Ірина ГАЛАЙ: «Думка першою зійти на Еверест витісняла всі інші, поки не втілилася в життя»
Після сходження на Еверест Ірину ГАЛАЙ зустрічали на її малій батьківщині – в Мукачеві – як героїню. На сесії обласної ради їй вручили нагороду «За розвиток Закарпаття». А ще до того, після приземлення літака в аеропорту Києва Ірині вручили свідоцтво про занесення її досягнення до української Книги рекордів. З 28-річної звичайної дівчини, якою була до сходження, Ірина перетворилася на людину, відому всій країні. Природно, що не надати слова новій знаменитості з Закарпаття, яка прославляє свій край далеко за його межами, ми не мали права…
Задля мети готова була на все
– Для мене все розпочалося тоді, коли віддаля побачила Еверест. Будь-що увіб’ю в цю надвершину свій льодоруб! – сказала тоді собі і друзям. Рік дуже інтенсивно готувалася. Щоб зробити організм стійким до підвищених навантажень, прокидалася о шостій ранку і перед тим, як іти на роботу, встигала пробігти 18 кілометрів вулицями Києва. Після роботи йшла в тренувальний зал. На деякий час усе інше, крім підготовки до майбутнього сходження, відступило назад. Але й це ще не все, бо мета залежала від грошей. І за дозвіл влади підніматися на вершину, і за перельоти та спорядження, і за провідників, і ще за безліч речей треба було заплатити величезні кошти. Спасибі спонсорам, а також рідним, які допомагали їх збирати. Врешті-решт 65 тисяч доларів були зібрані – і можна було починати.
– Відомо, що у Вас була конкурентка з України під час сходження…
– Так, у мене був дуже сильний «штовхач» – Тетяна Яловчак із Донецька. Я весь час думала про те, щоб вона мене не випередила. З нею ми стартували майже одночасно, але піднімалися нарізно. Я наперед знала: у неї немає шансів! Навіть якби вирушила раніше за мене – я б була першою. І я нізащо не відступила б від цієї мети. Вийшло так, що випередила Тетяну на один день. Загалом усе вмістилося в місяць – від відправлення з дому й до повернення.
Вакарчук пісню зі мною не погоджував
– Невдовзі перед Вашим сходженням з’явилася пісня «Океану Ельзи» під назвою «Еверест». Невже присвячена Вам?
– Це – збіг у часі… Напередодні підйому була презентація пісні, і Вакарчук у соцмережах мене привітав, оприлюднивши посилання на свій твір. Пісня стала приємним сюрпризом для мене.
– Як переносили гімалайські навантаження?
– Там постійно мерзнеш. Уночі прокидаєшся від холоду, відчуваєш, що кістки промерзли. Це, звичайно, супроводжується якимись болями. З’явилася так звана яма шлунку, адже коли шлунок не отримував усі необхідні йому мінерали (достатньо їжі), то це був для нього стресовий стан. Тому він намагався все в собі зберегти. Випиваю навіть склянку води – і одразу спухають ноги, адже організм не хоче віддавати вологи. У ньому спрацьовує самозахист! Бувають випадки, коли після таких сходжень люди й три місяці лежать, бо не можуть прийти до норми. Я відбулася легким переляком.
– Яким під час сходження було харчування? Хто готував?
– Інколи й я долучалася – допомагала кухарям і шерпам, бо вмію готувати. Потрібно було згаяти час під час адаптації у таборі, тож ще й користь була від цього. На старті походу ми приготували разом із знайомим Емілем, що з Будапешта, бограч. Порушили рецептуру, бо не було потрібних інгредієнтів для страви угорських пастухів, але бограч пішов «на ура». Його змели на очах!
– А з «гірською хворобою» як?
– На висоті за чотири тисячі метрів навіть треновані спортсмени її відчувають: дихання стає нерівним, кожен крок дається дуже важко. Я від цієї болячки не страждала: на 6400 метрах для адаптації пробула цілих десять днів, і без прикрих наслідків. Почувала себе навіть добре.
– Чим відмінні табори – базовий та інші?
– Висотою. Я коли прийшла на базовий табір, що на 6 тисячах метрів, то думала, як у цьому наметі зможу жити? А потім, коли вийшла на 6400, то з вдячністю згадувала того намета, що був раніше. На 7000 – згадувала, які чудові умови були у попередньому таборі. Що вище здіймаєшся, то умови суворіші, зменшується кількість їжі і води.
– Несли воду з собою?
– Якби ж то! Використовували талу, зі снігу. Її кип’ятили, причому процес дуже тривалий, бо на морозі нагрівається повільно.
– Що допомагало Вам у поході – дім далеко, навколо незнайомі люди, чужі обличчя…
– Часто виручав гумор. З ним у екстремальних умовах краще не розлучатися. Коли прокидалася вранці і ніг не відчувала, бо вони в заледенілому наметі до кісток промерзали, то сміялася над собою – ну що, ти цього хотіла? І ставало легше.
– Хто був Вашим гідом?
– Віктор Бобок із Дніпродзержинська (тепер у міста інша назва) – професіонал, який до цього вже не раз здіймався на Еверест. «Дуже багато залежить від психологічного стану. Щоб підкорити найвищу гору фізично, ти повинна спочатку подолати її в своїй голові», – казав він мені. Щодо цього я з ним тепер згодна повністю. Довіряла йому на 100 відсотків. Звичайно, знала, що ризик є, навіть коли поруч бувалий альпініст. Але робила все можливе, щоб нічого прикрого не сталося – щоб не захворіти, не впасти в прірву….
– Які етапи сходження були найскладнішими?
– Завжди спуск є важчим, ніж підйом. Тут треба розуміти, що в горах, у екстремальних умовах ресурс вичерпується досить швидко, його треба витрачати ощадно. Людину можна порівняти з машиною, що має запас пального. Після його витрачання авто можна дозаправити, тоді воно поїде далі, людині ж у поході такого не дано. Тож, щоб не розгубити енергію передчасно, слід рухатися доволі швидко, але без надриву.
Шерпи молилися, я – вірила
– Чи вірите в особливі прикмети? Одна з таких – начебто гора може «не впустити до себе»?
– Ні, це не для мене. А от шерпи (народ, що мешкає в Східному Непалі, поблизу гори Джомолунгма – пр.авт. В.Б.) перед сходженням складають молитву Будді і Богам Гір. Встановлюють вівтар, на який кладуть солодощі та … баночки пива «Будвайзер». Моляться. Цей ритуал перед підйомом догори – обов’язковий. Вони професійні провідники, дуже цікаві, від них багато в чому залежить успіх сходження. Коли під час прокладання страхувальних тросів на Евересті загинули десятки шерпів під лавиною – це була велика трагедія – ставлення до них у альпіністів змінилося на краще. Хоча для мене шерпи – друзі. Вони приходили поспостерігати за блондинкою, яка зовсім не страждає від гірської хвороби – за мною (сміється).
– Що особливо вразило на маршруті?
– Це – тіла альпіністів, які в певній точці, уздовж шляху, назавжди залишилися. Вони немов законсервовані: виглядають, як і тоді, коли впали, адже тут завжди великі холоди. Транспортувати донизу ці тіла було б дуже дорого, тож своїм виглядом вони застерігають від біди, яка може статися з необережності чи через високий ризик із кожним.
Взяла з собою …мінералку
– Чи є якісь секрети реабілітації, бо виглядаєте чудово?
– Здоровий спосіб життя і – термальні води Берегівщини, де звикла відновлювати сили. Після повернення донизу були зморшки – від сонця, холоду, зневоднення. Здається, до сходження на голові мала вдвічі більше волосся. «Копицю», коли сплутується в русі на морозі, в наметі – хоч відрізай, але я намагалася вичісувати. Трішечки відморозила шкіру, але і це вже позаду. Часто альпіністи втрачають і до десяти кілограмів, я ж повернулася з тією вагою, яку мала до того.
Багато альпіністів запитували: що ти приймаєш, аби перебувати у такій формі? Відкрию маленьку таємницю: носила з собою дві пляшечки нашої цілющої мінералки і додавала її в кип’ячену воду. Мабуть, це й додавало витривалості…
Мене називали «Україна»
– Як зверталися до Вас у таборі?
– Мене називали «Україна», бо саме так було написано на одязі.
– Українські скелелази в 2016-му отримали світовий Золотий льодоруб…
– В альпінізмі ця нагорода – на рівні «Оскару», який є в кіноіндустрії. Її присуджують за прокладання надскладного маршруту на світову вершину. Такими людьми, як наші першопрохідці, не можна не пишатися. Дуже приємно, що ця нагорода дісталася співвітчизникам.
– Званням першої українки, котра здійнялася на Еверест, якимсь чином скористаєтеся?
– Практичної користі від цього важко очікувати. Відчуваю гордість від того, що мій рожевий льодоруб побував на найвищій горі світу. Тепер це для мене цінність, яку ні на що не поміняю. Мій талісман.
– Сходження відбулося незадовго до відзначення 25-річчя незалежності України…
– Я взяла з собою український прапор і мала його весь час на оці, щоб десь не згубився поміж речами. Після останніх десятків метрів підйому, які долала з неймовірними труднощами (здавалося, ніколи не дійду!), розгорнула його на вершині. Відчуття такі, що їх неможливо передати – прапор рідної країни на висоті 8848 метрів. Вище вже немає нічого, лише державний стяг.
– Виходить, Україна зайвий раз довела, що є батьківщиною не лише красивих, але і сильних, успішних жінок.
– Це Ви сказали, не я. Втім, якщо брати в цілому, то з цими словами важко не погодитися.
Є головне, і є все інше
– Ви народилися і виросли в Закарпатті, а проживаєте і працюєте у Києві…
– Ще донедавна працювала тут, удома. Але… Місце роботи можна змінити, ставлення ж до рідного краю, його людей для мене незмінне, я їх обожнюю. Кличу друзів, знайомих відпочивати і оздоровлюватися на Закарпатті. Поряд із лісистими горами, квітучими полонинами тут є все необхідне для здорового відпочинку, багатющих вражень. Історичні та культурні пам’ятки, чудові вина, рослини-екзоти… Шкода, коли величезні ресурси, здатні поліпшувати здоров’я, якими цей край нагородило Небо, залишаються невикористаними.
– Які місця в світі вважаєте такими, де варто побувати?
– Багато є таких. Я, наприклад, побувала у Катманду, в Уганді і ще в багатьох країнах Африки. Там дуже цікаво. Чудовою є Грузія… Дуже люблю підніматися в гори, і не обов’язково – найвищі. Світ варто бачити, відчувати в усьому розмаїтті, не зациклюватися на пляжах і готелях, хай навіть п’ятизіркових!
– Наостанок – чи сталися зміни у Вашому сприйнятті світу після Евересту?
– Здається, я стала більш сентиментальною, уважніше ставлюся до рідних і близьких. Почала глибше розуміти деякі речі. Наприклад, є головне, і є все інше. Головне – це сім’я, здоров’я, самовдосконалення, розвиток. Винесла важливий життєвий урок після сходження: будь-яку мрію, навіть найнедоступнішу, можна втілити, якщо дуже захотіти.
Василь БЕДЗІР, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
