Андрій Любка: Смерть і ще тисяча приводів для любові

[Total: 0    Average: 0/5]

Вперше я зрозумів це у Львові років зо два, здається, тому. Потім це осяяння прийшло до мене в Амстердамі, весною року минулого. Тепер я вже не розлучаюся з ним.

У четвертій книзі своїх “Метаморфоз” Овідій (Публій Овідій Назон) пише дослівно таке: “День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:/ Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало, – / Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство” (переклад Андрія Содомори). Що саме хотів сказати нам останній великий поет ( але ж як звучить – останній великий поет!) золотої епохи Римської імперії? Тільки те, що в якусь коротку мить можна вловити невловне, наприклад, той момент, коли день плавно загортається в ковдру і стає ніччю. Овідій подобається мені, бо вмів багато помічати. А в цьому полягає якась особлива риса людей бачити цей світ по-іншому. Отож, він захоплювався невловним, він бачив його. “Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало”! Скільки тривало це відчуття? Секунду чи в мільйони разів менше? Головне, що він зміг вловити його, а значить – залишити собі назавжди.

Давайте минемо тисячу сімсот років і зупинимось на іншій постаті – Антоніо Вівальді. Його “Пори року” намагалися відчитати в найрізноманітніший спосіб: трактуючи, в тому числі, як віхи життя: дитинство, юність, зрілість, старість. Уважно перечитаймо останнє речення, зокрема перелік: дитинство, юність, зрілість, старість. Одного разу я слухав цей концерт двадцять шість годин поспіль, намагаючись зрозуміти про що ж насправді в ньому йдеться. А зрозумів тоді, у Львові, років зо два тому, вийшовши в тихе надвечір’я вулиці  й згадавши улюблені слова Овідія, вже тут цитовані. Отож, у Вівальді, у його “Порах року” немає народження й смерті, є життя, але його рамок – народження й смерті –  немає. Н-е-м-а-є. Я ладен був посивіти, коли зрозумів це.

Якщо йняти віри Вівальді, то існує замкнене коло, цикл, Гармонія. Його “Зима” повільно змінюється в “Весну”. Як день повільно переходив у ніч для Овідія. І так безкінечно, а значить – без кінця, без надриву, без смерті.

У травні 2004 року я стояв на городі родинного обійстя у Виноградові і у великій бочці палив речі свого діда. Дід помер за кілька днів до цього. В якийсь момент диму стало настільки багато, що я втратив здатність бачити. Мені здалося, що вже нічого навколо не існує. І навпаки – що все-все ще існує так, як існувало щойно тиждень тому, коли командир взводу вивів мене на плац, повідомив жахливу звістку і втомлено поплескав по плечу зі словами: “Держись, Андрюха”.

Два дні тому я писав і-мейл і, коли почав вводити адресата, мені вибило адресу давно померлого друга. Я й справді не знаю, що робити з такими адресами. Невже видаляти? А з номерами мобільних телефонів?! Я справді не знаю що з цим усім робити, я безпорадний у цьому.

Мені тільки хочеться, аби партія скрипки в allegro “Зими” Вівальді не закінчувалася ніколи, аби тільки тривала, аби звучала й надалі. Щоб з того мейлу мені час від часу приходили листи, аби з того номеру мені телефонували, аби дим і далі в’їдався в очі й нічого не було видно. Аби всі ті, хто далеко, вслухалися в цю музику і на мить торкнулися того, чого насправді вже не існує поруч з нами, а тільки всередині нас. Аби любові ставало більше.

Я вже вчинив величезну помилку, спаливши речі. Я вже не зможу видалити ані мейл-адресу, ані номер телефону. Я безпорадний. “Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало”. Всі ті, кого ми безмежно любили, існують десь поміж цими словами:

Смерть є. Смерті немає.

Десь між ними, там далеко, клубочиться наша любов, як хмара. Біла-біла хмара.

Андрій Любка, Закарпаття онлайн.БЛОГИ

Comments are closed.