Ужгород дуже толерантний. Там немає агресії до інших культур — Любов Морозова

[Total: 0    Average: 0/5]

“У Харкові зараз більш послідовні націоналісти, ніж навіть у Львові. У Львові націоналізм проявляється досить м’яко, бо немає протистояння”, – каже музичний критик Любов Морозова. Вона була одним з організаторів проектів ДонКульт і ГалаціяКульт, мета яких – показати протилежним регіонам України культуру одні одних. Про сучасну українську музику, культурні розбіжності і спадок війни Любов розповіла в інтерв’ю Gazeta.ua.

– Нещодавно два тижні я провела у дитячому таборі. Поруч гриміла дискотека. Прикрутити було неможливо. Щовечора звучав арсенал російськомовної української музики. Ми з чоловіком-композитором сиділи і з точки зору класичної теорії аналізувати ці твори, які, напевно, ніхто ніколи так не розбирав. Як це зроблено і чому це торкає. Це комерційна музика. На неї витрачаються великі кошти. Тому часто в ній працюють справді талановиті професіонали.

Зараз музика частіше експериментує, і поп-музика в першу чергу. Навіть звуки навколишнього світу можуть стати частиною музики.

Ви збираєтеся провести СлободаКульт в Ужгороді. Які тут суперечності між регіонами?

Тут ідея – поєднати протилежні найвіддаленіші регіони України, куди люди не завжди доїжджають. Від Харкова до Ужгорода — доба їзди. З тих культурних діячів Харкова, яких ми залучаємо до проекту, здається, жодна людина ще не була в Ужгороді. Про яку єдність країни і культурний обмін ми можемо говорити, якщо не можемо дістатися один до одного логістично? Є багато залізничних маршрутів, коли до сусідньої зі своєю області людина має діставатися через Київ.

Маю ідею виміряти шлях від Ужгорода до Харкова “Мелодією” Мирослава Скорика, яка звучить кілька хвилин. Цікаво, скільки разів можна її зіграти у поїзді Харків-Ужгород, поки людина доїде з одного кінця країни в інший.

Один з головних стереотипів ужгородців про український Схід: “Розумна жінка — небезпечна”. Пояснюють: “Ми боїмося розумніх жінок зі сходу”. На Закарпатті досі є певний патріархат. Там, якщо жінка заважає, їй можуть сказати: “Де твоє місце?” Коли я ходила там на регіональне радіо, мене представляли так: “До нас у студію прийшла красива дівчина. А ще вона музичний критик”.

В Харкові це ставлення трошки рівніше. Найбільше просунувся у бік гендерної рівності у Києві.

Стереотипи закарпатців про Слобожанщину — що це суцільна урбаністика, вугілля і сіль. Але варто приїхати до Харкова — як ти бачиш купецьке місто з красивенною архітектурою дореволюційних часів, і розумієш, наскільки хибні були твої попередні уявлення. Про Ужгород харків’яни думають — що там суцільна контрабанда, гейзери, соляні ванни, збір грибів і ягід. Одне велике місто про інше велике місто знає мало.Якби не сумні події — революція, війна — то регіони і далі були б законсервовані у своїх уявленнях один про одного

Стереотипи закарпатців про Слобожанщину — що це суцільна урбаністика, вугілля і сіль. Але варто приїхати до Харкова — як ти бачиш купецьке місто з красивенною архітектурою дореволюційних часів, і розумієш, наскільки хибні були твої попередні уявлення.

Про Ужгород харків’яни думають — що там суцільна контрабанда, гейзери, соляні ванни, збір грибів і ягід. Одне велике місто про інше велике місто знає мало.

Якби не сумні події — революція, війна — то регіони і далі були б законсервовані у своїх уявленнях один про одного. Анексія Криму і агресія на сході весь час підштовхує щось робити в культурі.

Інакше є загроза нового сепаратизму?

Насправді кожен регіон України має свій потенціал відколотися. В Ужгороді бачиш, наскільки агресивно намагається там ствердитись культура з кожної сусідньої держави. Кожна сусідня держава, з якими ми межуємо, просуває послідовно свою культуру на наших теренах. При цьому Україна робить набагато менше, щоб відстояти свою. Якби одного дня для тих же закарпатців постало питання “А чому ми маємо бути з Україною?”, то відповідь це питання не була би очевидною. Її треба шукати.

Аргументів немає.

Одна справа — патріотизм і відчуття, що це моя держава і “куди ж я без неї подінуся”, інша справа: а що Україна мені дає? І в культурному плані теж. Чим вона мене насичує, чому я хочу бути з нею?

Чи було в Ужгороді відчуття, що Україна тут здає позиції?

Я помітила війну пам’ятників — коли в одному парку стоять пам’ятників ватажків різних армій, які билися одні з одними в одній битві на початку минулого століття. Ужгород дуже толерантний. Там немає агресії до інших культур. Вони поки що там співіснують. Але якщо сусідня країна запропонує людям більш симпатичні економічні умови, а Україна таких сильних позицій не матиме, то ми будемо втрачати території і далі.

На Закарпатті кожне село своєю мовою розмовляє і має свою культуру.

При цьому там дуже багато сіл, мешканці яких підробляють у Росії. Заробітчани їздять в Росію на будівельні роботи значно частіше, ніж у сусідні країни за два кроки від свого західного кордону. Із Закарпаття на Росію ідуть прямі автобусні рейси. Російський ринок — великий, і тому багато людей заробляє саме там.

Автор: Сергій Старостенко

Чи просувають наші виконавці українську музику за кордон?

У мене зустрічне питання: чи просувають вони українську музику в самій державі? Є певні квоти на український продукт у радіоефірі, але їх не існує для державних установ. А вони якраз залежні від держбюджету і тому в першу чергу мали б дотримуватися правил гри. Написала про це статтю. Просто суха статистика. Взяла концертні програмки і порахувала, скільки в репертуарі української музики. Більшість національних колективів мають її лише 10-15 відсотків, що дуже мало, особливо для наших часів. З цим треба щось робити.

Проблема цих колективів в тому, що вони законсервовані самі в собі і не розуміють, як їх сприймає світ. Коли їм піднесли дзеркало, вони розлютилися. З 12 директорів мені шестеро написали на Фейсбуці багато неприємного. Найсмішніше висловився директор Національного симфонічного оркестру: “Хто ви, Любов Морозова — дилетант чи професійний провокатор? Людина, яка не взяла зі сцени жодного акорду, сміє критикувати? Любо, отямся!” Два колективи – духовий оркестр і Національна філармонія – грозилися судами, хор Верьовки відписав, що “за Сталіна такого б написати не посміли”. Вони ще при Сталіні виникли, тому пам’ятають.

Натомість є багато колективів, які не мають державного фінансування, але роблять для української культури набагато більше за національні.

Чому зараз мало сучасної української класики?

У нас в Спілці композиторів 350 членів-композиторів. З них активно пишуть лише 5-10 людей. Через те, що немає, куди, немає, кому. Вся нова київська музика сконцентрована в гетто двох фестивалів – Київ Музик Фест і “Музичні прем’єри сезону”, який цього року навіть не відбувся через брак фінансування. Тобто, лише двічі на рік ти можеш зазвучати.

У нас композитор приходить до музикантів і починає просити: “Ну будь ласка, ну зіграйте мій твір”. А йому кажуть: “Ти спочатку навчися писати. Ти недосконало знаєш оркестр, ти погано орієнтуєшся в оперному жанрі”. Це нагадує анекдот: ви спочатку навчіться плавати, а потім ми вам наллємо води.

Та й новий історичний час потребує нових творів.

Я днями була у Харкові, де готувалася постановка опери Чайковського “Мазепа” в новій редакції. Цього літа святкують 330 років з часу приходу до гетьманської влади Івана Мазепи. У селищі Коломак Харківської області встановлюватимуть пам’ятник гетьману. Оперу “Мазепа” готують на його відкриття.

Але ця опера написана на пушкінський сюжет, де Мазепа виставлений зрадником і лицеміром.

Треба було зробити замовлення сучасному композитору за рік-півтора, щоб він встиг підготувати нову партитуру, яка відображає сучасний погляд на гетьмана і на ті події. Треба було створити нового героя — пристрасного, харизматичного, на якого цікаво буде дивитися сьогоднішньому глядачеві.

Натомість традиційно пішли легшим шляхом: зі старої партитури просто викинули третій акт і переклали текст Пушкіна на українську мову. У світі уже давно опери не перекладають — всі ставлять в оригіналі. Український текст не пристосований під ту мелодику. Наприклад, є така специфіка, що на високих нотах мають бути відкриті голосні. Навіть розчути не можна, про що співають.

Образ Пилипа Орлика у Пушкіна також занадто тенденційний. Тому з тексту вирізали фрагмент і зробили Орлика більш білим і пухнастим.

Крім того, на початку і в кінці опери вставили улюблену пісню Стапана Бандери “Чорна рілля ізорана”. До чого вона там? Яке відношення Бандера має до Мазепи? Сцена в кінці: на задньому плані страчують Кочубея, на передньому плані стоїть його донька, посміхаючись співає молитву, а на екрані ідуть в цей час фотографії Небесної сотні і воїнів АТО.

Ця постановка, мабуть, мала викликати посилене відчуття патріотизму, а насправді дала протилежний ефект.

Ця постановка — так звана “братська могила”. У нас досі роблять такого типу концерти.

Автор: Сергій Старостенко

За якими творами і іменами Україна впізнавана у світі?

Є міфи і є правда. Міф — що у світі найбільше знають Лисенка, Скорика і Станковича. Правда — що єдиний український композитор, широко відомий у світі, — Валентин Сильвестров. Живе зараз у Києві на Русанівці і активно пише музику. Його добре знають на Заході, бо його можна впізнати з перших тактів.

Леонтовича знають лише як музику, а не як особистість. Його “Щедрик” хор Кошиця, який гастролював у 20-ті роки минулого століття в Америці, завіз за океан. До речі, саме завдяки хору Кошиця українська пісня “Ой ходить сон коло вікон” потім перетворилася на “Summertime” Гершвіна.

Єдиний український композитор, широко відомий у світі, — Валентин Сильвестров. Живе зараз у Києві на Русанівці і активно пише музику. Його добре знають на Заході, бо його можна впізнати з перших тактів. Леонтовича знають лише як музику, а не як особистість. Його “Щедрик” хор Кошиця, який гастролював у 20-ті роки минулого століття в Америці, завіз за океан. До речі, саме завдяки хору Кошиця українська пісня “Ой ходить сон коло вікон” потім перетворилася на “Summertime” Гершвіна

Є цікаві молоді автори, яких за кордоном знають і виконують. Це Анна Корсун, Максим Шалигін, Олексій Ретинський, Максим Коломієць, Олексій Шмурак.

Коли є цілеспрямованість, грошові вливання, віртуозні виконавці і технічні композитори, то ми можемо мати той проект, який абсолютно конкурентноспроможний на заході.

Знаю, що ви вивчаєте постаті українців, які вважаються митцями світу. Таких багато?

Зараз питання, говорити про них як про українців чи про вихідців з України. Хто такі українці і неукраїнці? Кого такими вважати? Чому б нам не казати про євреїв, поляків, німців, які жили тут і багато зробили для України, як про українців? Хоча вони й етнічно не були українцями. Вони всотали в себе нашу культуру, як наприклад, Роза Ауслендер, чернівецька поетеса, яка все життя писала німецькою. Пауль Целан – чернівчанин єврейського походження. З нього почалася історія німецькомовної поезії після ІІ Світової війни. Целан усе життя хотів повернутися в Чернівці. Закінчив життя самогубством — кинувся в Сену. До останніх днів думав про Буковину.

Ігор Стравінський має українське коріння, а конструкція творів Чайковського така, що характерна для української народної пісні. Сергій Прокоф’єв — уродженець України. У його творах відчувається дихання донецького степу.

Джордж Гершвін – Яша Гершович, його мати з Одеси. Леонарда Бернстайна вважають ключовою фігурою в американській музиці. Обоє його батьків з-під Рівного. Про це зараз треба говорити світу, бо світ не знає обличчя України.

Кирило Петренко – диригент, який наступного року очолить Берлінський філармонічний оркестр. Усюди за кордоном його знають як диригента з російським корінням. Між тим, батько Петренка зі Львова. Що заважає нам привласнювати людей, які жили на нашій території, навіть якщо вони не були етнічними українцями? Що таке була національна самоідентифікація на початку 20 століття? Тоді була абсолютно інша країна. Те, що ми маємо в незалежній Україні після 1991 року, – це абсолютно інша історія.

Гадаю, ідентифікація за мовною ознакою – це те, про що в такій багатонаціональній толерантній країні просто негоже говорити.

Чому Росія настільки на слуху у світі?

Росія займалася пропагандою не перше століття. Від часів Мазепи вона послідовно формувала у світі той образ себе, який був потрібен саме їй. Відповідно і образ свого ворога вона формувала для світу у власних інтересах. Мова про російську пропаганду не сьогодні почалася. Нам є що перейняти в Росії — способи лобіювати себе.

Автор: Сергій Старостенко

Зараз ми свідки музичного сплеску в Україні. З чим це пов’язано?

З енергією. Зараз словом “Майдан” часто спекулюють. Але певний енергетичний поштовх для творчості таки пішов від нього. За певний час ми його втратимо. Але поки що цей запал дає нам інерцію руху.

Емоції і запал — сильна сторона українців після Майдану. Нам не треба копіювати Захід. Ми вже наздогнати його не зможемо, бо там сильна технічна індустрія, фабрика, яку ми в себе нескоро побудуємо. Але наші музиканти сильні відкритістю і щирістю. Ірраціональність і щирість нашої музики — це те, що ми могли б подарувати заходу

Західна Європа більше сконцентрована на технічних моментах в музиці, ніж на емоціях, висловленні почуттів і наївності. Емоції і запал — сильна сторона українців після Майдану. Нам не треба копіювати Захід. Ми вже наздогнати його не зможемо, бо там сильна технічна індустрія, фабрика, яку ми в себе нескоро побудуємо. Але наші музиканти сильні відкритістю і щирістю. Ірраціональність і щирість нашої музики — це те, що ми могли б подарувати заходу.

В Україні, як мало де ще в світі, досі живий фольклор. У нас багато виконавців зараз роблять з нього абсолютно конкурентноспроможний продукт.

Чи з’явилася в Україні за три роки якісна музика війни?

Поки що пройшов малий проміжок часу, щоб відреагувати на війну не так, як ми реагуємо на новини. Безпосередні емоції — це ще не творчість.

Це за часи І і ІІ Світової війни потрібні були воєнні марші, щоб ходити строєм. Була окрема спеціалізація композиторська по воєнних маршах. Але зараз немає потреби в такій військовій музиці, яка була б суто прикладною. Не треба ходити в ногу вже. Солдатам потрібна просто рок-музика, яку можна послухати у вільний час. В основному це музика, яка не пов’язана з війною. Часи інші і переживання інші. Це події, про які хочеться швидше забути, ніж далі їх переживати.

Comments are closed.