Закарпатка Гізела Ціпола — найчарівніша Чіо-Чіо-Сан у світі

“Я не бачу в українському шоу-бізнесі яскравих зірок” — про це і не тільки ми сьогодні розмовляємо з найкращою у світі Чіо-Чіо-Сан Гізелою Ціполою. Народна артистка СРСР і України, лауреатка Державної премії Грузії імені Паліашвілі, найчудовіша Етері, найкраща інтерпретаторка музики Шостаковича, зрештою, найчарівніша Чіо-Чіо-Сан світу…

Всі ці регалії належать одній людині – нашій землячці Гізелі Ціполі. Свого часу всесвітньо відома співачка встигла підкорити майже всі найкращі оперні сцени світу, а сьогодні вона скромно живе в будинку на околиці рідного села Гать, що на Берегівщині. Хоча, зізнається, досі не почувається тут як удома, адже понад 45 років свого життя віддала столиці.

Гізело Альбертівно, з чого почалася ваша кар’єра оперної співачки? Коли ви зрозуміли, що співати – ваша стихія?

— Народилася я в цьому селі. Один мій дід був австрійцем, інший — словаком, а мене по бабусі записали угоркою. В дитинстві, пригадую, вдома часто налаштовували радіоприймач на угорські радіохвилі, де в той час крутили оперні арії. Мене це приваблювало, більше того – я майже одразу взяла високі ноти. Коли закінчила школу, вступила спочатку в Мукачівське музпедучилище, затим – в Ужгородське музичне, брала участь в олімпіадах по співу. Там на мене й звернув увагу відомий педагог Андрій Задор. Я настільки успішно вбирала в себе музичну науку, що закінчила навчання достроково. Після чого Андрій Євгенович порадив мені знаменитого професора Тамару Веске з Харкова. На другому курсі консерваторії мене вже запросили до Москви. Була навіть пропозиція залишити педагога й переїхати до столиці Союзу назавжди, але я її не прийняла. В Москві мені довірили виконати важку партію Маженки у “Проданій нареченій”. Затим були “Євгеній Онєгін”, “Дон Жуан”, реквієм Верді.

У своїх інтерв’ю ви не раз казали, що вам “устромляли палиці в колеса”. Це була заздрість колег?

— Велике мистецтво – великі палиці. Уявіть, я молода успішна співачка, сопрано світового класу, угорка за національністю, підкорюю кращі оперні сцени Радянського Союзу. Звичайно, заздрісників вистачало. Тим паче, неабияку роль відіграла, власне, моя національність, до якої тоді ставилися доволі гостро. Тому я завжди для багатьох була кісткою в горлі. Це позначилося й на моєму покійному чоловікові – геніальному диригентові Стефанові Турчаку. Він, до речі, один з перших зумів вивести у світ українську оперу.

У вашому репертуарі 56 оперних партій. Це фантастична кількість…

— Я дуже швидко вчилася, крім того, всі свої партії, безумовно, вивчала в оригіналі. Тому мене часто  запрошували у спектаклі. Але це дуже велике навантаження: страждають, передусім, нервова система, голосові зв’язки, хребці. Тому зараз я намагаюся відпочивати, і свого часу навіть відмовилася викладати, аби зовсім не підкосити здоров’я. Хоча, якби побачила в молодому виконавцеві справжній талант, то думаю, що не втрималася б і зробила з нього оперну перлинку.

Яка ваша улюблена партія?

— Важко сказати, адже у моєму житті їх було багато. В кожен образ я втілювалася, жила ним. Запам’яталися Мімі, Чіо-Чіо-Сан, Маргарита, Аїда, Тетяна з “Євгенія Онєгіна”, Катерина з “Катерини Ізмайлової”.

Пригадайте 1976 рік, коли вас визнали кращою Чіо-Чіо-Сан світу в опері “Мадам Батерфляй”. Що допомогло завоювати цей титул?

— Тоді мене ледь випустили з Союзу до Японії. Після успішного виступу директор “Метрополітен-опери” місяць їздив за мною по всій Японії з пропозицією залишитися продовжувати оперну кар’єру в цій країні. Але я відмовилася. Якби погодилася, пропозицію, навряд чи змогла б повернутися до Радянського Союзу. Адже самі розумієте, які тоді були часи. А що допомогло завоювати титул кращої Чіо-Чіо-Сан світу та золоте кімоно? Передусім, мої майстерність, спів, інтерпретація, зрештою, ставлення до образу.

32 роки на сцені – це чимало. Чи траплялися якісь казуси під час виступів?

— Казусів було багато, але я ніколи не звертала на це великої уваги. Пригадується один комічний випадок. Якось мене запросили до Одеської опери виконати партію Тетяни з “Євгенія Онєгіна”. Сукні Тетяни в мене якраз не було, тому мені запропонували вбрання тамтешньої співачки. Але та мала дещо іншу фігуру. Одяг виявився завеликим, тому чорна оксамитова сукня на мені ледь трималася. І от під час спектаклю, коли Євгеній підходить до мене й бере за плечі, сукня злітає під ноги. Публіка спершу думала, що так воно й має бути, доки Онєгін не підбіг до мене й не почав одягати. Сміялися не лише глядачі, а й диригенти, які навіть припинили диригувати, поки я не одяглася.

Чи часто доводилося відстоювати своє бачення образу?

— На щастя, мені завжди траплялися хороші режисери, хоча, не заперечую, бувало, що я бачила виконання арії по-своєму. Наприклад, лист Тетяни Ларіної до Євгенія Онєгіна я прочитувала зовсім інакше, ніж це робили інші співачки. Я відчувала, як пишу цей лист, і публіка сприймала це на “браво”. Пригадую, по-своєму сприймала й музику Чайковського. І після одного з виступів внучка відомого композитора написала мені листа, в якому зазначила, що “вперше по-справжньому почула композитора”. Або ж був випадок, коли я виступала на конкурсі оперних співаків в німецькому місті Вісбаден. У журі після моєї інтерпретації “Катерини Ізмайлової” сказали: “Шкода, що композитора немає серед живих. Нарешті він почув би по-справжньому виконану Катерину”.

У вас, напевно, була можливість залишитися за кордоном?

— Із Стефаном Турчаком ми неодноразово отримували пропозиції залишитися за кордоном. Куди тільки нас не запрошували – і до Канади, і до Франції, й до Іспанії, і до Японії… Але ми не хотіли бути зрадниками.

В 1994-му ви пішли зі сцени. Не думали над тим, щоб повернутися в оперу?

— Щоб сповна віддаватися мистецтву, потрібно знати міру. Тим паче, стільки років самовідданої роботи на сцені, безумовно, позначаються й на здоров’ї. Тому мені не хотілося злягти з інсультом чи інфарктом. Я могла б, звичайно, перейти на інші партії, більш легкі. Але для чого? Вважаю себе співачкою першого класу, тому не хотіла понижувати свій статус.

Ви об’їздили багато країн. Що вас найбільше вразило?

— За роки роботи на сцені побувала майже на всіх континентах, крім Америки. І найбільше вразило те, що, виявляється, у нас народ більш дружний і відкритий душею. За кордоном кожен живе сам по собі. Для мене життя в такому закритому середовищі незрозуміле, тому ніколи й не приваблювало. Втім, дуже приємно вразила, наприклад, Японія. Тамтешній народ дуже вихований, люди на диво ввічливі, відтак дисципліновані. А де є дисципліна, там, безумовно, високий рівень життя.

Яку музику слухаєте на дозвіллі?

—  Естраду слухаю дуже зрідка. Інколи дивлюся по телевізору сучасні музичні шоу, як, наприклад, “Х-фактор”. Але, на жаль, мушу відзначити, що рівень співу тамтешніх виконавців дуже низький, хоча в такі шоу інвестуються надзвичайно великі гроші. Але ж можливості у сучасної молоді набагато більші, ніж були свого часу в нас. Втім, ми були більш цілеспрямовані й зацікавлені. Що ж стосується моїх уподобань, то можу інколи послухати Аллу Пугачову. Мені подобаються її тексти, її ставлення до того, чим вона займається. Подобається й музика Олександра Сєрова.

Кого із сучасних українських виконавців шоу-бізнесу визнаєте?

— Я не бачу серед українських виконавців яскравих зірок. Запам’ятовуються інколи пісні Ірини Білик і дуету Потапа й Насті Каменських. Решта настільки схожі й монотонні, що важко когось із них виділити.

Як проводите вільний час?

— В мене великий город, люблю працювати на землі, багато спілкуюся з природою. Але, чесно кажучи, мені тут доволі нудно, хочеться в Київ. Дуже непокоїть ставлення наших людей до природи. Візьмімо хоча б моє село: на новорічні свята було стільки стрілянини піротехнікою. Причому, люди навіть не розуміють, якої шкоди цими салютами вони завдають птахам, собакам. Коли я тільки переїхала у Гать, біля мого будинку поселилися четверо жайворонків. Зараз, на жаль, нема жодного. Або ж дивлюся влітку, як люди бездумно спалюють стерню, знищуючи всю живність, яка живе у ґрунті, у повітрі. Це жахливо! Коли я намагалася зробити зауваження місцевим, на мене дивилися здивованими очима, ніби я вимагаю від них чогось нереального. Це стосується й ставлення наших людей до захоронення сміття тощо. Тому, вважаю, поки в нас не з’явиться самодисципліна, не прокинеться мораль і совість, нічого на краще не зміниться.

Розмовляла Сніжана РУСИН, Новини Закарпаття, Закарпаття онлайн.БЛОГИ
Фото із сімейного архіву Гізели Ціполи