних наук, яка займається хтозна чим, і ще десятка подібних структур. Схоже, що для багатьох чиновників від освіти нинішня вступна кампанія – це такий собі дембельский акорд, після якого їх демобілізують.
Бо перемогти з ними все одно неможливо. Занедбана Україна прагне перетворитися на ефективне підприємство ,де кожний підрозділ працює у кінцевому підсумку на спільний результат. Наразі ми всім говоримо те, що вони хочуть від нас почути: Росії – про севастопольські бухти, Європі – про любов до її цінностей, Америці – про відмову від збагаченого урану.
Але при цьому лишаємося собі на умі. В кишені не дуля, але засмальцьований кулак у робочій рукавиці. Бо надія тільки на нього. Вдало розіграти геополітичну карту у попередні роки так і не вдалося. Лишається покладатися тільки на самих себе.
Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”
