Ужгородець Ісрафіл Василькін у російському Сочі створюватиме школу водного поло
Наш нинішній гість Ісрафіл Василькін не потребує особливого представлення. Він був одним із тих, хто на початку 80-х минулого століття піднімав ужгородську школу водного поло і вивів її на передові позиції в Україні. Завдяки йому й нині, хай навіть і не на попередньому рівні, підтримується цей вид спорту, а Філ і досі є активним та результативним тренером і гравцем.
От і цьогоріч він привіз бронзову медаль з чемпіонату світу з ватерполо серед ветеранів, а наступного разом із ужгородською командою планує поборотися за нагороди на європейських чемпіонатах із плавання в Ялті та водного поло в Гамбурзі. І шістдесят, які зустрів зовсім недавно, не є на заваді його планам – він їх просто не відчуває. А нещодавно Ісрафіл Енверович прийняв пропозицію російських колег і цього вівторка вирушив до нового місця роботи в Сочі, де так само, як і 30 років тому в Ужгороді, створюватиме школу з водного поло. Ми ж під завісу “ужгородського періоду” запросили його на “Суботні зустрічі”
– Філе, вибачте за можливу безтактність, але як це починати новий період життя в 60?
– По-перше, свій вік я просто не відчуваю, тому і прийняв пропозицію. По-друге, справа, якою займатимуся, мені добре відома, починатиму її вже втретє. Уперше довелося піднімати водне поло в Краснодарському краї в 1973-1979 роках. Тоді, незважаючи на те, що в Туапсе цей вид спорту був популярний, він опинився на дуже низькому рівні. Роботи виявилося невпрогорт, але результат був того вартий – буквально за 3 роки ми виграли Кубок Росії, що стало свого роду сенсацією. Другий захнд пов’язаний з Ужгородом, куди приїхав наприкінці 70-х. Вважаю, наш тренерський склад попрацював продуктивно, ми чесно виконали свою роботу, про яку й досі пам’ятають. Нині третя спроба. Зізнаюся: починати в цьому віці важко, але не тому, що не відчуваю сил. Непросто враз залишити те, чим жив протягом 30 років. Однак їду з легкою душею. Напевно, тому, що моя сім’я завжди розуміла значущість моєї роботи. В нас ніколи не виникало питань: мені це слід робити чи ні, чому я так часто від’їжджаю, чому мало буваю вдома. До того ж я не покидаю остаточно Ужгород, планую навідуватися сюди кожні 3-4 місяці. Тут залишаються мої сім’я, друзі, колеги, спільні проекти. Наступного року в нас маса цікавих змагань: 2 чемпіонати Європи серед ветеранів та спартакіада, – в яких братиму участь. Тож розриву не буде.
– Розкажіть докладніше, чим займатиметеся в Сочі.
– Ще торік мені запропонували взятися за організацію приватної школи з водного поло. На державну підтримку вона зможе претендувати лише тоді, коли доведе свої життєздатність і результативність. Я знаю, як це непросто піднімати таку справу, до того ж розтягувати процес на 10-15 років немає сенсу. Тому запропонував план роботи на 3-, 5- та 10-річний періоди. На першому ми просто “ставимо дітей на ноги”. Протягом наступного працюємо на те, аби наприкінці 5-го року команда юнаків почала виступати в чемпіонаті Росії і з’явилися кандидати до збірних вищого рівня, що є показником роботи школи. А ще через 5 років ці діти мають стати кандидатами до національної збірної. Ми апробували цю схему в Ужгороді, і справді через 10 років наші вихованці були в складі національної збірної. У Сочі прийняли мій план. Але наразі я не можу сказати, на який – 5- чи 10-річний – період їду. Поки ми домовилися, що за рік підіб’ємо перші підсумки. А вже далі визначимося, чи продовжувати роботу. В усякому разі, наміри засновників дуже серйозні.
– Я чомусь думала, що ваша робота якимось чином буде пов’язана з Олімпіадою-2014.
– Багато хто так думає. Але ж Олімпіада в Сочі буде зимова. А водне поло – літній вид. Просто наразі це місто в кожного на вустах. Ось недавно наша ветеранська збірна була на чемпіонаті світу у Швеції, там усі “посунуті” на ньому. Ми з нашими сочинськими колегами вирішили зіграти на цьому і подали заявку на проведення чемпіонату-2013 у них. І її охоче сприйняли. Знаєте, Сочі – ідеальне місто для розвитку водного поло. Через близькість моря там багато дітей, які плавають, і це вже полегшує роботу. Крім того, ми домовилися, що поставимо кілька гральних полів просто на морі, аби поширювати популярність виду. Чудовим прикладом цього є Хорватія, де майже все узбережжя засіяне ватерпольними майданчиками, й жителі там масово займаються водним поло. Не в останню чергу через це країна разом із Сербією та Чорногорією нині тримає світове лідерство зі згаданого виду.
– А коли ви захопилися водним поло?
– У 10 років. Це для мене було наче кохання з першого погляду. І нині бажання тренуватися не відпадає, й досі граю. Я виріс у неблагополучному районі Баку, та це не означає, що мені там погано велося. Це лише допомогло в спортивній кар’єрі. Виживання дітей із таких районів у спорті велике. Всі досвідчені тренери знають це і набирають собі вихованців саме звідти.
– Вас теж так відібрали?
– Ні, я прийшов на басейн зі старшими друзями, котрі там уже займалися. І було навіть, що того дня ледь не потонув, – виявилося, я не так добре плавав, як думав. Однак бажання приходити сюди в мене не відпало. Наступного дня знову тренувався. Раніше була інша система: в спорт багато хто йшов, і тренеру майже не треба було бігати в пошуках тих, із ким би він займався в секції. Це нині більшу частину дітей приводять батьки.
– І це насамперед їхній вибір. Чи не так?
– Так. Вибір батьків часом буває непоганий. Проте часом. З такими дітьми набагато важче. З ними треба бути дуже акуратним, ти десь ідеш на повідку в батьків, бо вони платять гроші і через це дозволяють собі втручатися в тренувальний процес, визначати ступінь навантаження на дитину. В цьому нині проблема спорту.
– А з вами, виходить, тренер не церемонився…
– Мені поталанило. У мене був чудовий тренер Сергій Катанчян. Я вважаю його кращим з-поміж усіх, у кого доводилося тренуватися. Окрім спортивних, Сергій Іванович прищепив мені ще й моральні якості, чого мені, дитяті свого мікрорайону, бракувало. Тоді як із фізичною підготовкою проблем не було. Якось я підрахував: ми щодня на вулиці грали в майже 20 ігор! А загалом знали близько 60-ти. Таким чином, коли я прийшов у спорт, мої фізичні дані виявилися на дуже пристойному рівні.
– А коли ж училися?
– Це була моя біда. Я рано залишився без батька. Мама багато працювала, аби прогодувати 4 дітей (окрім мене, були ще брат і 2 сестри). А нашим вихованням займалася бабуся. У районі, де я жив, ніколи не обговорювалося питання вищої освіти. Тоді як паління, азартні ігри, дрібні крадіжки були для нас звичною справою. Тому бабуся робила все, аби втримати нас із братом від негативного впливу вулиці. І коли вона побачила, що я всерйоз захопився водним поло, навіть щоразу збирала мене на тренування. Таким чином спорт виявився моїм рятівним кругом. Усе, чого я досяг – завдяки йому… Та водночас, сама малограмотна, бабуся не могла контролювати моє навчання. Я ж мало ним переймався, а після 8 класу взагалі кинув школу. Ремісницьке училище мене не цікавило, бо, крім спорту, нічого не бачив. Увесь час проводив на басейні, навіть іноді там ночував – я твердо вирішив стати тренером. А для цього потрібно було … вчитися, на чому постійно наголошував Сергій Іванович. Тож таки пішов у вечірню школу. Та довчитися не довелося: в 10 класі мені виповнилося 18, і мене забрали в армію. Потрапив до професійної команди Червонопрапорної Каспійської флотилії, що грала у вищій лізі, а водночас вступив до технікуму фізичної культури. І знову недовчився – через півтора року зопалу залишив і команду, і технікум, армію дослужив у спортвзводі, а по закінченні поїхав у Туапсе.
– А чому туди?
– Мав там друзів. До речі, звідти ж родом і Гена Мордвінцев, з котрим ми відтоді у спорті разом. Я почав працювати з дітьми, а паралельно відвідував вечірню школу – мрію вивчитися на тренера не полишав. Згодом, коли кілька тамтешніх ватерполістів повернулися з армії, ми організували дорослу команду. І якщо попервах мало хто розумів необхідність професійних тренувань, на чому я наполягав, за рік, коли з’явилися перші відчутні результати, всі на це пристали. 5 літ я прожив наче на одному диханні. Як уже казав: через 3 роки ми виграли Кубок Росії, здобули бронзові медалі чемпіонату країни, 4 місце на спартакіаді. І все це – досягнення дворової команди! Згодом в Ужгороді ми зробили майже те саме. Кубок не виграли, але бронзу на чемпіонаті України та 4 місце на спартакіаді мали. І так само ми залишалися дворовою командою. Не сприймайте це за вихваляння, але лише 2-3 команди вищої ліги були для нас серйозними супротивниками, решта не становили проблеми.
– До речі, як ви потрапили в Ужгород?
– Приїхав сюди з Казані, де після Туапсе вчився в інституті фізичної культури і був капітаном інститутської команди. Якось мені зателефонував мій друг, теж бакинець Слава Трифонов і запропонував роботу в Ужгороді. До того ж тут одразу давали житло. “Скільки тобі треба часу на роздуми?” – “Ніскільки”. В інституті взяв академвідпустку й вирушив на Закарпаття. Коли приїхав сюди, одразу зрозумів: це саме те, що мені потрібно. Попереду була важка, втім цікава робота, яку зініціював Олександр Зінов’єв, тренер водного поло. Він одним із перших зрозумів, що Ужгород втрачає позиції з цього виду спорту, і вмовив переїхати сюди Славу Трифонова, котрий тоді грав у Львові в команді вищої ліги. Я запросив до роботи свого друга Гену Мордвінцева, який саме закінчував Казанський інститут. 1982 року ми переманили з Москви Віктора Бєляєва, а по закінченні Львівського інфізу приїхав ще й Богдан Минько. Так разом із досвідченим місцевим тренером Людвігом Бігуном, котрий у тяжкі часи підтримував водне поло, ми сформували команду і запрацювали на повну силу. Місто, бачачи наш ентузіазм і результативність праці, теж ішло назустріч. До 1989 року ми всі отримали квартири, а нашою дорослою командою опікувався завод “Турбогаз”, за що ми їм дуже вдячні й донині. Напевно, мало де тренери були ще й гравцями. Ми ж саме так і робили, чим подавали наочний приклад вихованцям, а з часом, коли вони підростали, грали вже разом із ними. Таким чином підтримувався зв’язок поколінь.
Не покинув я й навчання. З часом поновився у Львівському інфізі, який закінчив у 1987-му. Мені тоді було 37 років. Отаким довгим виявився мій шлях до вищої освіти. Звісно, це не приклад для наслідування, але саме так воно й було.
– Як складалася доля школи водного поло після розпаду Радянського Союзу?
– Ми ще певний час працювали, не особливо на собі відчуваючи зміни в державі. Звісно, проблеми були. До того часу розпалася доросла команда, бо нікому було її утримувати. Ми ж продовжували тренувати юнаків. Так тривало до 1996 року, коли басейн акціонували і він почав працювати сезонно. Про регулярність занять, а отже, про можливість існування школи в таких умовах уже не йшлося. Проте відмовлятися від водного поло не хотіли. 1997-го ми об’єдналися у ветеранську команду, та, не будучи офіційною структурою, протягом року грали за київський клуб. А наступного, коли до програми чемпіонату світу включили водне поло, вирішили йти під своїми прапорами, тож створили клуб “Європа Ужгород”. То був унікальний рік. Ми побували у Швеції, Австрії, Марокко. Нині наш клуб – лідер ветеранського руху не лише на Закарпатті, а й в Україні.
– Де знайшли собі застосування, коли не стало кого тренувати?
– 2001 року остаточно пішов із ДЮСШ № 1. Відтоді на вільних хлібах. Але це не означає, що я поза спортом. Я не дозволив собі ні на крок відійти від водного поло. Тривалий час був безробітний. Багато хто знав, що я в пошуках роботи, але не хочу нікого звинувачувати, напевно, не було що запропонувати. А потім пристав на пропозицію піти завгоспом на факультет фізвиховання, бо нашій команді ветеранів дозволили займатися в басейні. Ми весь цей час зберігаємо ветеранський рух не тому, що прагнемо тільки виступів. Ми живемо сподіваннями, що колись в Ужгороді таки запрацює басейн, а з ним і школа водного поло. От тоді й знадобиться наш досвід. Відновитися ще можна. Починати з нуля, повірте, дуже важко.
– Зараз у вас з’явилася реальна можливість застосувати свій досвід, плюс є напрацьована система школи…
– Саме це мене й тягне в Сочі. Те, чого бракувало останні роки, нині мені запропонували, тож не поїхати я просто не можу. А якщо тут з’явиться поле діяльності, повірте, я повернуся із задоволенням, бо іншого міста, окрім Ужгорода, для себе не бачу.
– Щиро бажаємо вам успіху там і чекаємо вас удома.
Олена МАКАРА, “Ужгород”