Де і як виживають жителі Закарпаття…

Відтоді почалося зовсім інше життя… «Ми були у розпачі й не знали, що маємо робити, як жити далі, — з жахом в очах пригадує Марта Михайлівна, — адже у нас тоді навчалися у вишах Ужгорода відразу двоє дітей. Платити за науку, а ще й винаймати для них помешкання не було за що. Мій двоюрідний брат із сусіднього села саме набирав бригаду будівельників для зведення котеджного містечка у Раменському районі Підмосков’я, і я вмовила його взяти й мого Василя. Уже через тиждень чоловік працював у Росії. Часи тоді були дуже непевними, часто-густо траплялися випадки, коли заробітчан просто «кидали», і сотні людей залишалися в чужому краю просто неба без грошей і документів, поповнюючи чималу армію московських безхатченків. Сама ж я подалася на сезонні роботи у Польщу. Там збирала полуницю, вишні, порічки. Зарплатня була невисокою, всього 400 «зелених» на місяць, нас погано годували, і спали ми в старій стайні просто на долівці. Працювали ж від шостої години ранку до дев’ятої вечора. За сезон я ледве заробила тисячу доларів… Натомість моєму чоловікові неабияк поталанило. Там він ближче познайомився із «новим росіянином» Максимом, якому закарпатці будували заміський котедж. Після того, як будинок було здано «під ключ», москвич запропонував Василеві, як старшому за віком та найбільш відповідальному працівникові, залишитися доглядати за новобудовою, бо там пустуючі оселі грабували бомжі та місцеві нероби. Зарплата хоча й не була високою – 700 доларів на місяць, однак харчування та дах над головою були забезпечені. Мій чоловік — непоганий майстер, добре розуміється у будівництві, оздоблювальних роботах, а ще може будь-що полагодити, за всім доглянути, він не сидів склавши руки, а доводив до ладу дачу «нового росіянина». Це дуже подобалося власнику садиби, і він запропонував, щоб Василь забрав до себе й мене, мовляв, дружина готуватиме, прибиратиме у домі, пратиме, тобто виконуватиме усю хатню роботу. Попервах я ніяк не згоджувалася їхати так далеко, бо вдома у нас великий город і у той період ще було повно худоби. Та чоловік наполіг, аби я все ж ризикнула — спродала домашнюю живність і поїхала до нього. Тепер уже розумію, що то було розумне рішення, а тоді дуже боялася, щоб не прогадати».Нині росіяни ніби поріднилися із закарпатцями. Родина Максима щотижня приїздить із білокам’яної у свій заміський маєток. Там знаходить усе у повному порядку: і їсти наварено, і прибрано, і тепло, і зустрічають та випроводжають привітно. «Нині ми удвох отримуємо 1300 доларів на місяць, а це понад 10 тисяч гривень. Хіба, скажіть, в Іршаві хтось із таких, як ми, звичайних робітників заробляє такі гроші? А крім того ми ні копійки не витрачаємо на харчування, а вдома не платимо за комунальні послуги, бо хата на замку. Звісно, що ми раді нинішньому нашому статусу».

Діти заробітчан уже давно вивчилися, працевлаштовані й живуть в обласному центрі. Доньці допомогли купити помешкання. На черзі — великий ремонт у будинку та перекриття даху, який уже став протікати. На це потрібні шалені гроші. Тож про повернення додому родина наразі навіть не мріє. «Нам дуже поталанило на добрих господарів, — зізнається пані Марта. – Роботи небагато. Вдома я гнула спину, наче рабиня Ізаура, і мені за ту працю ніхто не платив, а зараз працюю упівсили та ще й непогані гроші отримую за це. Звісно, що ми з чоловіком за всім доглядаємо, мовити б, не за страх, а за совість, хазяїн радий тому.

Василь насадив усіляких екзотичних дерев та кущів, які Максим привіз із Москви, насіяв травичку в дворі. Там тепер, як у американців або європейців, ціле літо й осінь повсюдно квітнуть дерева, квіти… Господареві ні про що не потрібно турбуватися, бо є кому і за садом доглянути, і за клумбами, і сніг узимку розчистити, і кран полагодити. За цим усім дивиться Василь, а я прибираю, мию, перу, їсти готую. На канікулах завжди ще доглядаю за двома неповнолітніми дітьми, котрі за ці роки встигли вирости і дуже до нас прив’язалися. Їм набридло їсти калачі та торти із столичних супермаркетів, тож просять, щоб я їм пекла за нашими рецептами. Хочу сказати, що закарпатська кухня москвичам дуже до вподоби. Особливо гуляш із кнедликами та тушеною капустою. Інколи буває так, що господиня забирає мене у Москву. Там у міській квартирі я також порядкую, готую, перу білизну. На Новий рік та різдвяні святки мусила-м варити та пекти все у нашому стилі, бо хазяї запрошували своїх друзів на гостину. Мені було дуже приємно, що гості залишилися задоволеними».

Через кожні три місяці закарпатці виїжджають додому, бо досі не мають дозволу на працю. Та це не дуже бентежить їх, бо таким чином часто бувають на Закарпатті, бачаться із дітьми, привозять онукам гостинці. «За ті десять днів удома, — провадить далі пані Марта, — навожу лад в оселі, провітрюю кімнати, перу білизну, роботи завжди вистачає. Коли ж повертаюся у Росію, додому на наступні десять днів їде чоловік. Він косить город, порається на подвір’ї. У Підмосков’ї ми за всі ці роки звикли. За щоденними турботами немає часу нудьгувати. Єдине, чого нам бракує – наших дітей, за них ми постійно переживаємо і молимося».

До середини 90-х років подружжя Марта та Василь одного з гірських сіл Іршавського району трудилися на підприємствах райцентру. Та невдовзі на меблевій фабриці і заводі «Ремверстат», де працювали вони, почалися скорочення, а згодом виробництва стали зовсім.

Відтоді почалося зовсім інше життя… «Ми були у розпачі й не знали, що маємо робити, як жити далі, — з жахом в очах пригадує Марта Михайлівна, — адже у нас тоді навчалися у вишах Ужгорода відразу двоє дітей. Платити за науку, а ще й винаймати для них помешкання не було за що. Мій двоюрідний брат із сусіднього села саме набирав бригаду будівельників для зведення котеджного містечка у Раменському районі Підмосков’я, і я вмовила його взяти й мого Василя. Уже через тиждень чоловік працював у Росії. Часи тоді були дуже непевними, часто-густо траплялися випадки, коли заробітчан просто «кидали», і сотні людей залишалися в чужому краю просто неба без грошей і документів, поповнюючи чималу армію московських безхатченків. Сама ж я подалася на сезонні роботи у Польщу. Там збирала полуницю, вишні, порічки. Зарплатня була невисокою, всього 400 «зелених» на місяць, нас погано годували, і спали ми в старій стайні просто на долівці. Працювали ж від шостої години ранку до дев’ятої вечора. За сезон я ледве заробила тисячу доларів… Натомість моєму чоловікові неабияк поталанило. Там він ближче познайомився із «новим росіянином» Максимом, якому закарпатці будували заміський котедж. Після того, як будинок було здано «під ключ», москвич запропонував Василеві, як старшому за віком та найбільш відповідальному працівникові, залишитися доглядати за новобудовою, бо там пустуючі оселі грабували бомжі та місцеві нероби. Зарплата хоча й не була високою – 700 доларів на місяць, однак харчування та дах над головою були забезпечені. Мій чоловік — непоганий майстер, добре розуміється у будівництві, оздоблювальних роботах, а ще може будь-що полагодити, за всім доглянути, він не сидів склавши руки, а доводив до ладу дачу «нового росіянина». Це дуже подобалося власнику садиби, і він запропонував, щоб Василь забрав до себе й мене, мовляв, дружина готуватиме, прибиратиме у домі, пратиме, тобто виконуватиме усю хатню роботу. Попервах я ніяк не згоджувалася їхати так далеко, бо вдома у нас великий город і у той період ще було повно худоби. Та чоловік наполіг, аби я все ж ризикнула — спродала домашнюю живність і поїхала до нього. Тепер уже розумію, що то було розумне рішення, а тоді дуже боялася, щоб не прогадати».

Нині росіяни ніби поріднилися із закарпатцями. Родина Максима щотижня приїздить із білокам’яної у свій заміський маєток. Там знаходить усе у повному порядку: і їсти наварено, і прибрано, і тепло, і зустрічають та випроводжають привітно. «Нині ми удвох отримуємо 1300 доларів на місяць, а це понад 10 тисяч гривень. Хіба, скажіть, в Іршаві хтось із таких, як ми, звичайних робітників заробляє такі гроші? А крім того ми ні копійки не витрачаємо на харчування, а вдома не платимо за комунальні послуги, бо хата на замку. Звісно, що ми раді нинішньому нашому статусу».

Діти заробітчан уже давно вивчилися, працевлаштовані й живуть в обласному центрі. Доньці допомогли купити помешкання. На черзі — великий ремонт у будинку та перекриття даху, який уже став протікати. На це потрібні шалені гроші. Тож про повернення додому родина наразі навіть не мріє. «Нам дуже поталанило на добрих господарів, — зізнається пані Марта. – Роботи небагато. Вдома я гнула спину, наче рабиня Ізаура, і мені за ту працю ніхто не платив, а зараз працюю упівсили та ще й непогані гроші отримую за це. Звісно, що ми з чоловіком за всім доглядаємо, мовити б, не за страх, а за совість, хазяїн радий тому.

Василь насадив усіляких екзотичних дерев та кущів, які Максим привіз із Москви, насіяв травичку в дворі. Там тепер, як у американців або європейців, ціле літо й осінь повсюдно квітнуть дерева, квіти… Господареві ні про що не потрібно турбуватися, бо є кому і за садом доглянути, і за клумбами, і сніг узимку розчистити, і кран полагодити. За цим усім дивиться Василь, а я прибираю, мию, перу, їсти готую. На канікулах завжди ще доглядаю за двома неповнолітніми дітьми, котрі за ці роки встигли вирости і дуже до нас прив’язалися. Їм набридло їсти калачі та торти із столичних супермаркетів, тож просять, щоб я їм пекла за нашими рецептами. Хочу сказати, що закарпатська кухня москвичам дуже до вподоби. Особливо гуляш із кнедликами та тушеною капустою. Інколи буває так, що господиня забирає мене у Москву. Там у міській квартирі я також порядкую, готую, перу білизну. На Новий рік та різдвяні святки мусила-м варити та пекти все у нашому стилі, бо хазяї запрошували своїх друзів на гостину. Мені було дуже приємно, що гості залишилися задоволеними».

Через кожні три місяці закарпатці виїжджають додому, бо досі не мають дозволу на працю. Та це не дуже бентежить їх, бо таким чином часто бувають на Закарпатті, бачаться із дітьми, привозять онукам гостинці. «За ті десять днів удома, — провадить далі пані Марта, — навожу лад в оселі, провітрюю кімнати, перу білизну, роботи завжди вистачає. Коли ж повертаюся у Росію, додому на наступні десять днів їде чоловік. Він косить город, порається на подвір’ї. У Підмосков’ї ми за всі ці роки звикли. За щоденними турботами немає часу нудьгувати. Єдине, чого нам бракує – наших дітей, за них ми постійно переживаємо і молимося».