Мирослава Каламуняк про фабрику, свій перший автомобіль, улюблені кольори і власні таємниці

[Total: 0    Average: 0/5]

Мирослава Каламуняк – людина добре знана не тільки в Ужгороді.

Генеральний директор Ужгородської швейної фабрики має чимало відзнак і нагород, серед яких – почесне звання «Заслужений працівник промисловості України», «Орден княгині Ольги» ІІІ та ІІ ступенів, кілька разів була Лідером року та входила до рейтингу «ТОП-100. Впливові люди Закарпаття» від  газети «НЕДІЛЯ». Крім того, краяни знають її як чудового керівника, мудру жінку і просто хорошу людину…

Сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» вона розповіла не тільки про фабрику, але й про свої маленькі таємниці, захоплення та уподобання.

— Мирославо Михайлівно, ким Ви мріяли стати в дитинстві? Що привело саме в цю професію? Можливо, подобалося шити…

— Я народилася на Львівщині у великій родині, була  сьомою дитиною в сім’ї. Ми вчилися всього від своїх батьків, це – така мудрість українська. А вони багато працювали, батько змушений був утримувати родину. Якихось високих матерій, про які пишуть у книжках, у нас не було. Мені пощастило, бо як і всім найменшим дітям, дісталося дуже багато любові, у тому числі від братів та сестер  (різниця між мною та старшою сестрою у віці – 16 років). Тато подарував швейну машину мамі  зразу після весілля, вона вже була в експлуатації, але до цих пір є у мене і все ще працює. А шилося на ній колись все – і крепдешинові блузки, і чоботи, і шапки, і багато іншого. Колись жінки влітку працювали на землі, а взимку – за машинкою. Та й шили у нас і батько, і мама.

Коли постало питання про те, де мені йти вчитися, то я послухала бабусю. Вивчити професію швачки було саме її ідеєю. Вона казала, що завдяки цьому ремеслу, яка влада не була б, а на хліб заробити можна. Мені ж не дуже подобався сам процес пошиття, але зачаровувало, як крутиться колесо машини. Його я часто малою крутила. Уже потім, коли закінчила навчання, отримала диплом і трудову книжку, там було написано «прасувальниця»… Звісно, були часи, коли і собі, і друзям шила: спідниці, джинси, плащі, пальто та багато іншого, адже потреби були більшими, ніж заробітна плата.  Справді, пошиттям одягу завжди можна було заробити.

У минулому році фабриці виповнилося 70 років. Які головні здобутки підприємства за цей час? Які виробничі сторінки були найяскравішими?

— Ми дійсно багато чого пережили. Змінювалися часи і ми також змушені були змінюватися. Фабрику було відкрито у 1946 році одразу після війни.Тоді на Закарпатті створювалася промисловість, перші артілі. Тож люди взяли свої швейні машинки з дому і об’єдналися в кооперативи.  Таких артілей було декілька. Пізніше їх інтегрували у одне підприємство. У 1971 році збудували головний корпус, у якому ми знаходимося й до сьогодні. Тоді шили фуфайки, тобто те, що було актуально, згодом – постільну білизну, більш серйозні вироби, плаття і халати з ситцю, нічні сорочки. Вони, до речі, у декого збереглися й до сьогодні. Фабрика завжди була однією з кращих в Україні. Завдяки цьому ми отримали право пройти технічне переоснащення у роки перебудови за рахунок держави (такі пільги мали всього сім фабрик в Україні і для цього виділялися величезні кошти).

Мені поталанило потрапити на навчання до Франції, потім відвідала багато різних закордонних підприємств. Коли розпалися заводи, ми теж перестали отримувати дешевий ситець з колишніх радянських республік, хоча крутилися як могли, шили. У 1995 році відбулися зміни, акціонування, мене було обрано директором і на цій посаді працюю й зараз. Тож тоді ми переобладнали виробництво на пошиття чоловічих штанів, навчилися шити жакети… Зараз шиємо весь асортимент жіночого одягу. Працюємо у двох напрямках – з одного боку виконуємо замовлення іноземних компаній, а з другого – маємо власну марку і свої вироби продаємо в Україні. Зі своїм брендом намагаємося підкорювати і західні ринки (Словаччина, Америка), але незначні продажі не впливають на бізнес. Причин багато, та головна з них фінансова: для посування потрібні величезні обігові кошти. І мова йде не про сто тисяч, а про мільйони. У той же час, щоразу, коли ми досягали якогось нового рівня, завжди тішились (приміром, купили новий кишеньковий автомат, чи п’ятнадцять двоголкових машин). Нашому колективу завжди щастило на добрих, мудрих керівників, кожен із яких примножував якісь традиції… Тому щоразу доводилося вже не починати щось робити з нуля,  а просто продовжувати. Проте, якщо глянути на досвід фабрики, яка почала свою діяльність 15 років тому, то економічно вона буде більш ефективною. Там усе чітко, просто. У нас же залишилося багато «соціалізму», наприклад, їдальня, медпункт… Нещодавно ми віддали в приватизацію гуртожиток, а до того часу доводилося фінансово «тягнути» й його. Це ж стосується і відзначення різних свят. Хоча це – саме добрі речі у стосунках.

Чи важко керувати таким великим підприємством. Колектив жіночий, чи не виникає труднощів, непорозумінь.

— Жінки мислять інакше, ніж чоловіки і в мене більший досвід роботи саме в жіночому колективі. Але думаю, що немає великої різниці між тим, як управляти у класичному розумінні слова. У будь-якому колективі мусять бути завдання і досягнення. Колектив же, як живий організм. І якщо він на якомусь рівні зупиняється, з цього моменту починається рух назад. Адже світ ніколи не стоїть на місці. Тобто, завжди повинен відбуватися процес вдосконалення. Чи це якісь нові моделі, чи методи обробки, чи пошиття складніших виробів… Загалом ця тенденція має стосунок до будь-якої галузі. І в колективі цей процес важливо втримати, враховуючи, що люди самі по собі не хочуть змін, більшості добре так, як є… Приміром, у нас до цих пір є швейна машина, на якій кравчиня працює вже 20 років і звикла до неї. Але вона потребує заміни. Ми купуємо нову. Вона однозначно краща, сучасніша, досконаліша, та в людини немає бажання на ній працювати, бо вона звикла до старої. А колектив чинить опір ще більше. Вгору нічого не може йти саме по собі, людей потрібно підштовхувати.

Моя робота ніколи не була важкою, вона цікава, відповідальна, я маю стежити за всім, що відбувається на фабриці. Мені це нескладно.

Можливо, роблю не все правильно, часом навіть спати не можу через думки, чи так як треба поступила, але для колективу прагну тільки кращого і ціную всіх працівників.

Ви були депутатом обласної ради, навіть головою Великоберезнянської РДА. Чи думаєте нині над тим, аби повернутися в політику?  Адже часто до рад різних рівнів потрапляють люди, далекі від знання законів і реальних справ, які керуються власними амбіціями, а не здоровим глуздом…

— У нас тепер така специфічна політика, що бажання немає.Тоді мені здавалося, що якщо я змогла зробити щось позитивне на фабриці, це мені вдасться й там… Сучасна українська політика відрізняється від управлінської системи в європейських державах, де політиків готують чи не з народження. Цього вчать. В Україні ж ця модель тільки формується. Трагедія в тому, що в нас великий відсоток політиків сприймають свій шлях до влади так: «Іду в політику, бо там можна красти». Я ж цього не вмію і ніколи не робила, завжди працею заробляла на життя. Але я свою державу дуже люблю.

Болить серце за те, що відбувається в країні тепер. Тож готова підставити плече в будь-який момент, навіть готова іти воювати. Проте в політику справді не хочу. На державній службі я могла би бути корисною, бо свого часу туди прийшла не заробляти грошей, а служити людям. Й вони це оцінили. Та на той час не вистачало нормативних законів, було мало можливостей на місцях… Зараз же там можна зробити багато що для блага краян. Але, гадаю, дорогу треба давати молодим, їм ростити дітей. Переконана, майбутнє у нас велике, тільки його треба дочекатися.

У Вас чимало різних державних нагород, Ви кілька разів були «Лідером року», потрапляли до рейтингу «ТОП-100. Впливові люди Закарпаття» від  газети «НЕДІЛЯ». Ви – дійсно успішна жінка. У чому, на Вашу думку, секрет такого успіху? Які риси потрібні для того, аби чогось у житті досягти?

— Приємно, що мене шанували. А для успіху, як на мене, людина повинна ставити перед собою певну мету і йти до неї… до кінця. Ціль має мати перед собою кожен. А можна й не мати… все одно якось буде. У розумінні: з роботи на роботу, аванс, зарплата, телевізор, диван… Але так може промайнути все життя. Тож потрібно хотіти більшого.  Звісно, щось велике, глобальне не може відбуватися зразу, що часто людям заважає. Наприклад, молода людина одразу прагне мати велику зарплату чи високу посаду, квартиру, машину та відпочивати в Еміратах… Чекати не хочеться, приміром, до тридцяти років. Я це розумію. Пригадується, як свого часу старша сестра дала мені водити свій автомобіль і сказала, що коли виросту, в мене теж буде машина. Тоді мені було 17. Я їй відповіла: «Мені не треба в 40 років, хочу вже!» Отже настрої мені відомі. Та свій перший автомобіль я купила у 33 роки. Отже, наголошую, що до мети завжди треба йти… поступово… крок за кроком… усе одразу ніколи з неба не падає. І ще – не треба лінуватися. Тоді людина стовідсотково досягне успіху. Та й сам шлях сповнений драйвом, змінює зміст життя! Коли я, приміром, вихідні проведу в піжамі вдома, мене потім совість мучить, що втратила стільки часу, адже скільки корисного могла зробити… хоча б піти на концерт в філармонію чи пройтися парком.

Зараз на часі питання підвищення мінімальної зарплати. Громадськість активно обговорює розмір «мінімалки». А як із цим у Вас?

— Немає ніяких проблем. У нас давно вже немає зарплати 3200. Зараз у газетах на першій сторінці завжди є оголошення, як мінімум 2-3 фірм, які шукають на роботу кравчинь. Я сама привела сюди «Гроклін», допомогла їм знайти землю, розпочати виробництво… створила собі конкурента. Так само й інші фабрики. Мені це потрібно було для виробництва і я розуміла, що прийде більше замовників. Зараз там працює багато наших спеціалістів. Тобто, у нас велика конкуренція і зарплати у нас гідні. А це і є запорукою розвитку економіки держави. За кордоном немає захмарних прибутків, товаровиробники дбають про репутацію… Тобто, швачок дешевих немає. У Чехії, скажімо, робітничі професії більш популярні, ніж юридичні й економічні.

Ви керуєте фабрикою одягу. А де купуєте самі одяг… чи шиєте?

— Раніше купувала трикотажні вироби. А плаття, жатеки, брюки замовляла у нас на фабриці. Тепер же ми навчилися шити із трикотажу. Практично 90 відсотків нарядів у мене наших.  Іноді, звісно, хочеться купити й щось чуже… це ж природня спокуса. Особливо десь під час поїздок. Але я чітко знаю, що якщо не буду одягати те, що шиє моя фабрика, значить ми шиємо не те…

А чи любите експериментувати з кольорами? Маєте улюблену кольорову гаму?

— Є мода. Я ж розумію, як це працює. Якщо річ нині на подіумі, наприклад, блискуча, то через два сезони вона буде на прилавках магазинів і в нас на фабриці. За кольорами треба йти в ногу з часом. Мені особисто пасує синє і я часто одягаю такі речі. Розумію, що треба стежити за яскравими кольорами, адже вони роблять життя яскравішим. Є «безсмертні» кольори – це чорне і біле. Але в кожній колекції має бути щось яскраве. Якщо в магазині висить 50 виробів і між ними є три яскраві речі, то клієнт вибере чорне або сіре. Так влаштована людська свідомість. А в моєму гардеробі є всі кольори. Хоча, чорне, наприклад, не люблю (але маю чорну сукню), червоне мені подобається. Цей колір, між іншим, саме зараз у моді. Тож весною вийду в люди у яскраво-червоному пальто.

Розкажіть про себе більше як про людину. Які маєте захоплення, що Вас цікавить, чи любите подорожувати, що читаєте, які телепрограми дивитесь?

— Читати дуже люблю. Маю таку звичку увечері завжди брати до рук книгу, інакше – не засну. Навіть якщо випадає якась хвилинка, читаю в машині, скажімо, у черзі на кордоні, чи коли когось чекаю.

Люблю хороші фільми, дивлюсь їх в Інтернеті або в кінотеатрі… люблю свою дачу, щовесни висаджую там багато квітів… люблю подорожувати та й об’їздила дуже багато куточків України і Європи, була в Америці, хоча багато держав не відвідала.

А ще – люблю людей, великі компанії…

Щодо людей. Чи важко завоювати Вашу довіру? Які риси приваблюють, і які відштовхують  в інших?

— Я не засуджую ні в чому інших. Усі ми різні і кожен із нас унікальний. Абсолютна більшість, 99 відсотків людей – добрі і цікаві. Звичайно, легше спілкуватися із тими, хто працює над собою, є інтелектуально розвиненими особистостями, але мені також приємно проводити час із кумами, які живуть у селі  і важко працюють. У них є своя мудрість.

Яка Ваша улюблена страва?

— Голубці, малесенькі… закарпатські… зі сметаною, борщ, деруни, смажена картопля… Загалом улюблених страв багато. На городі вирощую огірки, помідори, моркву, буряк. Можливо, купити на ринку овочі дешевше, але доглядати за рослинами мені приємно. Зараз дуже просто готувати. В Інтернеті маса рецептів, достатньо тільки ввести в пошуковик набір продуктів, які є вдома. Одразу знаходяться тисячі рецептів. Мені до снаги смачна їжа, хоча не можу сказати, що дуже часто готую. Але якщо вже щось роблю, то це має бути бездоганно.

— Чи маєте домашніх улюбленців?

— На жаль, ні, бо часто буваю у поїздках. У сусідів є лабрадор, із яким мені подобається гуляти, запрошую його в гості… Взагалі тварин дуже люблю. Якщо буду на пенсії, обов’язково заведу собаку.

— Чим є для Вас щастя?

— Як на мене щастя, це коли вранці хочеться йти на роботу, а увечері – бігти додому. Але в широкому розумінні слова – це поняття, що має безліч граней. Як казав незабутній Козьма Прутков: «Якщо хочеш бути щасливим, будь ним!»

— Поділіться якоюсь таємницею, про яку раніше не розповідали іншим.

— У мене є багато дитячих «гріхів», за які мені до цих пір соромно. Я росла у сім’ї, де ходять у церкву. Якось треба було сповідатися і розказати священику про всі свої провини. Я ж могла щось розбити і не зізнатися. Коли висповідалася, розуміла, що більше робити подібне не можна. Та часом щось не дуже добре виходило саме собою. Тож мене це дуже мучило. Потім десь у третьому класі, коли нас приймали в піонери, вчителька сказала, що Бога немає, значить, іти до сповіді не потрібно. І я подумала: «У… слава Богу! Можна грішити» Тепер і смішно, і соромно стає… Потім довгий час я не могла розібратися з цим усім. Зараз же вірю, що Бог є.

— Спасибі за розмову. Успіхів Вам, стабільності і процвітання! Нехай щастить у всіх починаннях.

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net

 

Comments are closed.