У царстві книг – понад півстоліття
В душі бібліотекаря і в його діяльності органічно поєднуються минуле і сьогодення. Фахівець поширює накопичене за роки, а то й століття, але змушений постійно тримати руку на пульсі сучасного життя, стежити за швидкоплинною дійсністю, відповідати її вимогам. Наразі бібліотекаря звільнили від виконання ідеологічних завдань, але з’явилися і проблеми – велика кількість абсолютно нових за змістом джерел інформації, дорогих і часто недоступних бібліотекам, складнощі з комплектуванням, матеріальні труднощі.
1 квітня обласна медична бібліотека відзначає свій поважний ювілей – 70-річчя діяльності. У цьому храмі книг працює 13 милих бібліотекарок. Юстина Вовчок трудиться тут 38 років. Зі своїх неповних 76, Юстина Михайлівна провела у царстві книг 58 років! Ветерана праці ми і запросили до розмови.
«Приходжу я до доярок з книгами, а вони мені: «Бери відро – і дій корову»
– Юстино Михайлівно, будьте такі ласкаві, розкажіть нашим читачам основні дати свого життя.
– Народилася 9 травня 1940 року в селі Руська Мокра Тячівського району. Після семирічки вступила на бібліотечний відділ Хустського кульпросвітнього технікуму. Трудову діяльність розпочала 17 січня 1958 року бібліотекарем приклубної бібліотеки в рідному селі. У сільській бібліотеці працювати було дуже важко. Моїм начальником був голова сільської ради, на мене звалювали усяку роботу, під час виборів треба було йти агітувати, а відділ культури району вимагав план читачів. Читач обов’язково мав читати художню літературу, наукові, атеїстичні, ідеологічні, сільськогосподарські книги та періодичні видання. Ходила з книгами в колгосп. Доярки обурювалися: «Хіба нам до книг, коли стільки роботи?!» Он бери відро і допоможи корови подоїти. Так і робила. Хоча дома і доїла, але тут треба було швидко. Ну, одним словом, додоювала корову доярка, бо мої руки не справлялися.
За п’ять років робота у сільській бібліотеці мені так набридла, що я вирішила звільнитися. У листопаді 1962-го поїхала до сестри в Ужгород шукати роботу. Думала йти на завод. Одного разу ішла через пасаж, біля міської бібліотеки у мене аж серце йойкнуло – відчула щось рідне. Я зайшла туди поцікавитися про вакансію. Вдихнула – і книжний запах мені таким приємним став! У всіх бібліотеках міста та у міській раді я залишила заяви на працевлаштування. Мені казали: «Тепер вакансії нема, але ви напишіть заяву». Обнадіювали.
«З Василем поженилися через три місяці знайомства»
– В Ужгородську районну бібліотеку, яка знаходилася у Дравцях, влаштував мене Василь Вовчок, з яким чисто випадково познайомилася.
– Як то було?
– Як поверталася з Кам’яниці, куди ходила домовлятися про вугілля, то на зупинці побачила хлопця у вишиванці. Звернула увагу, бо тоді ніхто не ходив у вишиванці. Він пішов у магазин, як повернувся звідти, то став цукерками пригощати. Запитав: «Ви автобус чекаєте?» «Так», – відповіла. В автобусі присіли поруч. Якийсь чоловік запитав: «Вася, це твоя жінка?» Він на те: «Так, знайомся». Я зніяковіла, бо навіть не знала, що це Вовчок. Знала, що є такий поет, читала декілька його віршів, але не впізнала. Як приїхали до міста, він запросив у кіно на завтра. Я відповіла, що не можу, бо шукаю роботу. Він поцікавився, хто я за фахом, ким хочу працювати. Запитав, що більше люблю: поезію чи прозу. Я відповіла чесно: прозу. Він нічого не сказав. Наступного дня ми таки сходили в кіно. Почали зустрічатися. Якось Василь сказав, що йому всі дівчата кажуть, що люблять поезію, і тільки я – прозу. Коли ми спілкувалися, то бачив, що я справді читала твори багатьох майстрів красного слова Закарпаття і можу сказати щось суттєве про прочитане. За декілька днів сказав, що ходив в управління культури, знайшов мені роботу. 4 січня я почала працювати в районній бібліотеці.
23 лютого ми з Василем розписалися, зналися менше трьох місяців. Василь разом з Петром Скунцем жили у двокімнатній квартирі на проспекті. Василь працював у газеті, а Петро закінчував навчання в університеті. Як ми поженилися, то Петро перебрався до гуртожитку. Я переїхала до Василя. Тут ми жили до 74-го, а потім нам дали трикімнатну на Льва Толстого.
– Ви були першим читачем Вовчка?
– Радше критиком. Він прочитає мені, я скажу, що сподобалося, а що ні. За критику дуже сердився. За вечерею знав казати: «Знаєш, я прочитав хлопцям цей вірш, вони сказали те, що і ти». Дивувався, але водночас і радів, що я розуміла його твори. 13 років живу сама – Василь помер на 70-му році життя від другого інсульту.
– Розкажіть про нащадків.
– Я перенесла дві гінекологічні операції, тому дітей не народила. Брат Василя помер, там залишилося троє малих дітей. Ми взяли до себе старшого – Василя, який наразі є відомим художником, бо йому треба було іти до школи. Жив у нас від першого класу до одруження. Для нас він був, як син. Ходив у п’яту школу. На канікули їздив у Нижній Бистрий. Потім навчався на художньо-графічному факультеті Одеського державного педагогічного інституту імені Ушинського. З ним та його сім’єю у мене добрі стосунки, один до одного ходимо в гості, правда, більше я до них. Старша Васіна донька Леся – лікарка. Має двох дочок, які для мене є правнучками. Старшу назвали начесть мене – Юстинкою, що мені дуже приємно. Молодша донька Васі – Наталія – живе в США, куди вийшла заміж. З нею спілкуємося по скайпу.
«Я звикла до бібліотечної тиші»
– Повернемося до Вашої професійної діяльності.
– В райбібліотеці я пропрацювала більше чотирьох років. З 1 червня 1967 р. перейшла на роботу в професійне торговельно-кулінарне училище, яке 1 січня наступного року відокремилося, і так я наступні 10 років залишилася працювати в Ужгородському технікумі радянської торгівлі. У вересні 1977 р. перевелася до медичної бібліотеки, де працюю досі.
– Які переваги має професія бібліотекаря над іншими професіями?
– Я хотіла вступати до ВУЗу в Києві, аби здобути вищу освіту бібліотекаря, але послухала чоловіка і поступила на філфак УжДУ. Коли отримала диплом, думала йти в школу чи садок, але одна сестра працювала в школі, друга – в дитсадку. Бувало, піду до них, а там – шум, гам. Хоча у них зарплати були більші, як у мене, але я вирішила й надалі працювати в книгозбірні, бо звикла до бібліотечної тиші. До того ж бібліотека – це царство книг. Книжний запах такий неповторний, п’янкий, його ніколи ні на що б не проміняла.
– Чи перечитуєте книги, які надходять до бібліотеки?
– Як можна всі книги перечитати? Переглядаю, так. Але всі перечитати неможливо. Люблю читати журнали для жінок, де опубліковані корисні поради. Багато чого з прочитаного використовую у житті, наприклад, роблю зарядку щодня по півгодини, якщо в голові крутиться чи тиск підскочив, то вправи роблю в ліжку.
– Чим відрізняється бібліотека середини ХХ століття і тепер?
– Раніше читальний зал був заповнений вщент. Читачі, а це студенти, викладачі, практикуючі лікарі, працювали з книгами до 20 години. А тепер читачів зменшилося – у нас з’явився конкурент – Інтернет. Сучасні інформаційні технології – то велике діло. Коли я вчилася, то списувала багато зошитів – конспектувала і конспектувала, а тепер прийдуть дівчата – пофотографують і читають на своїх телефонах. З Америки листа чекали по два місяці, тепер навіть листа писати не треба – для спілкування є мобілка, скайп.
Майже всі лікарі захищалися по МБА (міжбібліотечний абонемент). Питаєте, як діє МБА? Приходить читач, просить якусь книжку чи журнал, але у нас її нема. Ми подаємо запит в інші медичні бібліотеки України (в ХХ столітті запити подавали в спеціальні бібліотеки Союзу), зокрема, які знаходяться в Києві чи Львові. Якщо у них є ця книга, то колеги надсилають ксерокопії розділу чи статті, мікроплівки. Були часи, коли таких мікроплівок протягом року нам надходило по сто. Тепер не дуже хочуть надсилати, бо пошта працює ненадійно – одна книжка так і пропала. Ми намагаємося іти в ногу з часом. Нещодавно наша бібліотека комп’ютеризована, на жаль, комп’ютери нам дали вживані, але працювати на них можна.
– Юстино Михайлівно, у медичній бібліотеці Ви працює 38 років. Це період майже двох поколінь…
– Так, чимало дітей лікарів пішли стопами батьків. Хто ходив у бібліотеку студентом, той приходить і лікарем. Здається, що лікують по-сучасному, але у старих книгах є багато корисної інформації.
– Чи вітають колишні і теперішні читачі з професійним святом, якому відведено у календарі 30 вересня?
– Буває, але дуже рідко. Не так, як з Днем вчителя. Приходять знайомі. Декілька лікарів приходять і пригощають з нагоди своїх народин.
– Дякую за розмову. Користуючись нагодою, вітаю вас і колектив медичної бібліотеки з ювілеєм. Вдячних вам читачів і уваги з боку держави.
фото з архіву Юстини Вовчок
