Солотвинська рукодільниця Марія Чербаник зберігає традиції шиття і вишивки румунських національних костюмів
З давніх давен мешканки закарпатських румуномовних сіл втілювали свій художній хист у ткацтві та вишивці, створюючи одяг та предмети інтер’єру для власних осель.
Про талант Марії Юріївни Чербаник із Солотвина дізналась від голови громадської організації «Надія» Михайла Васильовича Токаря. Він розповів про талановиту односельчанку-рукодільницю, котра докладає багато зусиль для того, аби зберегти і передати нащадкам мистецтво шиття і вишивки румунських національних костюмів.
А нещодавно трапилася нагода познайомитись із Марією Юріївною ближче, розпитати про її життя і улюблену справу.
Та, передусім, моя співрозмовниця залюбки показує свої рукотвори: квітчасті вишиті скатертини, нарядні хустки… Барвисті орнаменти, візерунчасті макраме, зі смаком підібрана кольорова гама тішать око, акуратні, точні. А найбільшою гордістю майстрині є власноруч пошита і вишита довга румунська національна сорочка з домотканого полотна з безрукавкою. Вже почала пані Марія і кожух до неї шити.
Як каже моя співрозмовниця, потяг до творчості з’явився в неї ще змалку:
– Мама була доброю ткалею, у нас був навіть ткацький станок. І я завжди любила їй допомагати. Ткали тоді з натурального матеріалу – чистих бавовняних ниток. Від неї я перейняла любов до рукомесництва. А вже потім зверталася за порадами до досвідченої солотвинської вишивальниці Євдокії Хорват.
Не покидає Марія свого захоплення і після того, як почала працювати фельдшером у Солотвинській дільничній лікарні. А згодом, щоби мати більше вільного часу на рукоділля, переходить на роботу до солерудника – спочатку сигналісткою, відтак – у підземний склад вибухівки. Здавалось би, робота зовсім не жіноча, котра вимагала неабиякої стійкості і сили характеру. Адже доступу до складу без спеціальної перепустки не мав навіть директор солекопальні. Але для Марії Юріївни цей варіант був підходящим, бо зайнята фактично була лише кілька годин, поки видавала шахтарям вибухівку або робила інвентаризацію. Решту часу могла приділити улюбленому заняттю. Тож чимало гарних речей з’явились на світ з її вправних рук саме під землею. Зате така праця дозволила майстрині вийти на пенсію на десять років раніше, ніж зазвичай. А тоді вже могла сповна присвятити себе ремеслу шиття та вишивки.
– Вишиваю, в першу чергу, для себе, бо отримую від цього процесу насолоду й задоволення. Я й друзям часто кажу що, мовляв, мені не потрібні пігулки, найкращі ліки – це вишивка. Не відмовляю і знайомим, беру замовлення. Скатертини роблю ексклюзивні, в єдиному варіанті. Звичайно, тільки на те, щоб нанести малюнок на тканину, можуть піти чотири дні. Але результат того вартий. Односельці кажуть, що мені не можна продавати свої роботи, а тримати так, аби всі могли їх бачити, бо випромінюють позитивну енергетику. Я й справді у роботу часточку душі вкладаю, – зізнається жартома Марія Чербаник.
Cаме Марія Юріївна свого часу «одягла» в національні сорочки учасниць хору Солотвинської православної церкви.
– У нас з’явилася така ідея – виступати саме у національному одязі, причому аби в усіх сорочки були однакового крою, – згадує рукодільниця. – Спочатку зшила взірець. Шила довго, кілька місяців, коли був час. Багато треба було шити руками, не лише машинкою. А потім вишивати пасма на манжетах, „фодрах” і навколо вирізу горловини. Перша модель усім сподобалась, тож довелось шити таке саме вбрання для 22 хористок.
– Ці сорочки зручні, вільного крою, і личать як тендітним, так і повнуватим жінкам. А головне – не мнуться, – розповідає пані Марія. – Нещодавно у Солотвино приїжджав хор з Румунії, то їм наші сорочки дуже сподобались.
Солотвинські хористки теж іноді навідуються у села на протилежному березі Тиси, беруть участь у проекті Програми прикордонного співробітництва ЄІСП Угорщина-Словаччина-Румунія-Україна, метою якого якраз і є збереження та відновлення давніх ремесел.
– На жаль, предковічні етнічні традиції зараз забуваються. Я би охоче навчала і молоде покоління ремеслу вишивки, якщо би були бажаючі, – каже Марія Чербаник. – Адже мистецтво рукоділля – це спадщина, яка, як танець, як пісня – мусить передаватись наступним поколінням. Бо це автентичне – особливе для кожного народу.
І Марія Юріївна передала своє захоплення і двом донькам, котрі вже багато років живуть з сім’ями у Канаді. З радістю в серці говорить Марія Юріївна про онучат – Маріору, Стефанію, Кевіна…
Та окрім того, що вишиває, Марія Юріївна нікому з односельців не відмовляє у медичній допомозі: робить ін’єкції, ставить крапельниці. В її характері зійшлись не тільки наполегливість та цілеспрямованість, а й людяність, милосердя та душевна щедрість. Спілкуючись із солотвинською майстринею, вкотре переконуєшся, що лише людина, багата душею, може творити по-справжньому красиве.
Наталія Маджара
