Закарпаття: Феномен аграрного керівника Андрія Бігарі

Кілька миттєвостей з життя відомого закарпатського аграрія, колишнього бригадира колгоспу ім. Чапаєва, голови правління господарства ім. Леніна в Берегах (ТП „Берегвідейк”), двічі очільника Берегівської районної державної адміністрації, керівника облагропрому й теперішнього – районної ради Андрія Андрійовича Бігарі.

1. Цьому чоловікові можна щиро позаздрити. Що, мабуть, і роблять його опоненти-суперники. До того ж успішно! Адже таке життя: людині чесній і совісній, що  вміє „брати” кар’єрні висоти, заважають або ж заздрять. Тим паче, що такі життєві успіхи, як у А. А. Бігарі (на фото), даються не багатьом. Це ж тільки сказати: більшу частину своїх трудових років – керівник. Бригадирував, головою колгоспу і товариства пайовиків у Берегах був. Працюючи в цьому найбагатшому берегівському селі,  найкраще в країні земельну реформу провів. Президент двічі довіряв йому керувати прикордонним районом, в області трудився, а тепер – голова районної ради. Якщо в попередніх випадках на ті посади призначали, то в останньому – вибирали. За нинішніми мірками – це найвищий пілотаж у місцевій політиці.
Чому таланить цій людині? Відповідь проста: викликати до себе симпатії, довіру електорату, до того ж протягом багатьох років, – справа складна. Не кожному, як казали в старовину, така тяжа під силу, до снаги. А він це вміє, бо творить для громади, та й вчинки його добрі, розумні, людські, чесні, совісні, справедливі. Одним словом, вести себе так можуть тільки відповідальні люди.
А скільки ж політиків різного масштабу, вискочивши на хвилі, згодом, не витримавши випробувань владою, „обпікалися”. А ще в скількох розчаровувалися самі виборці… У ситуації з життєвою дорогою Андрія Бігарі – все з точністю до навпаки. І що не рік – ширша популярність, більший авторитет, неабияке визнання. Такий собі феномен відомого та знаного аграрія, за якого на посаду голови райради депутати наприкінці минулого року „проголосували” на оргсесії. Людина, про яку пишу, а ви читатимете, – висуванець Демократичної партії угорців України.
2. Життєпис, який має Андрій Бігарі, годі й шукати серед інших теперішніх очільників районів чи міст краю. Кожна життєва сходинка – це доля цього прекрасного чоловіка. Та й сама біографія настільки розмаїта, колоритна, цікава, неординарна, унікальна, щаслива, славна та красна, що про „новоспеченого” голову райради, його життєві коловороти та сходження хоч бери та повісті чи нариси пиши, документально-художні стрічки знімай, портрети малюй. І кожен епізод, штрих, візерунок матимуть цікавість для читача або глядача. А ще життєва хода берегівчанина нагадує мені дорогу: незвичайну, довгу, правильну, розумну, скромну, з якої один раз легко зійти, а вже вдруге опинитися в тому ж руслі – неможливо. Якщо й була вона звивистою чи хвилястою, то не курною, що втомлювала тіло й душу, а давала приємні відчуття скінченого будня – завжди і всюди. Якщо ж була покручена віражами, однак ніколи не виходила за межі дозволеного, на слизьке,  розкисло-брудне бездоріжжя – рясніла буденними клопотами, вагомими ділами, конкретними вчинками. Дорога його завжди мала правильний і, що важливо, головний напрямок, з якого не звертав ніколи. Складові цього життєвого шляху – скромність, чесність, відповідальність, совісність. Остання ж риса – чи не найголовніша в його чоловічому характері, який гартувався в колосистому полі, серед дорідних хлібів, у колі славних землеробів-трударів, а також на високих посадах, які йому довелося займати.
Із цього приводу зазначу: я дуже рідко зустрічав на своєму журналістському шляху людей, що за будь-яких обставин не втрачали почутття здорового глузду, рівноваги, розважності, не торопіли в очах як підлеглих, так і начальства під час бесіди чи незручних запитань. Перший раз на відверту розмову з численною аудиторією А. Бігарі вийшов як делегат ХХVІІ з’їзду КПРС у тридцять три роки (він був одним із наймолодших серед усіх чотирьох тисяч посланців від двох сотень регіонів – республік, країв, областей і автономій – тодішнього неозорого Союзу). У берегівському Будинку культури не тільки відповів на всі запитання, що сипалися із зали, а ще й оплески від людей заслужив. І це в часи перебудови, коли партія була в опалі, а дорогу потроху пробивали собі гласність і демократія. Пригадує, як у Кремлі заповнювали анкету делегата, де в графі „професія” він чітко написав: бригадир-хлібороб. Ніколи не соромився, що руки пахнуть хлібом, що знає не тільки смак буханця, але й справжню ціну скибочки.
Найцікавіше те, що в Москву разом із  іншими закарпатськими делегатами на чолі з тодішнім першим секретарем обкому партії Генріхом Бандровським (на жаль, нині вже покійним) поїхав у статусі бригадира колишнього колгоспу ім. Чапаєва, а повернувся вже …заступником керівника березького господарства ім. Леніна, де газдував славний „тридцятитисячник” Тіберій Антоник. Останньому йшов шістдесят третій рік, тож було очевидно, що готується кадрова заміна. А невдовзі так і сталося (колгосп ім. Леніна  перейменували в товариство пайовиків (ТП) „Берегвідейк”, і герой нашого нарису перший мав честь його очолити). Ось такий подарунок отримав від тодішнього районного керівництва, найперше його чолового Г. Й. Вереша (останній, як не прикро про це писати, нещодавно помер), який  вчасно запримітив ділові та лідерські риси-вчинки в Андрія Бігарі. До речі, в лютому минає двадцять п’ять літ із часу роботи цього форуму. Відтоді його учасники так ані разу й не зібралися за одним столом. І вже не зійдуться, адже для багатьох, на жаль, земна дорога в різні роки скінчилася…
– Але з тими, що живуть, хотілося б зустрітися та згадати старі часи, довідатися, хто де й чим нині займається, – виказує свою цікаву ідею співбесідник.
Підтримуючи задум, відповідаю: „Скликати всіх докупи нині не просто, але спробуйте… Гарна була би зустріч колишніх делегатів передостаннього партійного з’їзду в Москві”.
І таки намір голови райради вартий того, аби втілити його в життя…
Слід сказати, що на свої плечі розсудливий і поміркований Андрій Андрійович завше брав розумний тягар, тобто стільки, скільки міг “понести”. У цьому плані був прикладом для інших. Як стояв завжди на своєму, так і донині залишається відвертим, принциповим, самокритичним. Тож, кажучи образно, авторам майбутніх творів про його неспокійну й творчу вдачу-натуру не треба домислювати-вигадувати-перебільшувати, адже доля й роки, які називає своїм найпершим багатством, немов на долоні.
А це – п’ятдесят вісім літ, які щойно, на Святий вечір, відзначив у тісному товаристві однодумців і колег. Зібралися в Яношах, у селі, де почав формуватися його характер. Цього дня у тостах про що тільки не говорили – словами теплими та щирими і батьків, і родину згадували, вголос міркували, як пробивався до райрадівських (і не тільки) висот, і здоров’я та успіхів на новій посаді бажали, та ще з гідністю дивитися вперед, допомагати людям у вирішенні насущних проблем, яких селяни мають неміряно – вони просто „тонуть” у них, від безвиході спиваються тощо. А він і насправді всюди здобував авторитет, вмів прихилити до себе людське довір’я не тільки потрібними, нехай навіть найблагороднішими, жестами чи гарними словечками, а передусім добрими справами. Їх, немов щорічних кілець на дереві, щоосені більшало.
Де б і з ким, за яких обставин не працював, дві речі не тільки не забував, але й на увазі завжди мав: професійну азбуку, тобто хліборобську науку, не забував, і ділових, порядних і розумних людей ображати не давав. У принципі, за його присутності цього робити ніхто навіть не насмілився б. І дотепер тямить батьківське повчання: справжній друг не той, хто за столом підмазується й щедро патякає чи наливає, а той, що біду, яка насувається, без просьби відвертає. Пишається, що його талант і знання завжди були потрібні землякам, яких він не підводив ні за яких обставин. І не підведе – це життєве його кредо.
3. І дитинство, і юнацькі роки, і мукачівське навчання в радгосп-технікумі, і служба в армії, й агрономія чи бригадирська ноша у Яношах, й інші життєві обов’язки та дороги йому лишень славу приносили, ніколи не йшли в мінус. У щирому погляді Андрія Бігарі мовби назавжди застигло липневе сонце, навіки поселилося непідробне щастя та світла доброта. А ще він – щирий і добродушний, селянське має коріння, яке сягає у минулі століття. І батьки з хліборобського роду, і діди, і прадіди працювали на виноградниках і в полі: зірок із неба не хапали, але роботи ніякої не лякалися – земля годувала їх здавна. Пращури завжди щоденні клопоти брали на себе. Труд поважали. У пошані було сумління. Повсякчас цінували завзяття, розуміли людей. І односельці любили цю сім’ю, за порадами повсякчас зверталися. Як і тепер – голову райради знає мало не кожен берегівчанин: для багатьох він і друг, і товариш, і наставник, і порадник, і приятель, і начальник, і колега…
Гордиться-пишається, що не зрадив батьківсько-родинній традиції і не пішов „окремим” шляхом, а душею прикипів до хліборобського ремесла. Він, Андрій, син Бігарі-старшого або Ендре-бачія, беззмінного протягом багатьох років бригадира місцевого колгоспу, вивчившись, спершу агрономом став. Тут себе якнайкраще й показав. А вже потім підвищили – себто бригадиром його призначили. Благо, що тодішній голова колгоспу Іван Геревич довіряв молоді, радів і втішався, коли в господарстві з’являлися завзяті, працьовиті й тямковиті юнаки та дівчата. Нові автомашини, сучасні трактори, потужні комбайни, іншу машинерію та відповідальну  роботу доручав молоді, допомагав їй показати себе в ділі – зорати поле, засіяти лан, пройти загінку, відремонтувати зламаний агрегат, аби, як мовиться, глибше зрозуміти хліборобські нахили та клопоти кожного  трудівника. Хто проявив себе дбайливим, думаючим господарем, хто зумів побороти недбальство – того бачив у колгоспі, тому давав змогу рости фахово…
У нашому конкретному випадку як було не довірити бригаду молодому фахівцеві, коли тут був найголовніший аргумент – працелюбний і поміркований батько. Він ручався за сина, стовідсотково був упевнений, що той не осоромить і не зганьбить їхню хліборобську династію. А ще мій співбесідник найперше шанує своїх навчителів за те, що не побоялися доручити відповідальну справу „необкатаному”, „незрілому” молодикові, до дій якого придивлялися прискіпливо, вимогливо. Скільки було розмов, щоправда, на рівні пліток, мовляв, і батько в колгоспі має посаду, і син завдяки йому в начальники пнеться. Хоча про начальницькі вершини юнакові тоді навіть не мріялося, адже бригадир – це насамперед трудяга, який за все в одвіті на ввіреній йому території. До них придивлялися інші, жадібніші та кар’єристи, які в подальшому їх так і не осягнули. А він свої життєві дороги здолав, бо торував їх неквапом, ішов-прошкував до мети з розумом, ідеями. Колгоспне керівництво їх сприймало, хвалило, давало „зелену” дорогу. Пригадалося: виїхав досвідчений тракторист у поле і… погнав галопом: йому потрібні прокультивовані гектари, бо ж платять саме за них, а молодий бригадир А. Бігарі, перевіривши якість, поставив питання руба:
– Переробити! На перший раз за амортизацію техніки не каратимемо, а паливо – за рахунок „бракороба”…
На молодого керівника мало не з кулачиськами пішов гарячковитий недбалець, взявши собі в “помічниці” дружину. Остання так репетувала, що ледь не півсела до контори збіглося. Воно й зрозуміло, адже удар по сімейній кишені був відчутний. Але вердикт колгоспного голови виявився на користь бригадира, який, на його думку, зробив правильно. А ще наказав і надалі таких карати та різних  доплат позбавляти. Уже по-іншому після того випадку зиркали на Андрія Бігарі, мовляв, хоча й молоде-зелене, але розумом не обділене.
4. Господарство у тодішній Іванівці вважалося приміським. Зрозуміло, що увага до нього як із боку районної влади, так і області була пильною. У цьому, звісно,  не тільки плюси, але й мінуси. Хто їхав із Ужгорода в напрямку Берегова – неодмінно зупинявся в колгоспі ім. Чапаєва. Знаючи про високі здобутки  сільськогосподарських галузей, усі щось хотіли дізнатися, довідатися, подивитися, перейняти. Одних достатньо було кавою пригостити, а траплялися й вередливі, тобто такі, що обіду чи вечері вимагали. Спробуй із такими не випити сто грамів – завтра доповідна на столі секретаря обкому, і не нижче, – лежатиме. Тож і очолювали приміське господарство такі керівники, що норму знали в усьому. Зокрема, це – гранди колгоспно-аграрного виробництва кінця минулого століття Іван Геревич, Михайло Фенич, а вже згодом, після смерті останнього у п’ятдесятирічному віці, якого називали аграрним „атлантом свого часу”, естафету перейняв Бейло Попфолуші (а ще працював тут дуже порядний і людяний Антон Ковач). Ці керівники й зробили колгосп мільйонером, увівши його до десятки кращих у всій області. А для нинішнього голови районної ради тоді вони стали своєрідними вчителями з хліборобського ремесла. Перейняв од них, як і дисципліну тримати, і людей шанувати, і фінансам раду  вміло  давати. Ці славні колгоспні постаті, як і низка інших із когорти відомих керівних трударів Берегівщини, варті того, аби занести їх до найвеличнішої книги  – книги Пошани всього району.
„Наразі немає такої, але вірю, що, віддаючи їм данину пам’яті, вона таки з’явиться… Прийдешнім поколінням ми розкажемо про тих, хто прокладав першу борозну в полі, хто сіяв, збирав і молотив золоте зерно, хто завжди був кращим у змаганні серед тваринників і механізаторів, хто стояв на чолі берегівських колгоспів і радгоспів, у кого на грудях сяяли золоті зірки героїв соцпраці, хто мав урядові нагороди за битву на хлібодарній ниві, чиї імена знали по всій області та навіть на всеукраїнській орбіті їх шанували”, – не без гордості розповідає райрадівський керівник. А по хвилі додає:
– Я родом із села, як і берегівський мер Іштван Гайдош, мій заступник Адальберт Браун, чи голова райдержадміністрації Ігор Свищо (на знімку), батько якого свого часу також у колгоспних керівниках ходив. Ріднить нас те, що всі, як кажуть, уздріли світ у селі, зіп’ялися на ноги та виросли в ньому… Зрештою, багато шанованих людей Берегова є неміськими. Та навіть багато керівників  району останніх двох десятиріч  мають селянські корені – і Тібор Гітман, і Василь Шепа, і Бейло Чізмар, і Михайло Товт, і Володимир Трикур, і Степан Ревак. То чому б не зробити галерею тих, для кого і труд, і поле, і хліб благословенними були? Повірте, що над селянами не кепкувати треба, а вдячно та шанобливо кланятися при кожній зустрічі, тобто повагу до них проявляти. Так іще в давнину люди старі казали та священики в церковних проповідях повчали…
Ідея цікава, захоплююча; таки є потреба вознести нарешті та вшанувати справжніх хліборобів! Бо земельна реформа, розпаювання, деколективізація, інші найновітніші процеси на селі змінили колгоспну систему, а людей, що працювали на землі-годувальниці,  всіма забуто. Повірте: у більшості випадків незаслужено! А вельми шанобливе ставлення в А. Бігарі до землеробської праці, до хліба насущного з’явилося не на порожньому місці – де не трудився, там завжди мав справу з нивою, оранкою, сівбою, косовицею, урожаєм, надоями, сівозміною, овочами, фруктами, планами, планірками, сінокосами тощо. Пам’ятає тих, хто роками-десятиліттями жив у тривозі за хліб, хто  шукав нові форми організації праці, зокрема, впроваджував бригадний підряд, госпрозрахунок, коли об’єднували рільничі й тракторні підрозділи тощо. Тоді й збиралося правління та слухало тих, хто був у одвіті за урожаї зерна, овочів, фруктів, тютюну, хто опікувався тваринництвом, хто рахував колгоспні гроші тощо. І згадуються голова правління Іван Геревич, завфермою Степан Ревак, ланковий-тютюнник Емерих Мартон, головний агроном Євген Литвин, бригадири Йосип Дудаш, Андрій Бігарі-старший, головні економіст і бухгалтер Яскар Гафуров та Андрій Данієлович, зав. винпідвалом Юрій Барна, секретар колгоспного правління Калина Попович (на сьогодні цій славній жінці 95 літ!), голова “сільпо” Федір Кота, який трагічно загинув на мотоколясці в автоаварії, та інші, хто в ті часи чесно  і совісно творив достаток.
– Із ними працювалося легко, вони були авторитетними, хоча нічиїх думок не експлуатували, їхні позиції, точки зору завжди були поза конкуренцією, – тепло розповідає про старших колег із іванівського колгоспу А. Бігарі. Невдовзі, зібравшись із думками, згадує цікаві штрихи з  життя місцевих Героїв соцпраці, адже деяких знав особисто. Мало хто відає, що й на Берегівщині жили-трудилися люди, які в перші роки радянської влади на Закарпатті були удостоєні Золотих зірок і орденів Леніна, зокрема, Карло Чотарі, Гізелла Бігарі (Раконца), а також Варга з Косина та Бочкаї з Кідьовша, берегівець Бенедек та інш.  Хіба це не наша з вами історія? Якщо призабута, то в наших силах її відновити…
5. Згадується не тільки стара гвардія хліборобів, що виплекала стільки пшеничних колосків, виміряти які можна, мабуть, лишень астрономічними цифрами. Є чимало інших життєвих ситуацій, спогади про які теплять душу, радують серце, налаштовують на мажорний настрій. А як батько малого Андрія брав на обжинки, коли найдостойнішим вручали свіжовипечені короваї, коли всім селом вшановували та славили механізаторів, що в такі дні дозволяли сільській малечі залазити до кабін і натискати на педалі, крутити кермо тощо. Чи не тоді зародилася в юній душі ідея нікуди не йти з села, бути там, на передовій, де ланкові з трудівницями заспівують пісню, де широкі ниви простягнулися до самих міських окраїн, де колосковий гомін лине з легеньким вітром, де зріє і втілюється в запашні паляниці символ людського достатку та могутності – хліб!
А ще Андрій Андрійович до найменших дрібничок пам’ятає, як ненька чи бабуся вдома, у селі Балажієво, яке структурно входило до тодішніх колгоспу та сільської ради, помаже хліб білком із яйця, покладе на дерев’яній лопаті  у піч. І цікаво було дітям спостерігати, як тріскотіла іскрами сажа – для малечі то була справжня мініатюрна зоряна ніч. А мати виймала опісля  рум’яний, круглий буханець, такий запашний, аж апетит розігравався у хлоп’яти… І не тільки в нього, але і в сестри Едіти, з якою в мирі виросли та родинну дружбу донині зберегли, у сусідських перевесників, шкільних цімбориків. Такого вже не побачиш ніде, бо хліб удома мало хто випікає, та й лопату дерев’яну увидиш  хіба що в музеї чи десь у гірських селах. До речі, хліб, який людство знає тисячі й тисячі років, споконвіку вважається символом життя. Виявляють ним шану гостям, зустрічаючи та випроводжаючи. Хліб на рушнику – і в щасті, і в останній дорозі. Хліб на столі – і стіл престол, а хліба ні шматка – і стіл дошка. Це – виколисані віками мудрі прислів’я, які знають як українці, так і угорці. У багатьох народів за крадіжку хліба відтинали руки, а ще звикли казати: хай відсохне та рука, яка осмілилася викинути окраєць на смітник. Уголос розмірковуємо і згадуємо двічі Героя Соцпраці, комбайнера  Олександра Гіталова, який свого часу написав книжечку „Дума про хліб”. Цей  твір тоді обговорювали в школах, у трудових колективах, у державних установах тощо. Змалечку дітям прищеплювали любов до хліба. У дитсадках міста й району також це робили. Ще одне міркування: не було колись у кухнях наших дідів пластикових столів, інших найхимерніших дощечок для різання паляниць не мали. Та зовсім не тому хліб різали стоячи, тулили до грудей, до серця – просто була повага, возвеличена та піднесена любов до найціннішого дару землі.
– Ніхто не силує до дідівських звичаїв, та все ж… Хліб – це продукт старань людей десятків професій, – мовить Андрій Андрійович. Він знає, що каже, адже кращі роки свого життя віддав хліборобській справі. Це і його немала заслуга в тому, що свого часу Берегівщина сіяла та збирала найбільше в області зернових. Отже, її внесок у закарпатський коровай був найвагоміший. Один тільки березький колгосп ім. Леніна у той час  намолочував понад 85 тисяч центнерів збіжжя. Це – кілька ешелонів золотавого зерна! Відновити славу крайової житниці – ось завдання, яке по максимуму хотів би втілити в життя голова райради (до слова, з його ініціативи розроблено та втілюється довгострокова програма „Зерно Берегівщини”, яку підтримав увесь депутатський корпус, у складі якого депутати як від Демпартії угорців України, так і Єдиного Центру, Партії Регіонів і КМКСу та один-двоє від інших політичних сил; а всього у райраді нинішнього скликання 62 депутати).
6. І на завершення хлібної теми… Своєму маленькому внукові Вітольду,  що рівно шість місяців тому народила донька Адріана, спогади про хліб, що пекли колись удома, переповість згодом, коли той трохи підросте. Щоправда, натоді вже й сам додасть у віці – постарішає! А ще втішно розповідає про найменшу кровиночку: каже, що де б не був, куди б не їздив, із ким би не спілкувався, але малюк повсякчас увижається йому… Із його появою в хаті мовби все перемінилося – щастя побільшало в стократ (так мило, щиро, душевно й захоплено про свого нащадка розповів А. Бігарі, що й мені забаглося вийняти фотокартку з кишені, яку повсякчас ношу із собою, аби на півторарічну онучку глянути – бо не бачив її місяців зо два). До слова, у цій оселі, куди свого часу Андрій Бігарі прийшов зятем, я гостював усього раз. Він зустрів мене настільки люб’язно, з душею, що захотілося побувати тут і вдруге, і втретє. Але якось не випадало… У мене також залишився чудовий спогад про гостинну дружину Марію, яка для чоловіка свого – надійна опора у житті, права рука в буденних домашніх клопотах. До того ж її безперервний робочий стаж у Берегівській філії “Закарпатгазу” становить аж 35 років! Від дівочих років аж до сьогодні як фахівець вищого класу  успішно зводить дебет із кредитом у цій установі. А ще вона – гарна, немов писанка, чарівна та вродлива, коли усміхається, мовби сонечко небесне та яскраве втішається, виражає доброту, лагідність, скромність та чимало інших рис і насправді красивої жінки. Аби описати цей жіночий образ – мені, Їй Богу, епітетів забракне… Тішиться родина й успіхами дочки, яка нещодавно здобула науковий ступінь, захистивши кандидатську дисертацію з англійської мови в Київському національному університеті ім Т. Г. Шевченка (до речі, вінницька сваха мого співрозмовника – також кандидат філологічних наук).
А. Бігарі – неординарний чоловік, який є достойним прикладом енергійності, працелюбства, бажання зробити якнайбільше не для себе, а для громади. Отож до мого записничка й лягали рівненьким стосиком дані й факти про його життя, епізоди з колгоспних буднів, цікаві відомості з державної роботи тощо. А народився він, як уже писалося вище, 6 січня 1953 року в невеличкому угорськомовному селі Балажієво. Членом колгоспного співтовариства став юнаком – по закінченні восьми класів. Без перебільшення: хлопчаком іще пізнав смак хліборобського труда, босоногим не тільки фари на тракторах протирав чи дерев’яною лопатою орудував на току під час шкільних канікул, але й долучався до відповідальніших робіт. Словом, тут почався його шлях до поля, тут уперше усвідомив, що таке колосся, обмолоти, солома, відповідальність, радість жнив, перша борозна, обжинки, людська дружба тощо.
Як усе це йому стане в пригоді через роки-десятиліття в різних амплуа, коли він не тільки наздожене, але й переросте батька-бригадира. Останній у цьому господарстві також ледь не з часу його заснування працював, чи не найбільшої слави з-серед усіх своїх колег надбав. Не гучної та показної, а справжньої, бо тихим був і скромним, але діяльним, справи творив без метушні, завжди казав, що хто рано встає, тому й Бог дає. Крім людяності, відзначався трудовим ентузіазмом, відданістю фахові, у здійснення тодішніх колгоспних планів він робив гідний внесок. Бригада Бігарія-старшого багато літ поспіль була передовою, тут цінували труд кожного: ланкової, рядової овочівниці, тракториста, комбайнера, тобто всіх, хто орав ниву, сіяв чи садив, збирав хліб, косив сіно, доглядав за тваринами на фермах, порався на виноградниках або в підсобних цехах. Крім медалей, два ордени Слави мав (третій, що прирівняло б його до звання Героя Соцпраці, чомусь не дали, натомість як колгоспного передовика запросили на ВДНГ у Москву та нагородили автомашиною „Москвич”, яка ще й нині стоїть у сестриному гаражі та готова будь-якої миті до виїзду), бо день у день трудився – спочину не знали ані руки, ані голова: як не в полі командував, то в конторі рахував, підбивав, аналізував, занотовував.
7. Як і батько, від якого мені, тоді ще молодому журналісту районної газети, не раз довелося інтерв’ю брати, скромний, захоплений справами, прихильник усього нового, корисного, передового, допитливий голова райради нині делікатно наголосив: пиши, але без прикрас, без „симфоній поля”, без „росяних ранків”, „хліборобських мозолів” тощо. Відтак додав:
„Розумію, що так воно є насправді, тобто ранки росяні, розпогоджується після дощу, руки в хлібороба мозолисті, й без цього не вийде газетного чи книжного нарису, але читається краще, коли менше описовості…” Цей говіркий, всезнаючий і солідний чоловік, мене, як журналіста, цікавив завжди. Я повсякчас прислухався до його тверджень, думок, міркувань.Тож із приводу сказаного не хотілося йому опонувати, бо є в цьому десь і логіка, хоча портрет людини праці, людини-керівника, людини чесної та думаючої, яка гордо та сміливо крокує життям, через призму сухих цифр, дат, звітів, показників реально, глибоко та правдиво не змалювати.
– Розкажіть, Андрію Андрійовичу, про найголовнішу рису свого батька, – прошу співрозмовника.
А він, не довго думаючи, повідав, мовби резюмуючи, що й працелюбом, і людинолюбом був понад усе. За найменші непорядки його боліла душа, від розхристаності людської щеміло серце. Усьому лад любив давати. Коли, приміром, під час жнив дощило, він мало не плакав, а коли бачив розсипане з вантажівок на дорозі збіжжя, ледь віник до рук не брав, щоби докупи все підмести. А крихта хліба в нього ніколи не пропадала – у прямому та переносному значенні слова. Господар був усюди та в усьому. На жаль, ця світлої душі людина відійшла у вічність у 2002 році. Гадаємо, якби всі мали таку життєву позицію – іншими були б людські стосунки: чесними, добрими, щирими.
8. …Мене тоді щедро частували добрим домашнім вином, яке виготовляє сам газда. Має і виноградники на довколишніх узгірках, де плодоносять десятки сортів грон, бо доглянуті вміло, і в підвалах завжди повні бочки рубінового сонцесяйного напою. А ще він – один із ініціаторів проведення в Берегові винних фестивалів (цьогорічного березня відбудеться уже ХІ).  І зараз, як керівник району, він і надалі покликаний дбати про розвиток як приватного, так і промислового виноградарства та виноробства, підкладати цим хоча й призабутим, але споконвічним галузям нашого регіону своє владне плече. Берегівські вина століттями „годували” місцевий люд. І нині, коли виноградарство й виноробство переживають своє друге народження, до них слід повернутися обличчям. Настали такі часи, коли цю істину вже розуміють усі – навіть на рівні Києва. Тож опісля винних фестивалів неспроста зародився та доброї слави зажив так званий винний туристичний шлях, що бере свій початок в Ужгороді й завершується в нашому районі. Зрештою, те, що він кінчається в нас – поняття умовне. Винному шляху не повинно бути кінця-краю, а потік туристів має не міліти, а щорічно зростати – хай пролягає до кожного обійстя, де росте виноград, де в бочках зберігаються файні закарпатські хмільні напої, де живуть і трудяться чудові люди-працелюби.
Скільки ж маємо в районі славних домашніх виноробів? Крім К. Шоша, І. Урсти, Д. Параски, до яких у винарні та погреби без упину йдуть численні туристи, знамениті, відомі та просто гості з усієї України, є чимало інших майстрів цього ремесла. І живуть вони в Мужієві, Бене, Боржаві, Квасові, Гаті, Дийді та інших притисянсько-боржавських населених пунктах. Але  деякі з них скромніші за своїх розрекламованих земляків,  свою продукцію виносять до споживача хіба що в дні винних фестів. Або вдома на стіл викладуть і під час сімейної гостини. Хоча вина їхні аніскілечки не гірші. А скільки ще пустує та бур’янами заростає довколишніх пагорбів і узгірків, де можна плекати чудові виноградники, щоби виготовляти ароматні вина та продавати їх, підносячи славу нашого краю. І заробляти на цьому! Відрадно, що першу скрипку в розвитку традиційного для нашого краю ремесла також належить А. Бігарі, і його роль у відродженні виноградарства та виноробства значима. Переймається цим не тільки останнім часом – захопився такою корисною справою ще тоді, коли двічі керував районом у статусі голови райдержадміністрації, а відтак очолював управління сільського господарства та продовольства ОДА, змінивши на цьому посту також дуже цікавого та колоритного берегівця Володимира Горзова, що також до цієї висоти піднявся із самих низин. Із його та ініціативи міського голови Берегова Іштвана Гайдоша в центрі села Яноші, яке є їхньою малою батьківщиною, відкрито Будинок вина, куди на заманливий „вогник” заглядають усі, хто подорожує нашим краєм. В Україні це перша і наразі єдина винарня, де можна не тільки довідатися багато цікавого про цей божественний напій, але й скуштувати біленького-червоненького, сухого, напівсухого чи солодкуватого винця. І рекомендують його пити хоч і невеликими келихами, але аж до самісінького денця.
Що ж стосується благодатних напоїв Андрія Бігарі –  цікаво те, що він ніколи не дбав про їх кількість, бо на першому місці завжди була якість натурпродукту. Гостювали в його домашньому винпідвалі вельми солідні та авторитетні персони, зокрема, депутати з Києва та Будапешта, міністри й губернатори, віце-прем’єри й сенатори з-за океану, і всі в один голос казали, що найкраще вино  –  у нього. Так це чи ні, сказати важко мені, нехай кожен, хто хоче скуштувати і насправді вишуканого хмільного напою, спробує виготовлений власноруч головою райради. Він не тільки посилує гостей, але й розповість безліч цікавого про закарпатські вина, розкаже, як їх пити та чим закусувати. А на прощання в дорогу подарує такого трунку, якого в світі більше ніде нема: смачного, легкого, ароматного, що п‘ється, немов джерельна вода, і не п’янить, а хмелить…
9. Якби я не був місцевим, то райрадівського керівника Андрія Бігарі у вихідні неодмінно шукав би на околиці прикордонного Берегова – при в’їзді в місто є вкочена шинами до сталево-синюватого блиску вуличка. Одчахнувшись від центрального шосе, стрімко веде у бік Затишного – невеличкого приміського села. Ось тут, ліворуч, в ошатній хаті з акуратним подвір’ям, і мешкає мій славний герой, тут щодня зустрічає схід сонця один із найавторитетніших берегівчан, біографія якого за останні десятиліття тісно переплелася з долями сотень місцевих людей – як у самому райцентрі, так і в селах – малих і великих. У Яношах, де, як уже згадувалося, з’явилися перші записи в його трудовій книжці, також. Але справжня хліборобська слава знайшла його в Берегах, де після перейменування-реформування на базі колгоспу ім. Леніна почав діяти „Берегвідейк”. Саме тут із притаманними його запалом, розумом та енергією й почав завойовувати довіру людей, примножувати, а не розтринькувати неабиякі успіхи цього високорентабельного та багатогалузевого господарства.
На цій посаді й зустрів нові постанови та закони Верховної Ради, укази Президента та урядові рішення про реорганізацію колективних сільськогосподарських підприємств, прискорення земельної реформи та приватизації землі, невідкладні заходи щодо реформ у сфері сільськогосподарського виробництва. До виконання цих важливих завдань був готовий: як-не-як, за фахом – економіст (заочно закінчив УжНУ), а в душі – вічний землероб-хлібороб, який знає, що і як треба чинити, аби не обдурити та зобидити селянина, не позбавити його бажання працювати,  аби розпаювання земель пройшло чесно та згідно із законом. Саме за його безпосередньої участі в Берегах було не тільки успішно, але чи не найкраще в краї, та, зрештою, навіть у всій державі, завершено перший етап реформ – роздержавлення землі.
Одразу ж після цього було розпочато другий етап реформи – створення прошарку власників землі шляхом видачі селянам сертифікатів на право володіння земельними паями. Займався б цим і далі, але вже у 1997 році його призначили головою РДА – всієї прикордонно-низинної Берегівщини,  яка простягнулася від притисянського села Четфалва до самого Батєва, що аж під самісіньким прикордонним Чопом. Добре, немов п’ять своїх пальців, він знає рідний край, адже два рази був держателем найголовнішої берегівської гербової печатки у „білому домі”, тобто двічі керував районною державною адміністрацією. Отже, це сходження на владний олімп – за ліком для нього вже третє. Дуже великі надії покладають люди на нову владу, а він – один із районних  керівників, тож знає-відає, яку ношу взяв на плечі. А нарікати на труднощі, шукати причини, аби вийти сухим із води – не в його звичках. Хоча життя – це вічний рух, а він у ньому, як турботлива бджілка: у щоденних клопотах, не знає спочину, хоча усвідомлює, що всіх справ не переробити. Однак старається…
У робочий час пошуки пана Андрія привели б мене найперше в кабінет керівника райради, що на третьому поверсі адмінбудови по вул. Мукачівській. Або ж, якщо він у від’їзді чи “по району”, то „дістав” би його за допомогою мобільного, бо не приховує свого номера, як дехто, натомість каже, що це не є державною таємницею, тож люди нехай телефонують, якщо є потреба. Спілкування, за його словами, дає можливість почути, усвідомити, відчути, пережити проблеми, а поїздки в глибинку – чудова нагода побачити село та його мешканців не з вікна службового авта, а зблизька, тобто переговорити з людьми на вулиці, в сільраді, школі, амбулаторії, дитсадку тощо. Запитують у голови райради про все: цікавляться і соціальним розвитком села, і відновленням видачі безоплатних земельних актів, і тим, коли будуть відремонтовані дороги, і цінами на ринку, на ліки, пенсіями тощо. А вже потім, по приїзді з відрядження, бере до рук записник і розшифровує побачене, почуте, занотоване. Ось так і з’являються нові завдання на „завтрашній” день для колег по райраді та сільських голів, що опісля, по завершенні обговорень у депутатських постійних комісіях, увійдуть до порядку денного чергової сесії.
Нещодавно голова райради свій плановий робочий візит здійснив у найвіддаленіше село Рафайново, що за 35 кілометрів від райцентру. Стрічав його новообраний сільський керманич Йосип Антал. Навіть не сподівався, що побачить не сонне, утомлене та безлюдне село, з темними вікнами у будинках, з нудьгуючими людьми, а  гарне, веселе, мальовниче, що краєчком притулилося аж до сусіднього району. Але це аж ніяк не означає, що рафайнівці живуть безпроблемно. Більшість себе без села не уявляє, однак і з містом мають зв‘язок, чимало жителів проблеми вирішують саме в Берегові, тож б’ють на сполох, коли виникають труднощі.
Завітавши в місцеву дев’ятирічку, А. Бігарі довідався про низку освітянських негараздів. Так трапилося з автобусними маршрутками, які їздили у це село вряди-годи, та й асфальтована дорога була нікудишньою – у вибоїнах ледь не на кожному кроці. Сельчани у переддень виборів написали скарги у високі інстанції, з приводу чого понаїжджали сюди комісії й болюче для людей питання залагодили. А в дитсадку, який тимчасово розміщений в орендованій будівлі, що належить церковній громаді, йому стало відомо: з року в рік доля дарує молодим батькам дедалі більше діток, а місць у дошкільному навчальному закладі немає. Отож і міркує чоловий району, як бути в цій непростій ситуації, пам’ятаючи напуття виборців, що діти – майбутнє держави, і думати про щасливі обличчя малечі – найголовніший обов’язок владних мужів.
– Це – неповний перелік проблем одного окремо взятого невеличкого села, – зауважив голова райради Андрій Бігарі. – А поїхати в крупні населені пункти, приміром, навідатися у Вари, Мужієво, Косино, Дийду, Берегуйфалу, Гать, здійснити вояж до Верхніх чи Нижніх Реміт, завітати в Астей, Гут, то й питань від людей надійде більше. Тільки  встигай їх осмислювати! Знаю: якщо  громадяни приходять на зустріч із  чиновниками – їм боляче, вони хочуть, аби їх вислухали, аби порозуміли, аби допомогли…
10. Двічі екс-керівнику району, колишньому голові найбільшого в краї колгоспу в Берегах, знаному землеробу, який на межі 2000-го стояв на чолі всього агропромислового комплексу краю, та й просто совісному і чесному  берегівчанину Андрію Бігарі ніхто не каже прямо в очі, що земляки йменують його районним „батьком”. Однак для багатьох він і насправді є найпершим, незаперечним, абсолютним, визнаним і безумовним авторитетом. Розсудливий і мислячий, активний і працелюбний, ось уже понад тридцять п’ять років причетний до  хліба насущного на нашому спільному столі.  Та в його біографії є стільки добрих справ і вчинків, що інколи дивуєшся, як це встигає зробити одна людина. Декому цілого віку замало, аби впоратися з такими завданнями та конкретними справами. Яку галузь в аграрному секторі не взяти – він усюди залишив свій добрий слід. Однак землеробство для нього – це рідна стихія, виноградарство та виноробство – захоплення, з яким уже зрісся на всеньке життя, а останніми роками проявилися й інші риси його характеру – нуртує в ньому бізнесова жилка.
Обставини склалися так, що довелося очолити ТзОВ „АБО-МІКС” у Коломиї, куди на роботу доїжджав із своїми однодумцями. Але й тут, на Прикарпатті, на посаді генерального директора фірми, що була організована на базі комбінату хлібопродуктів, він проявив себе вдумливим і цілеспрямованим, грамотним і таким, що вміє робити все до ладу. Недарма свого часу А. А. Бігарі удостоєно високого звання „Заслужений працівник сільського господарства України”, його прізвище внесли до „Золотої книги” кращих людей Івано-Франківської області. Розповідаючи про товариство, де кілька років поспіль директорував, повсякчас наголошує, що фірма є учасником відомої угорської холдингової групи, а створено її з метою забезпечення тваринницької галузі регіону високоякісними концентратами та гранульованими комбікормами. Тут уведено в дію переробний завод потужністю 55 тонн за зміну.
Наголошує: виробництво даванок для худоби, птиці, іншої домашньої живності забезпечується з використанням місцевої сировини, до того ж на сучасному обладнанні. Це, а також кооперація із закордонними партнерами, дало змогу не тільки потроїти кількість видів продукції для сільськогосподарських тварин усіх вікових груп, але й  випускати її в найрізноманітнішій розфасовці. А це зручно як для великих тваринницьких комплексів, так і для індивідуальних підсобних господарств. Якість товару гарантується власною торговою маркою. А новинкою є те, що  випускають продукцію і за рецептурою клієнта. За словами вже екс-директора, це – європейський підхід до конкретної справи. А коли до цього додати, що увесь процес переробки концкормів – під контролем комп’ютерів, то стане очевидним такий факт: підприємство є одним із кращих у Центральній Європі. Тут уже в минулому ручна праця, де без лопати, відра чи віника було не обійтися, а конторські рахівниці та калькулятори стали музейними експонатами-раритетами. Відрадно, що комбікормова продукція завозиться звідти до цілої низки районів і міст сусідніх областей – Закарпатської в тому числі. Торгують кормами з „або-міксівською” маркою навіть у Берегові – склади коломийського підприємства розміщені на території хлібокомбінату.
11. Із хліба розпочали – тему ним і завершимо. Зрештою, колос і зернина, свіжоспечена буханка – це для А. Бігарі цілющий скарб життя. Це, зрештою, добробут, благополуччя, хатнє тепло, це і важкі весною чоботи на ріллі та мокро-солона в жнива сорочка, а неозоре поле – мов непрочитана книга, де всім  є що вчитися, аби докласти свої талант, уміння, хист, завзяття…
– Так було, так є і так, без найменшого сумніву, буде, – мовби завершує наш екскурс у своє насичене і багате подіями життя голова райради. – Від урожайності поля, від того, як протягом року спрацює селянин, і залежить життя окремо взятої родини, кожного села та всієї країни. Тільки сильними, роботящими, мозолястими, жилавими та міцними руками можна заробити достаток. Я сотні разів був свідком рясного поту, який щедро виступає на плечах і солоними патьоками-цівками стікає по шиї та обличчі, я бачив, як влягається курява після вантажівок, як трактористи уболівають, аби вчасно зорати, посіяти, скосити та зібрати урожай. Сільське життя – це моя стихія, це, без найменшого перебільшення, ще й недоспані ранки й нервові будні, коли доводилося вирішувати тисячі проблем – від боротьби з недбальством і неробством і до відвідин доглянутих і виплеканих роботящими людьми ланів, де й черпав, бувало, снагу, силу, терпіння, переборював втому, злість, гнів.
Володарем лану Андрій Бігарі став у двадцять років. Нині йому – п’ятдесят вісім. Від імені народу він обраний керівником району, всієї Берегівщини. Промайнуть дві зими – і зозуля накує шістдесят! Втішається, що жив чесно, ніхто нині не тицьне йому в очі, що був підлим, липкоруким, нечесним. Готовий відзвітуватися за кожен прожитий рік, місяць, день. Не завжди любив сидіти в кабінетах і читати марудні зведення, цифри, дані: за канцелярію частіше були поле та хлібний лан, зустрічі з партнерами, перемовини з діловими людьми у конференц-залах, сесії, пленуми, поїздки тощо. Цим і жив, це й стимулювало його до щоденної праці! І житиме, доки вчуватиметься запах зораного поля, аромат скошеної пшениці, смак випеченої паляниці, доки можна пофантазувати про святість хліба, помріяти про новий урожай, згадати, як у дитинстві з дітлахами мчали на околицю села з пропахлими домашньою олією окрайчиками хліба…
Селянського роду Андрій Бігарі. Славний син батьків своїх і землі берегівської, яка не тільки врожаями щедра, але й людьми талановитими багата. Він, голова райради, один із них! Ось така вона, життєва дорога цього нормального нашого сучасника. Побільше б таких землеробських талантів у наших рядах.

Михайло Папіш, міська газета “Берегово”