ЖУРНАЛІСТСЬКИЙ ТВІР – ЦЕ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
“Непорядним” закарпатським колегам-мас-медійникам адресується…
Вступаючи у далеких вже дев’яностих роках на факультет журналістики, я щиро раділа, що в майбутньому поповню ряди представників благородної і впливової професії. Цей фах обрала невипадково. Недарма ж засоби масової інформації називають ще четвертою владою. Не погодитися з цим важко, адже нерідко саме завдяки вчасному втручанню журналістів вирішувалися навіть найбільш заплутані ситуації, вдавалося запобігти різним неприємностям. Та все частіше, і це особливо болить, нашого брата масмедійника називають зневажливим словом «журналюга».
Можливо, багато хто зі мною не погодиться, але вважаю, що причина такої, скажу економічним терміном, «девальвації» журналістики криється у непрофесійності кадрів. Значна частина кореспондентів сучасних друкованих періодичних видань чи телерадіокомпаній, що гучно іменує себе журналістами, насправді і близько не стояла біля цього фаху, маючи за плечима у кращому випадку якусь вищу гуманітарну освіту, у гіршому – технічну. А хіба допустили б працювати у медицину чи у заклади освіти людину з інженерним дипломом? Питання риторичне.
Пригадується, який скандал розгорівся у зв’язку з оприлюдненням фактів щодо відсутності медичної освіти у сумнозвісного доктора-Пі. Останнім часом ми намагаємося рівнятися на західну модель роботи мас-медіа, де власкорам не потрібно закінчувати спеціальних вишів. Але ж вони і не прагнуть називатися журналістами та виконують у редакціях виключно чорнову роботу. Ось у чому різниця.
Мову про непрофесійність журналістики почала невипадково. Річ у тім, що в гонитві за сенсацією, окремі так би мовити «колеги по цеху» дозволяють собі зухвало, вибачте за грубість, передирати не лише інформацію, а й авторський твір. Звісно, при цьому ніхто навіть не збирається питати дозволу на публікування тієї чи іншої статті ані в керівництва видання, ані в самого автора. Колектив редакції газети «Відомості міліції» не раз змушений був, як кажуть, «розсьорбувати» кашу, заварену деякими непорядними масмедійниками. Бувало, що у вкраденому зі шпальт нашого видання матеріалі «професіонали» з інших ЗМІ повністю змінювали заголовок або виривали факти з контексту, що впливало на зміст твору, спричиняючи таким чином появу різних домислів або викривлень інформації. А далі герої публікацій чи представники структур, чиї інтереси були зачеплені, шукали для з’ясування правди першоджерело. Особливо «грішать» крадіжками і перекручуванням інформації Інтернет-видання. Більшість з них не зареєстрована у нашій державі, отож добре знає, що за публікування будь-якого пасквілю чи бездарної нісенітниці жодної відповідальності не понесе.
Часом доходить навіть до курйозних ситуацій. Так, Інтернет-видання http://www.uzhgorod.net.ua поцупило абзац з матеріалу, що вийшов у «ВМ» під заголовком «На панель привело скрутне матеріальне становище», де як приклад наводиться ситуація, котра свого часу мала місце в Ужгороді, тут жодним словом не сказано, коли саме трапився цей випадок. А Інтернет-видання подало цю інформацію як свіжу сенсаційну новину, що сталася у день її виходу. На жаль, таких прикладів можна навести чимало.
У зв’зку з цим хочу вкотре нагадати представникам засобів масової інформації, а також представникам інтернетних видань, що Закон України «Про авторське право» передбачає відповідальність за таку протиправну діяльність.
Зокрема, у ст. 11 цього документа «Виникнення і здійснення авторського права» є підпункт «Презумпція авторства», де мовиться: «Первинним суб’єктом, якому належить авторське право, є автор твору». Далі ст.14 «Особисті немайнові права автора» надає право автору «вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора».
А ст.15 «Майнові права автора» гласить, що автор має «виключне право на дозвіл або заборону використання його твору іншими особами».
Отож, шановні колеги, перш ніж «позичити» авторський матеріал, раджу поцікавитися з цього приводу думкою самого автора і не за шкодить заручитися, перш за все, його згодою.
Ольга СТЕФАНЕЦЬ, «Відомості міліції»