Чи готові закарпатці нагодувати незнайому дитину?

Почався великий великодній піст, тож краяни, які вважають себе дуже побожними,  відмовляються від звичних наїдків, частіше навідуються до церкви, думають про допомогу ближньому, про прощення… Але чи поступають так насправді мешканці нашого міста? Принаймні більшість…  Саме це ми спробуємо перевірити під час нашого чергового соціального експерименту.

Тож чи готові випадкові перехожі купити їсти незнайомій дитині.

Чужих дітей не буває…

Наша помічниця – школярка Дарина розповідатиме людям історію про те, що вдома її не годують і вона голодна, що не їла вже два дні, а батькам до неї немає справи.

Отже, прямуємо в центральну частину міста… Там і магазинів багато, і біля ранку завжди людно…

Літня бабуся, до якої одразу ж  підійшла дівчинка, без роздумів простягає їй яблуко і дає 10 гривень.

— Іди, дитинко, в магазин і купи собі щось. Більше дати не можу, бо ще нині й копійки не вторгувала, – показує на валізи. – А мені ще додому в село їхати треба. Що ж у тебе за мама, що не дбає про твоє здоров’я.

Дарина бере яблуко, а від грошей відмовляється. Старенька здивовано проводжає очима дівчинку.

Далі вона прямує до жінки років 30. Молодиця цікавиться, чи мама не алкоголічка… чи має дівчинка братиків та сестричок, де зараз батько, чи допомагають їй дідусі і бабусі. Дарині доводиться вигадувати щось експромтом. Відтак молодиця йде зі школяркою до магазину.

— Понароджують дітей, а не дбають про них зовсім. Потім дивуються, що звідки наркоманія в області… коли молода людина сам на сам зі своїми проблемами, коли відчуває брак турботи та уваги з боку дорослих, знаходить собі розраду в іншому, – каже жінка.

У крамниці вона купує Дарині булочку, пакетний сік і пачку крекерів. Уже на вулиці витягає з гаманця візитку і простягає дитині:

— Якщо щось треба, дзвони, — щиросердно наголошує незнайомка.

Розчулена добротою випадкової людини Дарина, обіймає жінку  і розповідає їй про соціальний експеримент.

Після цього ми вирішили проекзаменувати і сильну стать. Дівчинка з надією на допомогу підійшла до чоловіка років 40.

— У мене своїх четверо. На заробітки їжджу, аби їх прогодувати. Я би твою маму батьківських прав позбавив, – рознервувався він. — Справжня мати сама голодна ходитиме, а дитя нагодує. Пішли, дівчинко, я тобі куплю все, що попросиш…

На таку чуйність від сильної статі Дарина не очікувала зовсім. Коли вона зізналася чоловікові, що він став учасником нашого дослідження, незнайомець все одно виявив бажання щось їй придбати.

—  Я дуже люблю дітей, – зауважив він. – Заради них готовий на все. А, як кажуть, чужих дітей не буває…

Не маєш грошей – зароби!

Утім не всі виявилися такими ввічливими і щирими. Дідусь, до якого підійшла дівчина, почав її сварити.

— Робити йди! Я з 8 років працював. Сусідам дрова колов, сапав картоплю, води носив із криниці, стверджував він.

— Але ж я не хлопець. Та й у місті газ, вода тече з крана, а картоплю садити ще зарано. Я ж голодна тепер. – зауважила Дарина.

— Це все відмовки. Весна прийшла. Йди іншим вікна мити, їсти вари, собак вигулюй. У вас тут у місті роботу знайти можна, – бубонів старий.

Дивно, але чомусь він не поцікавився, чи дитина ходить до школи, чи  живе в нормальних побутових умовах… та й попросила вона в нього зовсім небагато – купити хлібину.

Між тим схоже зреагувала й жінка років 45.

— Вас тут розвелося всяких прохачів стільки, що й недозаробляєш на вас, – сердито заявила вона. — Уже і в кафе посидіти спокійно не можна, бо все хтось підходить і дайкає. А до церкви піти – так лише нагрішити. Там стільки таких, як ти! Одному гривню, іншому – п’ять треба. Я роздам, а потім свічки немає за що купити. Іди від матері проси. Знала на світ привести, хай знає і в люди виводити. Мої діти ніколи б собі таке не дозволили…

Звісно, чути таке від жінки, та ще й матері досить дивно, адже берегиня роду людського мала б бути гуманною і милосердною, мала б першою простягати руку допомоги навіть незнайомій дитині… Утім… для декого піст – це зовсім інше… про духовне очищення дбають, як не прикро, далеко не всі.

Добре, що більшість краян усе ж дійсно щедрі та вміють поспівчувати… і найбільше – самі ж діти.

Цікаво, що вони найбільш охоче відгукувалися на прохання Дарини і ділилися з нею власним добром – хтось давав крекер, хтось – печиво, хтось – чіпси, хтось – шоколад… і коли вони дізнавалися, що стали учасниками дослідження, зовсім не засмучувалися, навпаки – раділи та посміхались.

Не дарма Христос казав: «Будьте як діти!» І справді… їхні вчинки набагато промовистіші за будь-які слова.

Замість післямови

Щодо щирості і скнарості чомусь пригадується притча Бруно Ферреро  про ціну і цінність… адже деколи всього один ковток води, окраєць хліба може бути ціннішим для іншого, ніж великі багатства…  Звучить вона так:

«Ювелір сидів за столом і крізь вітрину своєї елітної крамниці байдужим поглядом дивився на вулицю.

Якесь дівчатко підійшло до магазину і притиснуло носи­ка до вітрини.

Її очі кольору неба зблиснули, коли побачила один із ви­ставлених предметів.

Увійшла рішучим кроком і вказала пальцем на прекрас­не намисто із блакитної бірюзи.

—  Можете його гарно запакувати? Це подарунок для моєї сестри.

Власник крамниці зміряв недовірливим поглядом малу клієнтку й запитав:

—  Скільки в тебе грошей?

Дівчинка зовсім не знітилась, зіп’явшись на пальчики, поклала на прилавок металеву коробочку, відкрила й пере­вернула її. Звідти висипались кілька монет, квиточок, де­кілька мушлів і ще якісь фігурки.

— Вистачить? — запитала гордовито. — Я хочу зробити подарунок своїй старшій сестрі. Відколи не стало нашої ма­тінки, сестра замінила її мені. Не має для себе жодної віль­ної хвилини. У неї нині день народження, і я переконана, що мій подарунок зробить її щасливою. Це каміння має такий самий колір, як і її очі.

Ювелір пішов у підсобне приміщення магазину, виніс звідти прекрасний червоний із позолотою папір і старанно обгорнув ним шкатулку.

—  Прошу, – простягнув її дівчинці. — Неси обережно.

Дівчинка рушила, гордо несучи в руці пакуночок, неначе трофей.

Минула година, коли в магазин увійшла прекрасна дів­чина із волоссям кольору меду й прекрасними блакитними очима. Вона рішуче поклала на прилавок скриньку, яку ювелір так старанно запакував, і запитала:

— Це намисто куплене тут?

— Так, панночко.

— І яка його ціна?

— Ціни у моїй крамниці конфіденційні, їх знаю лише я і мої клієнти.

— Але в моєї сестри було лише кілька дрібних монет. Во­на ніколи не могла б заплатити за таке намисто!

Ювелір узяв скриньку, зачинив разом з її вмістом, знову старанно запакував і віддав дівчині.

— Твоя сестра заплатила ціну вищу, ніж будь-хто інший: вона віддала все, що мала».

Тож будьмо щирими і милосердними до інших, адже змінювати світ на краще треба завжди починати саме з себе!

Марія Ужанська, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net