Чому літній Ужгород нагадує пекло?
Ужгород – місто унікальне. Упродовж цілого року воно уподібнюється геть усім кліматично-географічним зонам – починаючи від антарктичної (на хрещенські морози) і аж до Сахари (зараз). Антарктику переносити легко – усі перетворюються на пінгвінів, місто стає пташиним базаром, тільки пара з ротів. Зате спека – це пекло.
Ужгородцям взагалі-то до пекла не звикати – ми його самі запекло будуємо вже понад тисячу років у цьому найбільш райському куточкові планети. Але одна справа – пекло рукотворне (руками ми завжди робимо тяп-ляп) і зовсім інше діло – пекло природне, натуральне, без жодих ГМО, на совість.
Дихати нічим. Якщо колись актор Аркадій Райкін підмітив, що людина намагається вдихати кисень, а видихнути прагне різну гидоту, то тепер цю гидоту вдається тільки вдихати. Що ми видихаємо, те взагалі не піддається жодному описові. У повітрі висить витончена суміш пилюки, поту, вихлопних газів і безнадії. Дихати цим можуть тільки бензонасоси і ужгородці. Пропускаючи такий аерозоль через власні легені, почуваєшся справжнім термінатором. Після цього зануритися у киплячий метал – це вже запросто. Якби кіно-сага про невмирущого робота знімалася у нашому місті, він би мав тут якісь особливі легені, подібні до наших.
Ужгородські пішоходи і за доброї погоди ледве рухаються, зараз же вони взагалі просто розчиняються у повітрі і ліниво мерехтять собі, наче якесь пустельне марево. Як вони перетікають з однієї точки простору в іншу – не здатне вловити жодне око, хіба що фотофініш. Дерев останніми роками в місті поменшало, тому тінь стає на вагу золота. Усі чоловіки стають максимально гречними до товстих жінок, адже від них більше тіні.
До того ж класти гарячий асфальт наші комунальники традиційно здатні тільки під найгарячішим сонцем. Коли трохи холодніше чи вітер, тоді асфальт якось гірше лягає – така технологія. Краще, ніж у спеку, асфальт лягає тільки під час дощу. Принаймні, наші шляховики активізуються тільки під час цих двох екстремальних подій – всяка інша погода викликає у них крайню нехіть. Це не рахуючи приїзду Президента – тоді доводиться працювати навіть уночі.
Від сонця згори і асфальту знизу ми чманіємо уже до останнього градусу. Тому публіка в основному бовваніє на набережних – найбільш озеленених з усіх наших вулиць. Та й з самої річки віє не тільки кумканням жаб, а інколи і свіжим подихом. Коли ж трохи відійти від річки, зразу відчуваєш себе африканською фауною. Хочеться закопатися у пісок, зануритися в ущелину скель, а у крайньому випадку сховатися в якому-небудь барі – добре, що їх в Ужгороді чимало.
Щоранку бачиш, що невеличка смужка метрової ширини на краю проїжджої частини зволожена. Це працювали поливні машини. У чому смисл цього містичного обряду – годі зрозуміти. Можливо таким чином хтось намагається викликати дощ, притягти його на наші вулиці. Чесно кажучи, вдається це дуже рідко, хоча цистерни з водою їздять регулярно.
Улітку з міста зникають усі пси і коти. Якщо у демісезон вони нахабно плутаються під ногами і почуваються справжніми господарями становища, то літо «добиває» навіть їх. Найбільш стійкі валяються, випроставши лапи, перед супермаркетами, чекають, поки якась добра душа хлюпне на них води.
Люди за такої спеки намагаються взагалі ховатися десь по селах і лісах. Місто стає порожнішим, ніж зазвичай. Мій політично грамотний і морально стійкий комп’ютер виправляє «порожнішим» на «побожнішим». У принципі, залізяка права: в такому пеклі лишається тільки молитися. Адже почуваєшся рибою, викинутою на розпечену сковорідку суходолу, і порятувати тебе здатне тільки чудо. Одні ужгородці ходять ледве не в чім мати народила і засмагають, як курка-гриль. Інші, навпаки, ховають тіло під довгими рукавами, бейсболками і окулярами. Приглядаються до бандан і картатих арабських шаликів. Ше пару років такої спеки – і Ужгород перетвориться на Близький Схід.
Не віриться, що колись прийде осінь і ми знову зможемо дихати. Поки продажі кондиціонерів, вентиляторів і тонізуючих напоїв б’ють усі рекорди. Допомагає воно не дуже. Бо сонце сидить усередині нас. Ми намагаємося вийти із спеки, але спека не виходить зі нас. Вона палить нас зсердини, примушує згадати усі невиконані домашні завдання. Літо – це репетиція вічності. Час зараз розплавився, як пластилін, він нікуди не тече, тільки вряди-годи булькає під нестерпними променями, від яких не сховатися…
Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net
