Із щоденника Сергія Федаки… На цвинтарі
Забрівши якось глупої ночі на один з міських цвинтарів, я виявив там бурхливе життя – як у якомусь нічному клубі. То тут, то там виднілися компанії. Перше купка – то були фальсифікатори алкоголю, найефективніші кілери нашого суспільства. Від їхньої продукції вгиналися полиці і зовсім занюханих крамничок, і розкішних супермаркетів. Їхні витвори розливали у брудних генделиках, але не гребували ними й в елітних рестораціях. Люду гинуло від їхнього бізнесу – хай сховаються Афган з Чорнобилем. Цієї ночі вони впивалися власною хімією, стаючи усе похмурішими. В обіймах з ними бенкетували доблесні представники товариства захисту прав споживачів, санепідемстанції, численні ревізори та інші наглядачі, чиї кишені відстовбурчувалися пачками грошей. Вони намагалися щось співати, але виходило в них тільки якесь булькання.
Поруч бенкетували люди у камуфляжі, хоч і далеко не військової статури. Іншими ночами вони водили через кордон нелегалів, але ця ніч була святою для усієї нечисті. Вони були найнижчою ланкою довжелезного ланцюгу, котрий ховався кудись ген аж виднокрай. Мешканці прикордонної смуги, її найзлиденніших сіл з цілковитою відсутністю доріг, вони мали чи не найрозкішніші будинки з-поміж усіх закарпатців. Когось вони доправляли до місця призначення і здавали таким же гендлярам на тому боці. Хтось із клієнтів навіки лишався у наших лісах, заледве прикиданий листям. Навесні подібні підсніжники ставали джерелами екзотичних епідемій. Декого по кілька разів пропускали через Павшино. Усі камуфляжники мали професійно придуркуватий вираз лиця.
Хоч, можливо, так здавалося від пійла, котрим цю і всі наступні компанії забезпечили сусідні підпільні ґуральники. Навколо третьої зграї товаришів валялася купа сокир і бензопил. Це були найпалкіші друзі карпатських лісів. Вони обмивали черговий вдалий ґешефт і поминали зелені душі невинно убієнних. Усередині цього товариства панували надзвичайно високі стосунки. Вони підсовували одне одному хабарі і нацьковували правоохоронців, браталися з екологами і тут же вигризали начисто цілі гори. Не дай боже, щоб межи них потрапив порядний лісівник – проти нього негайно об’єднувалися геть усі, забувши до часу про внутрішню гризню. Це був найбільш криміналізований сектор нашої економіки, де оберталися найсерйозніші гроші. Сюди не пускали нікого стороннього. Чолов’яги недобро глипнули на мене, і я поспішив подалі від гріха.
За ними сиділи у кружку корчмарі, кожного оточувало по кілька зовсім юних, але огидно розмальованих дівчисьок. Перш ніж роздивлятися їхні обличчя, хотілося ретельно витерти їх промокальним папером. Торгівці живим крамом лічили виручку за цю ніч. Дівчатка нявчали, верещали і навіть пробували щось співати геть захмелілими голосами. Схоже, що основним своїм ремеслом вони володіли ще гірше, аніж вокалом. Втім дядьки були задоволені. Якою би огидною жінка не була, якийсь дурник завжди знайдеться. І хто наважиться першим пожбурити у нього каменя?
Наступну групу богеми не можна було сплутати ні з ким. На кожному виродженому обличчі відображався креативний спосіб життя його власника. Подібна картинка прикрасила би будь-який підручник з психопатології, та що там підручник – навіть серйозні монографії! Це були широко відомі у вузьких колах письменники. Дарма, що вони вже роками нічого не писали – ці інженери людських душ прекрасно вписувалися у заіржавілий організм нашого суспільства.
Тут же лежали фарбомази, котрі через виняткову скромність підписували свої картини не власним прізвищем, а Альбертом Ерделі. Навколо них, немов надокучливі комарі, кишіла уся навколо-художницька тусовка: перекупники, експерти, поціновувачі. Майстри сцени навіть тут лишалися найбільш притомними – давалися взнаки роки тренувань. Актор и і співаки лагідно чесали за вушком своїх антрепренерів, марно намагаючись витягти з-під них добрячий шмат сала. А далі вовтузилася така собі купа-мала. Кожен цімбора намагався відібрати пляшку від сусіда.
Все ж таки натура рейдера проявляється в усьому. А за ними було ще і ще! Але дивитися на те все було вже несила. Я малодушно чкурнув із цвинтаря. На жаль, із життя так просто не чкурнеш – доводиться жити і насолоджуватися цим усім, що вовтузиться далеко не тільки на цвинтарях.
Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”
