Ткацьке мистецтво – у спадок наступному поколінню

[Total: 0    Average: 0/5]

000Ткаля Марія Цап займається ткацькою справою понад 30 років

Для сучасної людини вже звичним стало оформлення домашнього інтер’єру в найкращих традиціях новітнього модерного стилю. Елементи побуту ручної роботи, звісно, цінуються, але стали рідкістю у домівках мешканців не те що міста, домотканих килимів майже не віднайти і у жителів сільської місцевості. Та хоч ткацтво і не таке поширене, як колись, але є ще поодинокі майстрині цієї справи, які й досі не розлучаються зі звичним інструментом такої роботи – дерев’яними кроснами. З-під умілих пальців хранительок давніх традицій і сьогодні виходять яскраві різнобарвні килими, які стають не просто предметом вжитку, а оригінальною прикрасою у будь-якій оселі. Лопухівська ткаля Марія Цап займається ткацькою справою ось уже 30 років:

– У нашій родині всі жінки ткали, цьому ремеслу мене навчила мама. Щороку, тільки випадає сніг і городньо-польові роботи вже закінчилися, я дістаю свої дубові кросна, які мені виготовив чоловік, і беруся до праці. Оскільки цей інструмент чекає свого застосування весь рік, то дуже важливо знайти відповідне місце для їх зберігання. Традиційно після роботи більшість жінок збирали кросна та складали їх під стріхою до наступної зими, але так їх можуть пошкодити дощі та вітри. Тому я свої зберігаю на горищі.

00

Виносити з хати ткацький інструмент після роботи необхідно, бо він займає практично всю кімнату, та й процес налаштування довгий, адже кросна складаються з багатьох деталей. Але для того, щоб задіяти їх у роботу, каже майстриня, необхідно спочатку підготувати ґрунт, з якого потім виготовляють яскравий килимок – верету:

– Протягом року я підшукую вдома старий одяг, який вже вийшов з ужитку, нарізаю його смужками і намотую на палицю. Це називається -маханки. Потім мені насновують різнокольорову основу, її навиваю на воротило (частина ткацького верстата у вигляді валика – авт.), набираю цю основу у нити та складаю у бердо. Це ще одна деталь верстата у вигляді пласкої дощечки з кількома десятками вертикальних щілин. У кожному стовпчику, що розділяє щілини, зроблено від одного до трьох отворів, і це дозволяє створити візерунок, працюючи з нитками різних кольорів. І, партка за парткою, починаю ткати.

Спостерігаючи за жвавими рухами Марії Миколаївни, здається, що заняття це зовсім не складне, але для того, щоб виткати різнокольоровий килимок, потрібно докласти чимало зусиль. Треба запастися терпінням та витримкою, бо це робота не на дві-три години, а на весь день. У свої 64 роки пані Марія за тиждень може виткати 40 метрів верет. І на втому не скаржиться:

000

– Звикла вже, ткацтво завжди було традиційним зимовим жіночим заняттям у моїй родині. Хоч зараз воно вже і не є ремеслом, оскільки свої роботи я не продаю, але нащадкам хочеться залишити щось у спадок. Маю четверо дітей, шістнадцять онуків, п’ятеро правнуків, і кожному треба подарувати верітку. Та й я сама звикла, щоб у хаті підлога була застелена килимами моєї роботи, а не купленими. Вчу ткати доньок, але чи будуть вони цим займатися – то вже як вийде, бо вони працюють і не мають часу всю зиму сидіти за ткацьким верстатом.

Марія Миколаївна розгортає чималий сувій вже готових килимів, кімната одразу веселішає від вигадливого різнобарв’я візерунків, переносячи у минулі часи, коли кожна дівчина на виданні повинна була мати у скрині з власним посагом яскраву верітку. І нехай зараз ткацтво – вже не джерело заробітку, а тільки захоплення, радує те, що є люди, які ще пам’ятають всі його тонкощі і передають цей безцінний досвід наступному поколінню, щоб не зникло давнє ремесло з обріїв пам’яті українського народу.

Олена ПАВЛЮК, nedilya.net

Comments are closed.