Спека

Літо почалось неймовірною спекою. Ужгородці перетворюються на якихось зомбі з осоловілими очима. Назустріч тобі пливуть буквально ошалілі люди, ледве переставляючи кінцівки. З’явилося кілька точок з охолоджуючими напоями, хоча згадуються величезні колишні бочки з квасом. Цього сонця страшенно бракувало узимку. Зараз від нього не знаєш куди ховатися.

Так у нас все – то нічого, то надміру. Причому мова не тільки і не стільки про погоду. Інші держави вчилися мистецтву балансувати між крайнощами цілими віками. У нас того часу не було, тому вляпалися ми у новий геополітичний вибір по самі вуха.

На щастя, час від часу спека переривається коротким дощиком. Якби не це, то все навколо давно би вже пожовтіло, а річка зміліла би так само, як і минулого літа. І все-таки більшість часу дихати нічим. Розпечене повітря проникає усюди. Комунальники стараються, у місті відносно чисто. Та й як же інакше: будь-яке звалище сміття відразу викличе спалах антисанітарії, не кажучи вже про неймовірний сморід.

Найменше хочеться виходити з дому. У місті всього кілька фонтанів, дуже бракує тінистих дерев чи хоча би живоплоту уздовж проїжджої частини. Згадуєш колишній зелений Ужгород, від якого лишилися ріжки і ніжки. Цілі бригади косарів маніакально винищують траву. Типу будуть англійські газони під африканським сонцем. На проспекті вирубали алею жахів. Туди їй і дорога, але ті монстрики давали хоч якусь тінь. Тепер замість них взагалі нічого. Так і живемо: або страх на страхові, або щось іще гірше.

Фестиваль кави у такому пеклі – це було щось. Єдине, що на ньому хотілося, це швидше втекти із такої задухи. Чому його вирішили проводити у Жупанаті і Альпінарії, а не на набережній, де хоч якась свіжість, лишається загадкою. Діти, які мляво дрімали на оберемках соломи, нагадували тюленів і котиків на полярному лежбищі. Публічне життя у місті згортається, все закривається і впадає у літню летаргію. Ціни на базарах не по-літньому високі. Краму доволі, продавців традиційно більше, ніж покупців. Купують одне в одного. Місцями базари перетворилися на англійські клуби: усі всіх знають, ліниво перетирають свіжі новини, точніше – майже цілковиту відсутність останніх. Весь Ужгород – гігантське торговище. Ярмарок марноти.

У багатьох місцях ведуться бурхливі будівельні і ремонтні роботи. Воно і зрозуміло: гроші знецінюються так стрімко (тануть на палючому сонці), що місцеві олігархи намагаються якомога швидше усе вкладати у нерухомість. На площі Театральній встановили якусь нову хатинку Баби-Яги – буде вуличний концерт, аби через річку було чути аж до Минаю. Пречиста Діво, радуйся, Маріє…

1 червня мали й сумний ювілей – рівно двадцять років тому Україна передала останні ядерні ракети Росії, після чого ми перейшли у розряд країн третього світу. Такий поспіх був найбільшим ідіотизмом за всю вітчизняну історію. Розумні правителі усіма правдами і неправдами розтягли би таке примусове роззброєння на ціле століття, час від часу накладали би на нього мораторій, торгувалися би за кожний заряд. Але спека вплинула і на них.

Менше ніж через три місяці – 25-річчя сучасної української державності. Усіляко копирсаєшся по засіках пам’яті, бо ж до ювілею доведеться писати про щось оптимістичне і перспективне. Із жахом виявляєш, що радіти особливо нічому. Схоже, що і нагорі ніхто не бачить якихось перспектив. Інакше кажучи, поки видно тільки два реальні фінали – або встановлення жорсткого авторитарного режиму, або остаточний крах усього проекту. Влада, ясно, схиляється до першого. Опозиція кривиться, але нічого іншого запропонувати не здатна. Публіка взагалі схильна до цілковитої анархії. Такої безнадії і взагалі відсутності будь-якої артикульованої громадської думки давно вже не було. Навіть перестали придумувати нові анекдоти. А коли народ припиняє сміятися – оце вже найгірше. Значить, усі душевні сили на межі.

Наше покоління бодай встигло пожити і щось побачити. Про що згадуватимуть молодші – то їхні проблеми. Як не дивно, життя продовжується. На вулицях повно малечі, якій не заздриш. Щастя, що наше дитинство і юність минули за значно кращих часів. Тепер ми вже грубі й нечулі, здатні пережити навіть цю спеку. До того ж треба вигрітися допоки це можливо, бо зима знову буде неймовірно холодна.

Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”