Вік волі не бачити

Декілька фактів із життя Ужгородської установи виконання покарань №9

 

У 1997 році в Україні відмінили смертну кару. Всіх засуджених до страти перестали розстрілювати. У 1999 році Конституційний суд визнав, що смертна кара суперечить Конституції України, чим остаточно закрив шлях до її відновлення. У зв’язку з цим у 2001 році Верховна Рада внесла зміни до Кримінального кодексу, якими вилучила поняття «смертна кара» зі списку кримінальних покарань. Відтоді найсуворішою мірою покарання стало довічне ув’язнення. До нього засуджують лише за однією статтею: «умисне вбивство». Спеціальних тюрем для довічників у незалежній Україні ще не побудували. Отже тримають їх у тих установах, де є умови, що відповідають вимогам утримання довічників

Із вироком не згодні…

За кілька хвилин розмови важко скласти уявлення про цих людей, принаймні зовні вони не справляють якогось негативного враження. Найцікавіше, що жоден із дорослих ув’язнених (із тих, з якими вдалося поспілкуватися) не зізнався у скоєному. Кожен, за їхніми словами, потрапив до тюремної камери або через чиюсь помилку, або через заздрість недругів, або ж через несумлінне виконання обов’язків міліції, прокуратури та суддів. І тільки неповнолітні хлопці безпосередньо розповідали, як скоїли крадіжку, як один зарізав друга, а інший убив бабусю. І все уже в іншому для них світі – за ґратами…

Із надією на помилування

Йому дали довічне. Уже 13 років Ігор (ім’я змінене) відсидів. За його словами – ні за що. Зараз йому 40. Що попереду? Він неохоче про це говорить. До прийняття нового Кримінального Кодексу право просити про можливість помилування чоловік отримав би лише років через сім. Зараз ситуація змінилася: він уже може писати листа Президенту. Каже, що так і зробить. Дуже розраховує на позитивну відповідь Глави держави, хоча і добре розуміє, що навряд чи стане першим у цьому питанні (випадків помилування президентом довічників в Україні ще не було).

У Криму на Ігоря чекає дружина, троє дітей, на Івано-Франківщині – батьки-пенсіонери. Молодшому сину виповнилося 13. Старша донька недавно народила дитину. Тепер він уже дідусь. Каже, що з родиною підтримує чудові стосунки. На питання, куди повернеться, якщо його помилують, однозначно відповів – на Франківщину, мовляв, у Росії йому нема що робити. Сім’ю переконає також переїхати.

Ігор багато читає. Та врятували його не письменники і не психологи. «Тільки слово Боже дає натхнення жити», – такий зробив висновок за час перебування у тюрмі. І зараз його мрія – не вийти із в’язниці, пожити у монастирі.

Останні чотири роки Ігор вишиває бісером. Техніка складна, і для людини, яка зовсім не розбирається у цьому, його роботи – справжній витвір мистецтва. Важко уявити, але на зворотній стороні вишивок нема жодного вузлика! Це показник високого класу. За роботу береться охоче, були б тільки необхідні матеріали.

І в будні, і в свята

Місяців зо два тому біля СІЗО протестували рідні арештантів. Вони обурювалися умовами, в яких перебувають в’язні, та вимагали негайного їх покращення. Час від часу установу відвідують і правозахисники, аби перевірити, наскільки поважають тут права людини. Під час відвідин колонії представниками пенітенціарної системи однієї із європейських країн ті відзначали, що умови утримання в Ужгородському СІЗО навіть дещо м’якші, ніж у них.

Отже, підйом о шостій ранку, відбій – о 22-й годині. День розписаний погодинно, завжди є, чим зайнятися. Окрім телевізорів у камерах, до послуг ув’язнених – непогана бібліотека, навчальний клас із комп’ютерами, кімната для психологічного розвантаження, тренажерний, спортивний та актовий зали, крамниця, лазня, кімната для зустрічі з рідними (для довічників – раз на місяць, інші – частіше. Передачі – хоч щодня). У дворику – невелика, але дуже ошатна каплиця. Раз на тиждень сюди приходить священик, аби провести службу та вислухати ув’язнених. До речі, тут і хрестять, і сповідають, і вінчають…

Вражає так званий господарський відділ – камери для тих, хто готує для арештантів їжу, прибирає територію, слідкує за порядком у приміщенні. Як зауважив один із ув’язнених, далеко не кожен із них має вдома такі умови: «Санаторій…» (довічників до господарських робіт не залучають. Так, наприклад, Ігор, з яким спілкувалися, за професією столяр, але робочий інструмент йому довіряти не можна).

Втім, в’язниця – не територія відпочинку. Це місце, де відбувають покарання за злодіяння. І ставлення до ув’язнених справді неоднозначне… Одразу і не скажеш, покращувати чи погіршувати треба їхнє становище?

І наостанок

Інформацію про те, що до Ужгородського СІЗО можуть перевезти східних в’язнів, прокоментував заступник начальника відділу Державної пенітенціарної служби у Закарпатській області Андрій Думнич:

– Так, Глава держави Петро Порошенко підписав Указ, яким ввів у дію прийняте раніше рішення Ради нацбезпеки про необхідність вивезення всіх ув’язнених і затриманих у Донбасі українських громадян із зони бойових дій в інші регіони. Що стосується конкретно Закарпаття, то на сьогодні нема жодного нормативного документу, який би регламентував перевезення ув’язнених саме в нашу область.

На сьогодні в Ужгородській установі виконання покарань перебуває трохи більше 230 ув’язнених. Цифри можуть мінятися щодня, тож точність тут не дуже доречна. Ліміт максимальної наповнюваності установи змінюється за різних обставин. Нині він становить 400 чоловік. Зазначимо, що у 1959 році в основній будівлі установи було організовано виправно-трудову колонію загального виду режиму з лімітом наповнення 550 чоловік. (Цікаво, що основна частка будівельних робіт нової «лівобережної» частини міста Ужгорода тих років випала на засуджених, які відбували покарання в колонії.) Звели будівлю в 1926 році спеціально як в’язницю. Будівля установи за своїм проектом та розташуванням камерних і службових приміщень, обладнанню дверей замками та цілою низкою інших переваг чудово вписувалася в архітектуру центральної частини Ужгорода. На той час вона була надсучасною, бо її оснастили каналізацією і надійними засобами охорони. Споруда дуже добротна і до початку вісімдесятих років не потребувала капітального ремонту. За весь час існування установи з неї не вдалося втекти жодному ув’язненому. До речі, згідно з архівними даними, у 1938 році в стінах будівлі не було жодного арештанта. Можна робити висновок про тодішній рівень криміналітету в краї та рівень життя закарпатців.

Катерина БОЙКО, фото Павло БІЛЕЦЬКИЙ, газета “НЕДІЛЯ”