Закарпаття: “Зона” навчила ужгородця Ярослава Шубу обережності

[Total: 0    Average: 0/5]

Ярослав Шуба — в’язень перехідного періоду України. Саме так можна назвати жителя Ужгорода, котрий потерпає від недосконалих законів і всюдисущої української корупції.

Ярослав Шуба, 1961 року народження, з вулиці Грушевського  обласного центру Закарпаття — представник покоління, на яке припали всі труднощі “перехідного періоду”, пов’язані з боротьбою за нову Україну. Ще у 80-х він познайомився з тернопільськими та івано-франківськими хлопцями, одержимими ідеєю незалежного існування України. На порозі Горбачовської перебудови до молодого закарпатця прийшло розуміння суті нової України без постійної присутності “старшого брата”, а теж нової Росії як рівноправної державної субстанції. Він узяв участь у загальноукраїнській очищаючій боротьбі, яка не оминула і Закарпаття. Знімали пам’ятник Леніну на Народній площі в Ужгороді, піднімали національний прапор над обласною радою, голодували, писали замість “Обласна рада” — “Обласна ЗРАДА”. Ходили кругом тогочасного “Білого дому” — п’ятиповерхового приміщення обласної влади — з тривожним хвилюючим почуттям, що беруть участь у знищенні тоталітарного ладу в Україні. Я.І.Шубу ще при СРСР підпільно прийняли в Національну гвардію, що відійшла тоді, коли створили офіційну. Але не таку досконалу. На жаль…
— Дуже “розумно” зробили прокомуністичні власті, — сумно коментує Я.Шуба. — Це досі дається взнаки. Хто міг реально підтримувати свідому національну обстановку в державі, стали ізольованими від процесу державотворення. На перших порах ми в основному збиралися на Дністрі в своїх таборах. Робили походи берегами, ставили пам’ятні знаки там, де загони ОУН-УПА воювали в складі армії Чупринки (Романа Шухевича).

НЕСПРАВЕДЛИВЕ ЗАСУДЖЕННЯ… “ЗОНА”

Вже відбулося повернення до батьківської хати, де найрідніших уже не було, пройшли перші кроки соціальної адаптації, але минуле не забувається. В 2000 році йому приписали вбивство замість самооборони після нападу на нього злочинця. Прибічники останнього виявилися багатшими. Сказали, що звільнять відразу і Ярославу Шубі, якщо принесе дві тисячі доларів. Таких грошей не було. «Значить, винний!» — мовила безжальна панна Українська Корупція. Кучмівська міліція радісно відправила свого земляка за колючий дріт.
— Хто в цьому винен? — запитую.
— Розгул корупції в Ужгороді, що знищив віру багатьох моїх земляків у національну ідею, — відповідає Ярослав. — Ужгородський райсуд у Розівці поспішно, як за Сталіна, засудив мене. Добре, що на місці не розстріляли. Тоді й таке могло статися — кучмізм. Звичайно, з приходом нової влади справедливість почали відновлювати. І відпустили мене умовно достроково. Зараз починається справа про реабілітацію з притягненням винних за сваволю до відповідальності. Але наперед не хочу нічого говорити. “Зона” навчила обережності. Та й корупція ще не знищена. Тому й з амністіями в Україні тугувато: чим більше зеків, тим більше коштів виділяють, а з них щось завжди украдеш. Найбільші надії за весь час існування незалежної України в нас були на Помаранчеву революцію, зараз вони не згасли, ми підтримуємо Президента і його команду, доб’ємося для України справжньої волі, справедливого ладу. Україна для нас понад усе. Рано чи пізно корупціонери будуть покарані. Але свою владу використовують у своїх цілях правоохоронці Ужгорода. Мені після повернення не давали прописатися в батьківській хаті, нападали, переслідували, встановили зовнішнє спостережння та прослуховування розмов. Досі не можу добитися законних прав на батьківський дім. Його просто хотіли би від мене відібрати за московськими сценаріями вісімдесятих років, коли малозабезпечених та соціально неадаптованих людей міліцейські та бандитські структури відправляли на той світ. Але я в своїй Україні доб’юся правди і покарання винних, осередок яких знаходиться в Ужгородському міському відділі внутрішніх справ, пов’язаному різними, часто родинними, зв’язками з іншими правоохоронними та державними структурами. Я лишився єдиним спадкоємцем на батьківську хату. Але в архзівах ЖРЕРу №8, паспортного столу міста, обласного архіву навіть нема жодних даних, що я, рідний син своїх батьків, був там із самого початку прописаний. Поки я був у несправедливому ув’язненні, в довір’я помираючих батьків стерлася співмешканка мого покійного брата Марія Янівна Костевко. Після мого приїзду я побачив, що з дому пропали цінні речі, дорогоцінності, грунтовно почищені немалі банківські рахунки. Мало того, в лікарні пані Марія переконала матір, що я в же помер, і добилася заповіту на дім і майно. Зацікавлена в цьому, напевно, не вона одна. Тому ця справа набула занадто затяжного характеру, що не красить порядки нової демократичної України, де лад потрібно наводити швидко.

СПОГАДИ ПРО ПОЧАТОК УВ’ЯЗНЕННЯ

Запитую його про життя в сучасних тюрмах. “Згадай, — кажу, — щоб так не мучило минуле на волі, серед доброзичливих ужгородців, — працівників правоохоронних органів нової формації.”
— Перші враження, як я вже згадував, були просто фаталістичні. Адже вивезли мене незаконно, без затвердження вироку. Сорок днів сидів у “етапці” — ізоляторі, “так званому “відстійнику” для новоприбулих, звідки відправляють далі. Всі сорок днів голодували. На грунті дистрофії захворів пневмонією. Їсти не давали нічого взагалі. Деколи, раз на три дні, шматочок землянистого хліба,  інколи замість нього гарячої води з комбікормом. Туберкульоз, що поширився від голоду, почав косити людей.
— Чому раніше тобі не вдавалося добитися правди?
— Через повну насильницьку ізоляцію. Цілих п’ять років я просидів без ухвали Закарпатського обласного суду про моє ув’язнення на руках. Прислали її тільки після Помаранчевої революції. Але ж оскаржувати можна було тільки через півроку, а пройшло цілих п’ять. Такі створили в нас закони. Той проклятий горе-суд тривав двадцять хвилин. Вирок був наперед віддрукований. Навіть конвой розгнівався: “Що вони роблять?!” При Кучмі вийти з “зони”, правий ти чи ні, без великих грошей не було можливим. Тому національно свідомі люди у “верхах” визволяли мене “за зм’якшенням вироку”. Приїжджала і Уповноважена Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова, але попри її зусилля, теж спочатку слабо йшло. Система наразі така, щоб ти нічого не міг зробити. Через це переживає значні труднощі новий Президент. У нас, приміром, начальник спецвідділу пан Борсук знарошне відмовлявся відправляти за призначенням мої папери. Не хочу, мовляв, і все тут.

“ТРИДЦЯТКА” — ВК №30

— Тут був практично всі свої втрачені роки, — говорить ужгородець. — Це у Львові. Час пройшов у екстремальній боротьбі за виживання. Хто не мав підтримки з дому — міг загинути. Претендентами в покійники були в основному сироти. Харчування налагодили тільки після Майдану… Роботи на всіх не вистачало. За неї не платили, як правило, нічого. Ходили на неї, щоб просто не зійти з розуму в замкненому просторі. Перші три роки працював у промзоні. Зароблені гроші нам відкладали на рахунок. Потім з рахунків подвійна бухгалтерія вкрала все. “Тридцятка” була поділена на локальні зони з двоповерховими бараками. В іншу локальну зону ти зайти не міг — заборонялося. ВК №30 поділили на “локальну зону робочих”, “локальну зону порушників” і “просто локалку”, де “дах” їде від “пустої відсидки”. Сходило з розуму багато. Часто привозили явно божевільних, яких невідомо хто умудрився посадити. Вони ж пояснити нічого не могли. В 2000-2003 роках була страшна голодівка. Нам взагалі не давали їсти, як належить. Померлим писали “від ліхтаря” діагнози. За щастя було, коли вловили і з’їли кота — свіжина. Дехто втратив гідність. Слабохарактерні тайкома копирсалися в наших бідних “мусорниках”, їли тоненькі лушпайки з картоплі. Їх за це “опускали”. Тодішній прогресивний начальник пан Гула дав дозвіл, щоб у “зону” запускали будь-що їстивне. Як міський депутат Львова, він на одній з сесій сказав, що зараз відчинить браму, якщо не відновлять поставки харчування. Це подіяло. Стало легше.
— “Зони” все більше відкриваються для гласності, родинність у правоохоронних органах оголошується все більше ганебною, наяву бачимо чимало страшних фактів. Чи відповідають вони дійсності?
— Мало ще показують. Доходило до крайнощів, реальність в дечому переплюнула німецький фашизм. Беззаконня  зросло до того, що була камера тортур із спеціальними пристроями. Там “відтягувалися” в садизмі, калічили й нищили людей антинаціональні міліціонери-злочинці. Наїжджав тренуватися на людях ОМОН. Убивали майже всіх, хто потрапляв у ШІЗО — штрафний ізолятор. Убивці думали, що інформація про це не виходить. Виходила! Цей жах припинила великою мірою Помаранчева революція. На щастя! Після неї в “зоні” три дні тиша стояла. Тільки прапорщики пересувалися переляканими перебіжками. ВК №30, на відміну від багатьох “зон”, не здалася. І добре. Наразі принаймні видається така пайка, що можна вижити тим, хто не має на волі родичів. Передачам, утім, чинили в кінці Ющенківської каденції перепони. Заплати, мовляв, то й дозволимо. На жаль, ще діють згубні залишки старої системи. Прокурору, наприклад, скаржитися на свого наглядача — то ще гірше собі робити. Ходити можна вже у своєму одягу, постільну білизну замовляти. Почали й “гуманітарку” завозити. Хоча попервах могли привезти вантаж жіночих ліфчиків, іншої білизни. Побільшало наркоманів в останні роки, що свідчило про деградацію України за Кучми, з-під якого ми вирвалися до світлішого періоду життя, де оголошений бій сваволі в центрі й на місцях.

* * *

Я.Шуба давно почав боротьбу за реабілітацію.
— Щасти тобі, Ярославе, хоча і втрачено роки… Що тебе буде підтримувати, чи не обізлився ти на все і вся?
— Не обізлився, не переживайте. А живить мене надія на нову Україну, правильну позицію Віктора Януковича, що сформувала нових людей для ліквідації залишків кучмізму та непевних дій розгубленого Ющенка. Як би комфортно зараз не почувалися деякі, але якщо вони бандити — то тюрми їм забезпечені. Тож наперед можуть там наводити належний комфорт. Просто вражають, після колишнього беззаконня і непевності ситуацій у будь-якому питанні державного бутя, дії конструктивниго міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова, реально почав працювати в Закарпатті і начальник обласної міліції Віктор Русин. Усі люди доброї волі вдячні їм, що приходить край бандитизму і в цивільному житті, і в сфері правоохоронній.

Василь ЗУБАЧ, м.Ужгород, KarpatNews

Comments are closed.